Найважливіші напрями державного регулювання економіки, а отже і
встановлення рівноваги національного ринку, такі: 1) антициклічне
регулювання, що має короткочасний характер і спрямоване на послаблення
циклічних коливань, зниження рівня інфляції: 2) програмування
(капіталістична планомірність), що має довготривалий характер, прагне
цілеспрямовано впливати на обсяг і напрями капіталовкладень, зміну
структури народного господарства, тобто має стратегічні цілі. Для
досягнення як короткотривалих, так і довготривалих цілей використовують: 1)
пряме (адміністративне) регулювання, яке здійснюється за допомогою
прийняття законодавчих актів і заснованих на них дій виконавчої влади; 2)
непряме регулювання, засноване на використанні різних економічних,
фінансових важелів (зміна ставки податків, норми процента, надання
податкових пільг та ін.). Економічна роль держави у даному випадку полягає
в тому, -що вона забезпечує регулювання суспільного капіталу у цілому.
Антициклічне регулювання передбачає використання таких методів, як
бюджетна та кредитно-грошова політика. У першому випадку з метою впливу на
платоспроможний попит населення маневрують державними витратами та
податками (при недостатньому попиті збільшуються державні
капіталовкладення, знижуються податки та ін.; при надмірному — державні
витрати скорочуються, а податки зростають). Стимулювання попиту, як
правило, посилює інфляцію, а антиінфляційне регулювання посилює застій При
кредитно-грошовому регулюванні центральні банки збільшують або зменшують
кількість грошей в обігу і ставки позичкового процента. Основним методом
боротьби з 50 х до середини 70-х років стало проведення державою «політики
доходів», що передбачає контроль над зростанням заробітної плати та цін.
Держава при цьому виступає «посередником» між працею та капіталом, між
монополіями та профспілками при укладенні договорів, проведенні страйків та
ін. З приходом до влади у США колишньої адміністрації Р. Рейгана урядовий
орган, який здійснює контроль над заробітною платою та цінами, був
ліквідований. В основному аналогічні заходи були вжиті й у ФРН,
Великобританії та інших країнах. З середини 70-х років почастішали
економічні кризи, зросло хронічне безробіття, що послабило позиції
трудящих. За таких умов цей конт-роль став обтяжливим для монополій.
Адміністративні важелі регулювання були послаблені й відповідно посилені
непрямі, опосередковані методи, тобто фінансові, насампе-ред кредитно-
грошова політика. Певну роль відіграла податкова реформа 1981—1983 рр. За
цих умов була трохи послаблена роль капіталістичного програмування
економіки, яке є формою її регулювання при капіталізмі. Найбільшого
розвитку воно набуло у 50—80-ті роки у Франції та Голландії. Так у Франції
розробляються п'ятирічні плани, які мають систему показників обсягів
виробництва, динаміки національного доходу, модернізації промисловості та
торгівлі, розвитку інфраструктури, наукових досліджень, підготовки робочої
сили, житлового будівництва та ін. Виконання планів держава прагнула
підтримати конкретними фінансовими програмами, планами структурної
перебудови економіки (розвиток галузей, що визначають науково-технічний
прогрес, наприклад, маши-нобудування і «згортання» нерентабельних галузей,
зокре-ма видобутку вугілля).
За своєю соціально-економічною сутністю державна капіталістична планомірність означає планомірне вилучення прибутків, централізоване регулювання пропорцій економіки, темпів її розвитку. Методами капіталістичної планомірності є складання загальнонаціональних планів, програм, прогнозів, промислова політика.
Здійснення капіталістичної планомірності не передбачає комплексності та директивності, тобто вона базується не на встановлених державою обов'язкових нормах а на орієнтованих показниках і рекомендаціях, що не мають обов'язкової сили для виконання. Тому таку планомірність називають індикативним плануванням. З приходом до влади консервативних урядів, що виражають інтереси реакційних кіл монополістичної буржуазії, у ряді промислово розвинутих країн капіталу загальнонаціональні плани зводяться все більше лише до складання прогнозів без прямого забезпечення фінансовими та іншими програмами.
Для 80-х років з погляду еволюції державно-монополіс тичного регулювання характерним є пошук форм компромісів між ринковим регулюванням і капіталістичним програмуванням. Таким компромісом стала певна лібералізація механізму регулювання. Це виявилось у частковій приватизації державної власності на засоби виробництва, наданні фінансової автономії державним компаніям, відмові від різних форм цінового контролю, послабленні антитрестівського законодавства, посиленні податкових, кредитних важелів регулювання економіки тощо.
Основні методи державного регулювання економіки.
Важливими методами державно-монополістичного регулювання капіталістичної економіки є: 1) проведення реформ в оподаткуванні корпорацій, державних підприємств і підприємств немонополізованого сектора економіки; 2) державне стимулювання науково-дослідних і дослідно- конструкторських розробок, або науково-технічна політика; 3) активна амортизаційна політика; 4) кредитно-грошова політика; 5) здійснення структурної, або. промислової політики.
Проблеми оподаткування компаній частково розглядалися при з'ясуванні попереднього питання і докладніше розглядатимуться у темі « Державні фінанси та бюджети ». Про. оподаткування доходів трудящих йшлося при розгляді питання про сутність реальної заробітної плати. Тому коротко охарактеризуємо еволюцію податкової політики у США у післявоєнні роки стосовно прибутків корпорацій.
Після другої світової війни до 1957 р. прибутки компаній США до 25
тис. дол. оподатковувалися за ставкою у 25 %, а вище цієї суми за ставкою
48 %. За минулий період відбулося значне скорочення верхньої шкали
оподаткування монополій. У 1987—1988 фінансовому році максимальна ставка
податку на прибуток знизалася до 34 %.
На думку консервативних урядів, високі податки стримують інвестиційний процес, послаблюють процес нагромадження капіталу. У такому поясненні є певний сенс. Але корпорації не схильні негайно вкладати нагромаджені таким чином кошти у розширенння діючих підприємств і будівництво нових. Значні суми одержаних коштів вони, як і до цього часу, витрачають на фінансові спекуляції, будівництво дорогих готелів, будинків відпочинку й інших аналогічних об'єктів, чим не сприяють або мало сприяють пожвавленню економіки. Крім того, багато гігантських корпорацій, як правило, не сплачують законодавче встановлених ставок податку, проте це не означає капіталізації ними зекономлених сум прибутку. Податкові реформи держави стримуються також необхідністю забезпечити нормальні, неінфляційні доходи для покриття дефіцитів. які досягають у США у 80-х на початку 90-х років близько 200 млрд. дол. за рік. З приходом до влади нового американського президента Б. Клінтона (що означає перемогу на виборах демократичної партії) податки на прибутки корпорацій, а також на найбагатших людей будуть збільшені.
Щоб послабити дію тенденції гальмування корпораціями науково- технічного прогресу і нагромадження капіталу, держава активно стимулює розвиток НДДКР, проводить науково-технічну політику. Так частка федерального уряду США на початку 90-х років у фінансуванні таких витрат становила понад 50 %. Держава будує великі науково-дослідні центри та лабораторії, а потім передає їх монополіям, створює науко- та капіталомісткі галузі промисловості передає патенти та ліцензії урядові замов лення на НДДКР, готує наукові кадри.
Основними елементами такої політики, що створюють у сукупності її господарський механізм (механізм здійснення державної науково-технічної політики), є, по-перше, визначення та встановлення пріоритетів науково- технічного розвитку відповідно до головних цілей загальнодержавної стратегії розвитку, прогнозування науково-тех нічного розвитку. Основними суб'єктами формування та проведення цієї політики є держава (як колективний асоційований капіталіст) і крупний капітал. В останні роки посилюється вплив демократичного суспільства (прогре сивних науковців, масових рухів) на вибір пріоритетів науково-технічного розвитку та відвернення або послаблення негативних наслідків НТП
3 початку сучасного етапу розгортання НТР (приблизно із середини 70-х років) у розвинутих капіталістичних країнах відбуваються істотні якісні зрушення у пріорите тах науково-технічного розвитку. Оскільки головною ме тою загальнодержавної- стратегії розвитку у провідних країнах Заходу проголошено розвиток наукомістких і високотехнічних галузей (біотехнології, електронно-обчис лювальної техніки, комплексної автоматизації виробництва на основі найновіших досягнень електроніки та робототех ніки, розгалуженої інформаційної системи, створення но-йих конструкторських матеріалів, виробництва ядерної та термоядерної енергії, створення телекомунікацій з використанням лазерної техніки та ін.), то при виборі таких пріоритетів виробляються галузеві науково-технічні програми розвитку, здійснюється Їх фінансування. Загальним для більшості розвинутих країн капіталу є інтенсивний розвиток НДДКР у сфері електроніки й обчислювальної техніки, їх наступне комплексне впровадження у сферу матеріального та нематеріального виробництва.
Наступним елементом здійснення науково-технічної політики у розвинутих країнах Заходу є організаційне та ресурсне забезпечення реалізації найбільш важливих ключових напрямків науково-технічного прогресу. Основними ланками цього елемента НТП виступають: 1) розподіл державних ресурсів між різними секторами сфери наукових досліджень (приватним і державним, а у межах ос таннього — між державними лабораторіями, вузами, а також між безприбутковими науковими центрами) й виконай ня досліджень і розробок у державних наукових центрах 2) функціонування державної контрактної системи, за допомогою якої здійснюється фінансування НДР і забезпечується гарантований ринок збуту для промислових корпорацій; 3) непряме державне стимулювання НДДКР у приватному секторі господарства за допомогою податкової, амортизаційної, патентної, антитрестівської та зовнішньоторговельної політики; 4) формування інноваційного клімату в економіці та інфраструктури забезпечення досліджень і розробок, включаючи національні служби науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду та міжнародне співробітництво; 5) вдосконалення та фінансування системи освіти, підготовка і перепідготовка кадрів вищої кваліфікації.
Третім основним елементом науково-технічної політики є оцінка одержаних у процесі її реалізації результатів. При цьому оцінюються можливі наслідки науково-технічного прогресу, здійснюється коригування такої політики.
