В кожній системі існують свої національні моделі
організації господарства, так як країни відрізняються історією, рівнем
економічного розвитку, соціальними та національними умовами.
Американська, або ліберальна, модель ринку у своєму класичному вигляді
існувала з початку XX ст. аж до кінця 20-х років (економічної кризи
1929—1933 рр.). Ця модель була модифікована в ході реалізації "нового
курсу" Ф. Д. Рузвельта та широкого використання кейнсіанських методів
регулювання після другої світової війни. Риси ліберальної моделі ринку
збереглися й досі, що пов'язано з наявністю величезного внутрішнього ринку,
провідних позицій американських монополій на світовому ринку, слабкістю
профспілкового руху соціально-демократичного напряму і рядом інших
факторів.
Характерними рисами американської моделі ринку можна назвати такі:
. регулювання економіки здійснюється за залишковим принципом, тобто регулюються ті аспекти відтворення, які не піддаються ефективному регулюванню на основі вільної конкуренції. Залишковий характер має також соціальна політика, яка повинна поповнити те, що не може зробити ринок
. яскраво виявлений антициклічний, антиінфляційний характер втручання держави в ринкову економіку.
Посилення державного регулювання після другої
світової війни суттєво модифікувало ліберальну модель ринкової економіки у
європейських країнах. Ці процеси були пов'язані не тільки з потребами
самого ринку, а й з особливостями класових відносин, необхідністю великих
трансформацій у виробництві та рядом інших економічних і політичних
факторів.
Німецька, або неоліберальна, модель ринку. Автори німецької моделі,
враховуючи давні і вагомі позиції соціал-демократії в країні, виходили з
наявності суспільних інтересів товаровиробників. Останні виражені не через
концентрацію частин сукупного доходу в руках держави, а швидше через
зростання ринку для всіх. Поняття "ринок для всіх", "добробут для всіх"
означають таке зростання ринку, тобто таке зростання суми товарних
вартостей, які протистоять одне одному як еквіваленти, що супроводжується
зростанням доходів більшості суб'єктів ринку і зростанням купівельної
спроможності грошової одиниці. На думку Л. Ерхарда, концентрація капіталу і
доходів у руках окремих суб'єктів, врешті-решт, завдає шкоди зростанню
ринку, оскільки підриває інвестиційні процеси в інших галузях та обмежує
купівельну спроможність населення. Дійсно, концентрація капіталу і доходу
як результат конкуренції перетворюється в суттєве гальмо для розвитку
ринку, що наочно чітко виявилось у кризі 1929—1933 рр., спровокованій
значною мірою ціновою політикою монополій. Отже, конкуренція виступає не
тільки як боротьба за місце на ринку, а й як взаємодія різних ланок
суспільного поділу праці, яка дає поштовх зростанню ринку. Підтримка цієї
(другої) сторони конкуренції і є предметом регулювання у рамках німецької
моделі ринку.
Відмінністю німецької моделі є регулювання економіки
через кредитно-грошову політику, а не бюджетно-фінансову, що пов'язано з
традиційно вищою організацією фінансового капіталу в Німеччині порівняно із
США. Вплив на рівень цін, структуру попиту і пропозиції здійснюється не
через податкову систему (американська модель), а скоріше через підтримку
оптимального поєднування між величиною сукупного позичкового капіталу та
величиною капіталу, зайнятого у промисловості та торгівлі і пов'язану з цим
величину відсотка.
Важливим каналом регулювання ринку за німецькою моделлю є валютно-фінансове регулювання. Останнє здійснюється через заохочення експорту як джерела валюти і сприяння такому імпорту, який через насиченість внутрішнього ринку і зміцнення купівельної спроможності марки забезпечує сприятливий валютний курс для марки. Підтримка курсу марки неможлива без підтримки позитивного торгового і платіжного балансу,
Специфіка німецької моделі виявляється також в бюджетно- податковій політиці. Розміри податків і держбюджету узгоджуються із зростанням економіки. Держава вилучає ту частину доходів, яка не може буги ефективно реалізованою на ринку без «перегріву» кон'юнктури і посилення інфляційного тиску. Податкова політика спрямована на стримування надмірного зростання у рамках складеної неефективної структури економіки і ставить безпосереднім завданням не перерозподіл доходів, а заморожування інфляційних доходів.
Особливе місце в німецькій моделі займає політика доходів
і зайнятості. Держава заохочує доходи всіх виробників (власників і найманих
працівників), які роблять внесок у зростання ринку, включаючи його
експортну частину, прогресивні структурні зрушення в економіці. Зростання
доходів населення в цілому і окремих його груп пов'язується із збільшенням
купівельної спроможності марки на основі зростання продуктивності праці і
насиченості внутрішнього ринку. Ведеться систематична боротьба з надмірною
диференціацією у рівнях доходів як фактора обмеження ринку.
Англійська, або європейсько-кейнсіанська, модель ринку була
найпоширенішою у повоєнній Великобританії, Франції, Італії. У міру розвитку
західноєвропейської інтеграції у 60—80-ті роки XX ст., уніфікації
господарських механізмів відбувався процес розмивання цієї моделі і
посилення рис німецької моделі ринку.
Для англійської моделі характерна наявність значної за масштабами і часткою державної власності, здійснення державних закупок у великих розмірах, значні державні інвестиції для підтримки зайнятості, вирішення соціальних завдань. Державний бюджет виконує значною мірою функції концентрації попиту в руках держави, яка отримує доходи через виробництво і реалізацію товарів і витрачає їх на монопольне установлених умовах. Звідси виникає схильність до інфляції як результат державного регулювання.
В англійській моделі держбюджет виступає як фактор впливу на попит шляхом концентрації, перерозподілу доходів, які змінюють структуру попиту і впливають на ціни через зміну попиту.
Характерною рисою англійської моделі ринку є державна власність на підприємства капіталоємних і малорентабельних галузей, продукція яких істотно впливає на рівень витрат в інших галузях, особливо експортних. Розвиток інтеграційних процесів у Західній Європі супроводжувався згортанням економічно неефективних виробництв, що привело до скорочення масштабів державної власності. Такі виробництва, які необхідні для нормального процесу відтворення, виносяться в країни, що розвиваються та переходять до ринку.
Шведська модель ринку була поширена у
Скандинавських країнах, зустрічалась на окремих етапах реформи в Іспанії,
Португалії, Греції. Для цієї моделі характерне переважання соціал-
демократич-ного підходу до економічної політики. За шведською моделлю
регулювання ринку здійснюється передусім через реіулювання трудових
відносин на загальнонаціональному рівні (наприклад, встановлення тарифних
ставок) і через державну власність на підприємствах, які забезпечують
відтворення робочої сили і формування величини вартості робочої сили.
Характерною рисою шведської моделі є сильна соціальна
політика, яка забезпечує найменшу диференціацію населення за рівнем
доходів, і високий рівень зайнятості, який припускає державні витрати на
перекваліфікацію робітників і підтримку чисельності робочих місць.
Порівняно з США частка витрат на перекваліфікацію робітників в держбюджеті
вища, ніж частка витрат на допомогу по безробіттю. Порівняно з
Великобританією зайнятість підтримується більшою мірою через
перекваліфікацію робітників, ніж через підтримку чисельності робочих місць.
Соціальна політика забезпечує високий рівень задоволення соціальних потреб
через трансфертні платежі (безкоштовні послуги чи послуги за пільговими
цінами).
Для шведської моделі характерні протиріччя між підтримкою зайнятості реалізацією соціальних програм, з одного боку, і забезпеченням високих темпів зростання, підвищенням ефективності, боротьбою з інфляцією — з другого боку. Загострення цих протиріч виявляється в розмиванні деяких корінних рис шведської моделі. Зокрема, мав місце перехід до укладання трудових договорів на рівні окремих галузей і підприємств, здійснювалась приватизація частки комунального майна і підприємств держсектора, відбувалось скорочення ряду трансфертних платежів та пільг тощо. Розвиток виробничої демократії дав змогу організаціям працівників вирішувати самим деякі питання, які пов'язані з організацією праці, порядком прийому на роботу та звільнення з роботи, участі в роботі правління компаній.
Японська модель ринку. В цій моделі основним суб'єктом є корпорація зі специфічною внутрішньою структурою. Власником корпорації є юридична особа, представлена фізичними особами, які привласнюють доход у вигляді не підприємницького прибутку, а заробітної плати за виконання специфічних функцій (розрив у рівнях максимальної та мінімальної заробітної плати становить не більше 5—6 разів, на відміну від США, де такий розрив досягає 10—11 разів) і у вигляді дивідендів по акціях, причому частка доходів у вигляді дивідендів по акціях невелика.
Для японських корпорацій характерні особливі методи закріплення робочої сили за підприємством: довгострокові трудові угоди, сприяння корпорації у вихованні своїх працівників, отриманні ними кваліфікації та освіти, набір пільг, створення умов для професійного розвитку і творчості.
Перелив капіталу між корпораціями здійснюється через рух банківського капіталу: частка позичкових засобів значно перевищує частку засобів, які отримують від продажу акцій. Звідси більше значення має регулювання через банківсько-кредитну систему і менше — через бюджетно- податкове регулювання.
Для японського ринку характерне групування дрібного і середнього бізнесу навколо корпорацій, які закуповують продукцію цих підприємств.
Провідні позиції Японії у світовій торгівлі дають змогу підтримувати стабільність єни за допомогою експортно-імпортних операцій, які формують сприятливе для неї співвідношення цін товарів, .які виражені у єнах, та цін товарів, які виражені у будь-якій іншій валюті.
За японською моделлю ринку використовуються також і адміністративно-економічні методи регулювання (наприклад, встановлення строків і розмірів оновлення устаткування конкретним корпораціям із зазначенням штрафних санкцій за невиконання, прийняття державних рішень про перенесення підприємств тощо).
Моделі ринку в нових індустріальних країнах, що
розвиваються, характерні для повоєнного розвитку таких країн, як Бразилія,
Мексика, Аргентина, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Кувейт, Об'єднані
Арабські Емірати, Індонезія, Єгипет та ін. Характерна риса цих моделей
полягає у зламі традиційних структур і формуванні ринково-підприємницьких
відносин на основі створення підприємств новітньої технології та включення
в міжнародний поділ праці на цій основі. Ці процеси здійснюються за рахунок
державних ресурсів, які управляються безпосередньо державою чи передаються
в тій чи іншій формі національним підприємцям, а також за рахунок залучення
іноземного капіталу. Такі країни показують приклад ринку, який створюється
самою державою за власний рахунок. Дер-. жава створює комбінацію
підприємств, що можуть самостійно господарювати, бути джерелом валютних
доходів чи ринком збуту для інших підприємств.
Авторитарно-бюрократична модель утвердилася в нашій
країні наприкінці 20-х років і проіснувала до кінця 80-х років XX ст. Їй
притаманні такі основні риси:
. відмова від природного процесу усуспільнення, розвитку багатоукладної економіки і насильницьке одержавлення засобів виробництва, перетворення останніх на функціональну власність тих, хто нею управляє, розпоряджається (відомств, бюрократії), відчуження від власності безпосередніх виробників (окремих працівників і трудових колективів);
. згортання товарно-грошових відносин, утвердження позаекономічних, примусових методів організації праці;
. зрівняльність інтересів усіх працівників, протиставлення соціального та індивідуального в людині. При цьому класовий інтерес висувався як головний, визначальний, інститути влади проводили політику, орієнтовану на реалізацію класового інтересу. Реальна, жива людина у цій політиці була лише засобом, а не метою;
. бюрократизація всіх державних і партійних І структур, придушенням самоврядування, утвердження повної сваволі партійно-державної влади щодо народу.
Ця система ігнорувала об'єктивні закони розвитку, загальнолюдські цінності, спільне, що існує в різних системах, а спиралась виключно на особливе, специфічне, і передусім на класовий підхід.
