Экономическая сущность лизинга
смотреть на рефераты похожие на "Экономическая сущность лизинга"
ВСТУП
Перехід до ринкової системи господарських відносин звалив на наших, необізнаних щодо безлічі форм підприємництва людей масу нових термінів, понять, підходів до ведення справ, давно вже канонізованих в практиці західного бізнесу. В результаті цього — нерідке нерозуміння, безглузде переінакшування чи, навпаки, дублювання чужого досвіду. Відсутність реальних знань в результаті веде до дискредитації ідеї, що здатна бути плідною і на вітчизняному грунті за вдумливого, зваженого підходу.
Сказане цілком можна віднести до такого поняття як “лізинг”, інтерес до якого вперше проявився на внутрішньому ринку лише в часи захоплення орендним рухом. В 90-х роках на світ з’явилися дестяки фірм, які написали в своїй назві слово “лізингова”, проте не мали ніякого відношення до лізингової практики. З іншого боку, зарубіжні лізингові компанії зробили ряд спроб проникнення на внутрішній ринок країн СНД і далеко не всі ці спроби виявилися вдалими.
Перетворення під впливом науково-технічного прогресу сфери виробництва та обігу, глибокі зміни економічних умов господарювання викликають необхідність пошуку та впровадження нетрадиційних для господарства нашої країни методів оновлення матеріально-технічної бази та модифікації основних фондів суб’єктів різноманітних форм власності. Одним з таких методів і являється лізинг.
До початку 60-х років лізинг в зарубіжних країнах в основному торкався роздрібних компаній, які часто орендували свої приміщення. На протязі останніх трьох десятиріч популярність лізингу стрімко зросла; замість того, щоб позичати гроші на купівлю комп’ютера, автомобіля, судна чи супутника, компанія може взяти його в лізинг.
Актуальність розвитку лізингу в Україні, включаючи формування лізингового ринку, обумовлена передусім нестприятливим станом парку устаткування: значна питома вага морально застарілого устаткування, низька ефективність його використання, немає забезпеченості запасними частинами тощо. Одним з варіантів рішення цих проблем може стати лізинг, який об’єднує всі елементи зовнішньо-торгівельних, кредитних та інвестиційних операцій.
Перехід до ринкової економіки поставив перед промисловими підприємствами ряд проблем, головною з яких являється наступна: як затвердитися в умовах зростаючої конкуренції, скорочення ринку збуту через невисокі ціни продукції та неплатоспроможність, складність пошуку постачальників сировини, матеріалів та обмеженості фінансових ресурсів.
В наш час більшість українських (та й не тільки українських)
підприємств відчувають нестачу оборотних коштів. Вони не можуть оновлювати
свої основні фонди, впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу і
вимушені брати кредити. Існують різноманітні види кредитування: іпотечне,
під заставу цінних паперів, під заставу партій товару, нерухомості. Однак
підприємству при необхідності оновлення своїх основних фондів вигідніше
брати устаткування в лізинг. При цьому економія коштів підприємства у
порівнянні зі звичайним кредитом на придбання основних засобів доходить до
10% від вартості устаткування за увесь строк лізингу, який складає, як
правило, від одного до п’яти років. Теперішня економічна ситуація в
Україні, на думку багатьох експертів, сприяє лізингу. Форма лізингу
примирює протиріччя між підприємством, у якого немає коштів на
модернізацію, і банком, який неохоче надасть цьому підприємству кредит, так
як не має достатніх гарантій повернення інвестованих коштів. Лізингова
операція вигідна усім учасникам: одна сторона отримує кредит, який
виплачується поетапно, та потрібне устаткування, інша сторона — гарантію
повернення кредиту, так як об’єкт лізингу є власністю лізингодавця чи
банка, що фінансує лізингову операцію, до надходження останнього платежу.
Лізинг є однією з найцікавіших форм інвестування, що здатні значно
пожвавити процес оновлення виробництва і посприяти входженню економік країн
Співдружності до структури світового ринку. Лізинг може дати потужний
поштовх процесам приватизації, конверсії, оновлення технологічного парку
існуючих підприємств і створення нових виробництв, оптимізувати
використання наявного машинного парку і на вигідних умовах отримати
найсучасніше вітчизняне та зарубіжне устаткування.
Успіх лізингового бізнесу в будь-якій галузі багато в чому залежить від
правильного розуміння його змісту та специфічних особливостей, їх
адекватного відображення в методичних рекомендаціях та практичних рішеннях.
Ще Декарт підкреслював, що чітке визначення слів зможе позбавити людство
від половини його помилок.
Тому передусім потрібно з’ясувати, в чому ж сутність лізингу, які його природа та потенціал, принципи та організаційні форми. Лише повне пізнання економічного механізму та переваг, закладених в лізинговій системі, дозволить широко використовувати його в практичній підприємницькій діяльності.
1. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ЛІЗИНГУ
Прийнято вважати, що всі економіко-правові відношення, пов’язані з лізингом, відносяться до нового чи новітнього періоду історії господарських взаємозв’язків. Проте це не так. Як свідчать документи, оренда (лізинг) була відома людині ще з прадавніх часів.
Дійсно, ідея лізинга зовсім не нова, хоча терміну "лізинг" (lease) як такого ще не існувало. Розкриття сутності лізингової угоди бере свій початок ще за далеких часів Арістотеля (384/383 — 322 рр. до н.е.). Саме йому належить назва одного з трактатів в "Риториці": "Багатство полягає в користуванні, а не в праві власності". Іншими словами, не обов’язково для отримання доходу мати у власності будь-яке майно, потрібно лише мати право користуватися ним і в результаті цього отримувати доход.
Орендні (лізингові) угоди були відомі і за часів, що набагато передують
IV ст. до н.е., тобто рокам, коли жив Арістотель. Вони укладалися ще в
стародавній державі Шумер і датуються приблизно 2000 роком до н.е. Так,
глиняні таблички, знайдені в шумерському місті Ур, містять відомості про
оренду сільськогосподарського знаряддя, землі, водних джерел, волів та
інших тварин. Ці глиняні таблички розповідають про храмових священиків —
орендодавців, що укладали договори з місцевими фермерами. Однак стародавні
документи не обмежують сферу орендної політики Шумером, і не виключено, що
оренда існувала і більш давні часи, хоча поки що до нас не дійшло жодної
інформації про це.
Англійський історик Т. Кларк виявив декілька положень про лізинг в
Законах Хаммурапі, прийнятих між 1775-1750 рр. до н.е. Група статей, що
торкалися власності — найбільша в збірці. Статті грунтовно розглядали всі
випадки оренди і норми орендної плати, умови застави майна.
Інші стародавні цивілізації, включаючи греків, римлян, єгиптян, вважали оренду привабливим, доступним, а часом і єдино можливим засобом придбання устаткування, землі та худоби.
Давні фінікійці, що вважалися чудовими моряками та торговцями,
практикували оренду суден, яка за своєю економіко-правовою сутністю дуже
схожа на класичну форму сучасного лізингу устаткування. Велика кількість
договорів короткострокової оренди забезпечували отримання судна та екіпажу.
В сучасних умовах ці угоди відповідають операціям так званого "мокрого"
лізингу. Довгострокові чартерні угоди підписувались на строк, що покривав
весь розрахунковий період економічного життя суден, і вимагали від орендаря
прийняти на себе більшу частину зобов’язань, які випливали з монопольного
використання орендованих засобів.
Лізинг в давнину не був обмежений орендою будь-яких конкретних видів власності. Фактично з історії відомо, що орендувалися не тільки різні типи сільськогосподарської техніки і ремісничого устаткування, але навіть і військова техніка.
Перша згадка про практично проведену лізингову угоду відноситься до
1066 року, коли Вільгельм Завойовник орендував у норманських судновласників
кораблі для вторгнення не Британські острови.
В середьовіччя орендна діяльність була дещо обмежена. В оренду
здавалися в основному сільськогосподарське знаряддя та коні. Однак час від
часу відбувалися події, що породжували унікальні форми та предмети оренди.
Так, 1248 році була зареєстрована угода, згідно з якою лицар Бонфіс
Манганелла Гаета орендував обладунок для участі в Сьомому Хрестовому
поході. Потім він виплачував за нього орендну плату, яка в кінцевому
підсумку значно перевищила початкову вартість амуніції.
В 1572 році у Великобританії був прийнятий законодавчий акт, який дозволяв використовувати тільки дійсний, а не удаваний лізинг, тобто законними визнавалися орендні договори, підписані на розумних засадах, так як до того часу почастішали угоди, метою яких було приховати справжній стан справ — хто власник, хто користувач. Використовувалось це як засіб прихованої передачі власності, тобто для введення в оману кредиторів.
Таким чином, оригінальна ідея розділення користування і власності і можливості діставати вигоду з користування відома праву з найдавніших часів.
На початку ХХ сторіччя у Великобританії в зв’язку з розвитком промисловості, збільшенням виробництва різних видів устаткування зросла кількість товарів, що здавалися в лізинг. Особливу роль в цьому зіграв розвиток залізничного транспорту та кам’яновугільної промисловості.
Власники ком’яновугільних копалень спочатку купували вагони для
перевезення вугілля, однак скоро стала очевидною невигідність та
неможливість такого фінансування. Видобуток вугілля збільшувався,
відкривалися нові шахти, потрібна була все більша кількість вагонів. Цілком
слушно, що невеликі підприємства вирішили скористатися цією ситуацією для
вигідного вкладення капіталу. Вони купували вагони для вугілля і здавали їх
в оренду (лізинг) залізничним компаніям. З’явилися компанії, єдиною метою
яких був лізинг потягів та залізничних вагонів. При укладанні договорів
вони стали включати в нього право на купівлю (опціон), яке надавалося
користувачеві після закінчення строку лізингу. Однією з причин появи такої
умови було те, що користувачі значно акуратніше та дбайливіше поводилися з
вагонами, якщо існувала перспектива їх подальшого придбання у власність.
Такі угоди отримали назву договорів оренди-продажу. Подальший розвиток
лізингу та оренди-продажу призвів до необхідності розмежування договорів
лізингу та оренди-продажу.
На початку ХХ сторіччя багато залізничних компаній збагнули, що зростаюча кількість вантажовідправників не бажає здійснювати довгострокове управління чи монопольне використання вагонів, що передбачало надання устаткування в трастове (на засадах довіри) користування. Замість цього вони вимагали лише короткострокового його використання. Трасти почали пропонувати контракти з більш коротким строком дії. Після закінчення контракту вагони мали повернутися орендодавцю, який зберігав за собою право власності. Такі договори поклали початок оперативного лізингу.
