Регулювання зовнішньоторговельної діяльності здійснюється за допомогою
економічних та адміністративних методів. Економічні методи, у свою чергу,
поділяються на тарифні й нетарифні. Центральне місце в державному
регулюванні зовнішньої торгівлі належить тарифному регулюванню, яке в
Україні спирається на Закон “Про єдиний митний тариф”. Митний тариф — це
систематизований перелік товарів із зазначенням мита, яким вони
обкладаються під час перетину митного кордону країни. Митні тарифи
розробляються за товарним класифікатором. Найпоширенішим класифікатором, що
діє в міжнародній торгівлі, є так звана Гармонізована система опису та
кодування товарів, яку Україна почала застосовувати з 1991 р.
Митні тарифи складаються з конкретних ставок мита. Мито — це податок, який стягується митними органами з товарів, що вивозяться або ввозяться на територію країни. Запровадження мита сприяє захисту національних виробників від іноземної конкуренції, забезпечує надходження коштів до державного бюджету, поліпшує умови доступу національних товарів на зарубіжні ринки. У міжнародній практиці застосовується експортне, імпортне, транзитне, антидемпінгове, компенсаційне та інші види мита. Найбільш широко в процесі державного регулювання зовнішньоторговельних операцій використовується імпортне (ввізне) мито, експортне (вивізне) мито застосовують лише окремі країни переважно до товарів традиційного експорту. В Україні з метою поповнення державного бюджету певний час застосовувалось експортне мито на шкіряну сировину й кольорові метали.
Величина мита визначається за допомогою ставок, які поділяються на
адвалорні (процентні), специфічні та комбіновані. Адвалорне та специфічне
мито по-різному здійснюють свою регулюючу функцію. За підвищення цін
ефективнішим є адвалорне мито, а за зниження — специфічне. В окремих
випадках використовуються ставки змішаного типу (комбіновані), коли товар
одночасно обкладається адвалорними і специфічними видами мита (наприклад,
40% вартості, але не менш як 3 ЄВРО за штуку).
Важливим митним інструментом є антидемпінгове мито. Воно застосовується тоді, коли в країну ввозяться товари за цінами, які значно нижчі за ціни або навіть собівартість у країні-експортері, через що зазнають шкоди національні виробники аналогічних товарів. Антидемпінговим митом може обкладатися й експортна продукція, якщо її ціна суттєво менша за ціну інших експортерів подібних товарів. Ставка антидемпінгового мита не повинна перевищувати різниці між демпінговою ціною конкурентного товару та середньою ціною товару, що експортується або імпортується в країну.
До нетарифних методів державного регулювання зовнішньоторговельної
діяльності відносять: надання субсидій виробникам експортних товарів,
пільгове експортне кредитування, застосування індикативних цін,
установлення мінімальної митної вартості на окремі товари та ін. Субсидії
спрямовано на підтримку національних виробників і за характером виплат їх
поділяють на прямі й непрямі. Прямі субсидії надаються експортеру у формі
безпосередніх виплат на відшкодування різниці між його витратами та
отриманим доходом, а непрямі — є формою надання пільг в оподаткуванні,
позик за більш низькими ставками, пільгових умов страхування тощо.
Експортне кредитування передбачає фінансове стимулювання розвитку експорту
національних товарів. Воно, як правило, здійснюється у формі надання
державних кредитів національним експортерам під пільгові процентні ставки
або іноземним імпортерам за умови придбання товарів лише вітчизняного
виробництва.
У системі нетарифних інструментів є вагомими індикативні ціни,
застосування яких спрямовано на збільшення валютних надходжень від експорту
продукції і зменшення валютних витрат на закупівлю імпортних товарів.
Індикативними називаються ціни на товари, які відповідають цінам, що
склалися на аналогічну продукцію на момент здійснення експортно-імпортних
операцій. Такі ціни можуть запроваджуватись на товари, щодо експорту яких
встановлено особливі режими, спеціальні імпортні процедури або
антидемпінгові заходи. Індикативні ціни розробляє Міністерство економіки на
базі результатів аналізу інформації, яку воно одержує від митних,
фінансових, статистичних, банківських та інших установ і організацій.
Щодо окремих імпортних товарів (тютюнові вироби та ін.) держава
встановлює їхню мінімальну митну вартість. Метою її запровадження є
забезпечення повноти сплати податку на додану вартість та недопущення
заниження митної вартості товарів, що ввозяться в Україну. Так, якщо
контрактна ціна товару менша за мінімальну митну вартість, то податок на
додану вартість визначатиметься з мінімальної митної вартості. Перелік
товарів та їхня мінімальна митна вартість затверджуються Кабінетом
Міністрів України, а пропозиції щодо внесення змін до такого переліку
розробляються Міністерством економіки та Державною митною службою країни.
До найпоширеніших адміністративних інструментів державного регулювання
зовнішньоекономічної діяльності належать квотування та ліцензування.
Квотування — це кількісне обмеження імпорту або експорту певної категорії
товарів, а ліцензування — це умови і порядок надання державними органами
спеціального дозволу на ввезення або вивезення таких товарів. Перелік
товарів, щодо яких встановлюються спеціальні експортно-імпортні режими чи
взагалі забороняється експорт та імпорт, затверджується Кабінетом Міністрів
України. Надання квот та ліцензій на експорт та імпорт товарів і послуг
здійснюється Міністерством економіки. Експортно-імпортні операції з
товарами понад встановлені квоти можливі за умови сплати ввізного
(експортного) мита.
Іншим напрямом державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є управління іноземними інвестиціями. Необхідність залучення зовнішніх інвестицій зумовлюється тим, що країна, маючи обмежені бюджетні фінансові ресурси, не може власними силами забезпечити ефективні структурні зміни в економіці. Це потребує пильної уваги до пошуку додаткових фінансових джерел, що з них найзначнішим є іноземне інвестування. Світовий досвід свідчить, що країни з перехідними економіками не можуть вийти з економічної кризи без залучення іноземних інвестицій. Використання таких інвестицій сприяє формуванню національних інвестиційних ринків, макроекономічній стабілізації економіки й уможливлює вирішення окремих соціальних проблем перехідного періоду. Тому іноземне інвестування посідає особливе місце в структурі зовнішньоекономічних пріоритетів української економіки.
Здійснюючи децентралізацію управління, наша країна значною мірою відмовилась від функції централізованого забезпечення інвестиціями, передавши її суб'єктам господарювання. Але при цьому держава встановила правовий режим регулювання інвестиційної діяльності, тобто визначила певні правила, норми й стандарти, якими мають керуватися іноземні інвестори на території країни.
Політика України щодо державного регулювання іноземних інвестицій визначається Законами “Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про режим іноземного інвестування”, “Про захист іноземних інвестицій” тощо, а також постановами Кабінету Міністрів України “Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій”, “Положення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора” та ін. Цими документами визначаються загальні засади державного регулювання іноземних інвестицій, суб'єкти, види і форми інвестування, порядок контролю за здійсненням інвестицій та державні гарантії їхнього захисту.
Іноземні інвестиції можуть, а в окремих випадках навіть мусять, бути застраховані. Страхування зовнішньоекономічних операцій стосується певних ризиків, і проводиться державними, акціонерними, змішаними та іншими комерційними страховими компаніями на договірних засадах. Страхування експортних кредитів, позичок, а також деяких інвестицій і контрактів на поставку машин та обладнання здійснює спеціалізоване страхове акціонерне товариство, контрольний пакет акцій якого належить уряду України.
Регулюючи взаємовідносини інвесторів і держави на засаді встановлення правових і економічних умов господарської діяльності підприємств з іноземними інвестиціями, уряд визначає також пільги та гарантії майнових прав та інтересів таких підприємств. Пільгами для них є, по-перше, звільнення від обкладання митом майна, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємства, а по-друге, те, що його продукція не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови її сертифікації як продукції власного виробництва. Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, що здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, які спрямовані на реалізацію державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери та територій, може встановлюватися пільговий інвестиційний режим.
Україна не тільки залучає іноземні інвестиції, а й сама інвестує кошти
за кордоном. Такі інвестиції можуть здійснюватися з метою створення
спільних підприємств і розширення збуту їхньої продукції, участі в розробці
та експлуатації за кордоном сировинних родовищ, створення спільних
підприємств з організації послуг та здобування ринку збуту для
високотехнологічної української продукції. Основні умови та вимоги щодо
здійснення інвестицій за кордон встановлює Національний банк України.
Згідно з цими умовами інвестиції за кордон можуть здійснюватись за рахунок
власних коштів інвестора. Дозволяється інвестувати й бюджетні кошти, але
тільки на підставі рішення Верховної Ради України. Забороняється
використовувати на такі цілі кредити, отримані від уповноважених або
іноземних банків.
Одним з видів міжнародного руху капіталів є експорт позичкового
капіталу, який виступає у формі міжнародного кредиту. Міжнародний кредит —
це економічні відносини, що виникають між державами, іноземними
комерційними банками та фірмами з метою позичання валютних або товарних
ресурсів на умовах повернення їх у визначені строки та сплати винагороди
(процентів) за користування. Іноземні кредити є важливим інструментом
фінансування зовнішньої торгівлі, проведення комплексної модернізації та
реконструкції підприємств, підтримування стабільності міжнародних
розрахунків.
Залежно від суб'єктів кредитних відносин розрізняють такі види міжнародного кредиту: міжнародний кредит між фірмами різних країн як різновид комерційного кредиту, банківський кредит у зовнішній торгівлі, міждержавні (міжурядові) кредити, кредити регіональних банків розвитку, кредити міжнародних та валютно-фінансових організацій. За видами кредити поділяють на товарні, які експортери надають своїм покупцям; валютні, що надаються банками в грошовій формі. Залучення іноземних кредитів є нормальним явищем у світовій практиці, а для України нині вони просто необхідні з огляду на складну економічну ситуацію. Дефіцит обігових коштів та брак платоспроможного попиту на вітчизняну продукцію, значний розвиток бартеру (товарообмінних операцій) не дають змоги підняти виробництво на економічно обгрунтований рівень, що унеможливлює покриття дефіциту державного бюджету за рахунок податкових та інших надходжень. Протягом останніх років в країні спостерігається перевищення імпорту товарів та послуг над експортом, що виснажує валютні резерви, спричиняє девальвацію національної валюти, призводить до дефіциту поточного рахунку платіжного балансу. Крім того, Україна є надто залежною від товарів критичного імпорту, насамперед імпортованих енергоносіїв. Тому наша країна потребує залучення зовнішніх фінансових ресурсів і ще тривалий час буде активним споживачем іноземного капіталу.
Порядок залучення та пріоритетні напрями використання іноземних
кредитів регламентуються відповідними законами та постановами уряду. Згідно
з цими документами вповноваженими щодо залучення кредитів установами є
Кабінет Міністрів України або Верховна Рада України. Кабінет Міністрів
України має право залучати іноземні кредити в тому разі, коли Законом
України «Про державний бюджет» на відповідний рік для покриття дефіциту
державного бюджету визначені джерела фінансування. У разі, коли одержання
позик від іноземних держав, банків і міжнародних організацій не передбачене
Державним бюджетом, прийняття рішень про одержання кредитів та здійснення
контролю за їх використанням належить до повноважень Верховної Ради
України. Свою згоду на таку позику та надання повноважень уряду на її
залучення Верховна Рада України підтверджує ухвалою окремого Закону “Про
ратифікацію угоди про залучення іноземного кредиту”.
Основним документом, що регулює відносини в галузі іноземного
кредитування, є постанова Кабінету Міністрів Україні від 5 травня 1997р.
№414 “Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів,
повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, вдосконалення
системи залучення зовнішніх фінансових ресурсів та обслуговування
зовнішнього державного боргу”. Вона встановлює порядок залучення іноземних
кредитів для фінансування проектів пріоритетних напрямів розвитку економіки
країни та надання платіжних гарантій Кабінетом Міністрів України для
забезпечення зобов'язань юридичних осіб — резидентів за іноземними
кредитами.
Юридичні особи — резиденти, які отримали такі гарантії несуть повну
відповідальність за повне та своєчасне погашення кредиту, сплати процентів
за користування ним, а також сплати комісійних. Контроль за цільовим та
ефективним використанням і своєчасним погашенням кредитів здійснюється
центральними органами виконавчої влади відповідно до галузі, Кабінетом
Міністрів України, Мінфіном, Мінекономіки та іншими державними органами.
Світове господарство розвивається. Зараз все сильніше і сильніше
відчувається тенденція глобальної інтеграції, необхідність розширення
участі країн у міжнародних зв'язках. Для реалізації цього потрібно:
подальше удосконалювання тарифної політики; розробка системи мір державної
підтримки експорту, а також проведення активних стабілізуючих дій в області
кредитно-грошової політики й обмінного курсу. Тобто мова тут йде про
комплексне державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, причому в
це заняття насамперед вкладається цілеспрямований механізм системи заходів
підвищення економічного добробуту держави, шляхом підтримки
конкурентноздатних національних виробництв на зовнішніх ринках і залучення
капіталу для організації нових ефективних підприємств всередині країни.
Важливість роздержавлення усіх відносин при переході від планової системи
до ринкової, породжує помилкове представлення про, необхідність усунення
держави із сфери економічних перетворень. Те відбулось в реальності,
зокрема в російській перехідній економіці, це применшення ролі держави в
надії на всесильну творчу роль ринку, привело до додаткових витрат і
труднощів у трансформаційному процесі.
На ділі, роль держави при деякій зміні його функцій у перехідній економіці зростає. Якщо в колишній системі всесильна тоталітарна держава в зовнішньоекономічній сфері, насамперед здійснює функцію збереження сформованої і планової економіки, яка роз'їдається кризою, що поширюється, то в перехідному процесі воно закликано активно сприяти формуванню нової майбутньої системи, шляхом регулювання зовнішньоекономічної діяльності - однієї з найважливіших складових економіки. Адже, один з найбільш потенційних шляхів «порятунку і процвітання» національної економіки - це інтеграція національної економіки у світове господарство і зовнішню торгівлю.
Тому, у своїй роботі я вирішив розкрити методи регулювання ЗЕД, щоб ясніше вималювалося різноманіття ефективних заходів удосконалення регулювання зовнішньоекономічної діяльності, але для формування комплексної скоординованої системи необхідні подальші кроки в області експортної, митної, податкової політики і організаційного сприяння зовнішньоторговельним операціям. Тільки в цьому випадку зовнішньоекономічна діяльність з підручного і малоефективного засобу зведення поточних і хронічних дефіцитів у багатьох державах, стане могутнім каталізатором росту народного добробуту, підйому економіки, стимулом науково-технічного прогресу.
Література
1. Закон України “Про зовнішьоекономічну діяльність”.
2. Закон України “Про єдиний митний тариф”.
3. Закон України “Про режим іноземного інвестування”
4. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки. Навчальний
посібник. К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000.
5. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник / С.М.Чистов,
А.Є.Никифоров, Т.Ф.Куценко та ін. – К.: КНЕУ, 2000.
Страницы: 1, 2
