Перше відоме вживання терміну "лізинг" (про це пише австрійський
дослідник В. Хойер у своїй книзі "Як робити бізнес в Європі") відноситься
до 1877 року, коли телефонна компанія "Белл" прийняла рішення не продавати
свої телефонні апарати, а здавати їх в оренду, тобто встановлювати
устаткування в будинку чи офісі клієнта тільки на основі орендної плати. Ця
операція справила сильний вплив не тільки на розвиток зв’язку. Багато
компаній високо оцінили оренду устаткування, що дозволяла їм на відміну від
простого продажу захистити своє монопольне право на використання "ноу-хау".
Аналогічно "Белл", компанія Hughes, яка виготовляла інструменти, зберігала
контроль над цінами, надаючи свій спеціалізований 11-ти гранний бур тільки
на умовах оренди. Компанія "U.S. Shoe Machinery", яка виробляла
устаткування для виготовлення взуття, використовувала угоди, що пов’язували
клієнтів виключно з її власною продукцією. Тільки прийняття федерального
антимонопольного законодавства США поклало кінець цій практиці і змусило
виробників виставити устаткування на вільний продаж.
Після Другої світової війни став швидко нарощувати масштаби лізинговий
бізнес, пов’язаний з транспортними засобами. Ще в 30-ті роки Генрі Форд
ефективно використовував оренду для розширення збуту своїх автомобілів.
Проте "законним батьком" автомобільного лізингового бізнесу вважається
Золлі Френк — торговий агент з Чікаго, який на початку 40-х років
запропонував довгострокову оренду автомобілів.
Однак справжня революція в орендних відносинах відбулася в Америці на початку 50-х років нашого сторіччя. В оренду стали масово здаватися засоби виробництва: технологічне устаткування, машини та механізми, судна, літаки тощо. Уряд США, оцінивши це явище, оперативно розробив і реалізував державну програму його стимулювання.
Першим акціонерним товариством, для якого лізингові операції стали
основним видом діяльності була створена в 1952 році в Сан-Франціско відома
американська компанія "United States Leasing Corporation"[1]. Заснував
компанію Генрі Шонфельд. Спершу він створив компанію для однієї конкретної
лізингової угоди, але потім зрозумів, що лізинговий бізнес може стати дуже
перспективним, і в результаті з’явилася на світ "U.S. Leasing Corporation".
Лізингові операції досить швидко перетнули межі США і, отже, з’явилося таке
важливе для розвитку лізингового бізнесу поняття як "міжнародний лізинг".
Через декілька років компанія почала відкривати свої філіали в інших
країнах (передусім в Канаді в 1959 році). В подальшому вона стала зватися
"United States Leasing International".
В 1982 році відбулася подія, знаменна для лізингу авіаційної техніки. В
цей рік корпорація Мак-Доннела Дугласа змогла за рахунок нової фінансової
політики за допомогою лізинга завоювати ринок для літака ДС-9-80 в
конкуренції з Боінгом-727. Запропонована Дугласом концепція була названа
"fly before buy" ("політати, перед тим як купувати").
На думку таких спеціалістів, як О.Н. Чекмарева, К.Г. Сусанян, В.А.
Перов, в Радянському Союзі лізинг застосовувався до початку 90-х років в
порівняно невеликих масштабах і лише в міжнародній торгівлі. Проте і раніше
напрокат здавалися легкові автомашини, а прокат за своєю сутністю близький
до оперативного лізингу.
В 70-80-ті роки лізинг розглядався радянськими зовнішньоторговими організаціями передусім як одна з форм придбання та реалізації такого устаткування, як великогабаритні універсальні та інші коштовні верстати, конвеєрні лінії, дорожно-будівниче, ковальсько-пресове, енергетичне устаткування, а також ремонтні майстерні, літаки, морські судна, автомашини, обчислювальна техніка на базі ЕОМ тощо, з використанням специфічної форми кредиту. Лізинг звичайно фіксувався в угодах, укладених між радянськими та іноземними партнерами на певний строк.
Різновидом лізингової операції, що активно застосовувалась Мінморфлотом
СРСР, був "бербоут-чартер" – найм морського судна без екіпажу. Сенс цієї
операції полягав ось у чому: відповідно до умов контракту, який укладався
П/О "Совфрахт" Мінморфлота СРСР з посередницькою фірмою, що надавала в
оренду судно, яке цікавило Міністерство, на це судно (переважно з портів
Західної Європи чи Японії під прапором третьої країни) направлявся
радянський екіпаж, піднімався прапор Радянського Союзу і судно надходило в
розпорядження радянської сторони для експлуатації. По закінченні строку
оренди за взаємно укладеною угодою в якості обов’язкової умови
передбачалося придбання корабля орендарем.
На умовах "бербоут-чартер" Мінморфлот СРСР придбав значний тоннаж — вантажні, пасажирські судна, танкери, що знаходилися в експлуатації на протязі 6-12 років[2].
Досить активно застосовувався лізинг міжнародних автомобільних перевезень зовнішньоторговим об’єднанням "Совтрансавто", яке придбавало за кордоном на умовах оренди з подальшою купівлею різні види вантажного автомобільного транспорту: тягачі, рефрижераторні та тентові напівпричепи, кузови, контейнерні шасі. На умовах оренди в СРСР використовувались іноземні контейнери.
В червні 1991 року була створена, а з грудня того ж року почала діяти
міжнародна радянсько-німецько-французька лізингова компанія "Євролізинг".
Її засновниками з радянської сторони стали Внешэкономбанк СРСР, Радморфлот,
Госснаб СРСР, з французької — один з найбільших банків Європи "Bank
National de Paris", а з німецької — одна з найбільших лізингових компаній
Західної Німеччини - "Мітфінанц ГмбХ".
Разом з тим лізинг в міжнародних операціях застосовувався в дуже незначних масштабах. До кінця 80-х років розвиток міжнародного лізингу стримувався головним чином через те, що у радянських підприємств не було іноземної валюти для оплати іноземного устаткування. Після того як, починаючи з квітня 1989 року, підприємства отримали право самостійного виходу на зовнішній ринок, у багатьох з них з’явилося власне джерело валютних надходжень. Крім того, в окремих випадках допускалося використання іноземних верстатів та іншої техніки підприємствами, що не мали валютних ресурсів. Такі угоди передбачали оплату зобов’язань поставкою продукції, виготовленої на цьому устаткуванні (компенсаційний лізинг — buy-back).
Початок розвитку лізингових операцій на вітчизняному внутрінньому ринку
можна визначити серединою 1989 року в зв’язку з переведенням підприємств на
орендні форми господарювання. Помітним явищем в становленні початкових
правил застосування лізингу стали Основи законодавства Союзу РСР та союзних
республік про оренду від 23 листопада 1989 року № 810-1 та лист Держбанку
СРСР від 16 лютого 1990 року №270 "Про план рахунків бухгалтерського
обліку", в якому був поданий порядок відображення лізингу в бухгалтерському
обліку. Розвиток мережі комерційних банків сприяв впровадженню лізингових
операцій в банківську практику.
Оцінюючи лізинговий ринок країн СНД, який поки що лише формується, не можна не відмітити його складність, помножену на економічні труднощі, що все більше і більше поглиблюються і здатні привести у відчай навіть найбільших ентузіастів цього молодого у нас виду підприємництва. Проте, очевидно, якщо ми бажаємо встигнути на "потяг світової економіки", необхідна важка та кваліфікована праця.
Спеціалісти, що займаються лізинговими операціями, повинні володіти
глибокими знаннями в області комерції, організації кредитування, ринку
(фондів, лімітів) нового і уживаного устаткування, технології виробництва,
бухгалтерського обліку, інспектування юридичної служби, страхування майна.
Більш детально про ситуацію з розвитком лізингової практики в Україні та її перспективи йтиметься нижче.
2. ЛІЗИНГОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ
2.1. Поняття та функції лізингу
Щодо економічної сутності лізингу поки що не існує єдиної думки серед
економістів. Його зміст і роль в теорії та практиці трактуються по-різному.
Одні розглядають лізинг як своєрідний спосіб кредитування підприємницької
діяльності; інші повністю ототожнюють його з довгостроковою орендою або з
однією з її форм, яка в свою чергу зводиться до найманих чи підрядних
відносин; треті вважають лізинг завуальованим способом купівлі-продажу
засобів виробництва чи права користування чужим майном; а четверті
визначають лізинг як дії за чужий рахунок, тобто управління чужим майном за
дорученням довірителя.
В законі України "Про лізинг" дано таке визначення цьому поняттю: лізинг — це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням із лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Тобто лізинг можна розглядати як форму забезпечення вкладень, як прогресивний метод матеріально-технічного забезпечення, як активний інструмент маркетингу, як одну із форм кредитних надходжень, як альтернативу банківському кредиту.
Сучасне розуміння лізингу бере початок ще від класичних принципів
Римського права про розмежування понять "власник" і "користувач" майна.
Виникнення і саме існування його в якості особливого виду бізнесу засновані
саме на можливості розділення компонентів власності на дві важливі
правочинності — користування річчю, тобто застосування її згідно з
призначенням з метою дістати прибуток та інші вигоди, і саме право
власності як правове панування особи над об’єктом власності. Багатовіковим
досвідом доведено, що багатство в кінцевому рахунку полягає не просто у
володінні власністю безпосередньо, а у ефективному її використанні.
Звідси передусім випливає, що лізинг — це спосіб реалізації відносин власності, що виражає певний стан виробничих сил та виробничих стосунків, з якими він знаходиться в тісному взаємозв’язку. Особливість лізингової діяльності полягає в тому, що, з одного боку, вона сприяє становленню приватної власності на засоби виробництва, а з іншого — веде до її подолання, зміні власника та розпорядника. В процесі лізингу відбувається також саморозвиток державної власності, а при певних умовах — і перетворення її загальну, спільну чи пайову.
