«продукційні речі завсіди є капітал», вживання терміну «капітал» і «засоби виробництва» як тотожних понять), він був глибоко переконаний в історично перехідному характерові такого ладу, при якому зосередження в руках меншості засобів виробництва є знаряддям безпощадної експлуатації трудящої більшості. Розкриваючи класовий характер капіталу, Франко робив революційні висновки. «А тому, що капітал, — писав він,— с не що інше, як тільки результат праці робітників, нагромадженої, можна сказати, праці, і тому, отже, капітал повинен належати всьому трудовому суспільству, а не одному лише класу капіталістів. Тоді, коли настане оця необхідна зміна, коли капітал з рук приватних, до яких попав шляхом грабунку і експлуатації, повернеться знов в загальне користування, стане власністю всіх трудящих, тоді якраз і буде одночасно поворот до природного стану, єдино справедливого». Як ключ для розкриття механізму капіталістичної експлуатації Франко використав елементи вчення Маркса про додаткову вартість.
Для розкриття суті додаткової вартості, як відомо, першорядне значення
має розуміння того, що наймання робітника капіталістом є не що інше, як
купівля-продаж товару — робочої сили. Франко правильно відрізняв термін
«робоча сила» як сукупність фізичних і духовних здібностей людини і «праця»
як застосування цих здібностей в процесі виготовлення матеріальних благ.
Проте, говорячи про наймання робітника капіталістом, як купівлю-продаж
товару, Франко вживав і термін «робоча сила» і термін «праця». Розглядаючи
працю як товар, Франко мав на увазі не працю у живому вигляді, а працю як
робочу силу, існуючу до здійснення процесу виробництва. Інколи він говорив
про працю як товар і в тому розумінні, в якому повинен був говорити про
продукт праці. Звичайно, велике значення в цьому відношенні мало те, що
свої роботи Франко писав для робітників. Бажаючи на підставі елементарних
економічних основ показати робітничому класові суть капіталістичної
експлуатації, він, очевидно, користувався найбільш зрозумілими для
робітників термінами.
При з'ясуванні суті найманої праці Франко виходив з того марксистського положення, що обмін між власником засобів виробництва і власником робочої сили відбувається на основі обміну еквівалентів. Як і всі товари, робоча сила продається по перній ціні, в основі якої лежить вартість цього товару. «Торгова ціна праці, так як і ціна кожного товару, — писав Франко, — означена звичайними економічними правилами, з котрих найважніше — кошт витворення товару, т. є. в тім разі — кошт удержання робітника і його робочої сили».
Хоч Франко не дуже ясно і точно вживав поняття «праця» і «робоча сила», проте вартість того і другого зводив завжди до вартості робочої сили. Тут він, очевидно, спирався на перші економічні праці Маркса. У обмін між робітником і капіталістом, писав Маркс, вступають «з одного боку, уречевлена праця в її найзагальнішій суспільній формі, тобто в формі грошей, а з другого боку — праця, що існує ще тільки в формі сили, купується і продається тут споживання цієї сили, тобто сама праця, хоч вартість товару, що продається, не є вартість праці (ірраціональний вираз), а вартість робочої сили».
Франко виходив з марксистського положення про походження додаткової
вартості в сфері виробництва товарів. Передумову ка піталістичної
експлуатації він бачив у тому, що «праця людська, це не є звичайний товар.
Це товар живий, котрий має оту властивість, що надає вартість другим
предметам, і надає її більше, ніж скільки сам коштує... Робітник в тім
часі, на котрий найнявся, витворює далеко більше, ніж скільки виносить його
плата».
Додаткову вартість розглядав Франко як надлишок праці, яку віддає робітник капіталістові понад ту кількість праці, яку робітник одержує у вигляді зарплати. «Беручи до уваги,—говориться у «Програмі галицьких соціалістів», автором якої був і Франко,—що вартість створеного товару можна виразити якою то кількістю суспільної праці, яка в ньому міститься, тобто суспільне необхідним робочим часом, витраченим на це виробництво, а робітник, як сказано, одержує лише стільки, скільки необхідно для його життя, то деяка частина цієї праці, вміщеної в створеному товарі, остається незаплаченою, становлячи ту додаткову вартість, яка залишається в руках капіталістів». Отже, додаткова вартість розглядалась тут як результат неоплаченої праці робітника.
Багато правильних думок висловив І. Франко відносно матеріального виробництва, вважаючи економічні відносини справжнім мотором суспільного розвитку. Однак всупереч марксизму поряд із визнанням вирішальної ролі матеріальних, економічних умов у розвитку суспільства І. Франко великого значення надавав ролі ідей, освіти, культури.
Близькими до марксистських були погляди І. Франка на класову структуру суспільства. Він розглядав класи як історичну категорію і вважав приватну власність матеріальною основою поділу суспільства на класи. Класову боротьбу в суспільстві він вважав рушійною силою його розвитку. Тільки захист інтересів трудящих класів, підкреслював Франко у праці «Робітники і трудівники», входить у «нашу програму», про них тільки говоримо і їм тільки передусім бажаємо добра.
Проте І. Франко своєрідно розумів природу робітничого класу і селянства. Він підходив до класового поділу суспільства з точки зору виділення тих класів, що виробляють матеріальні блага, й тих, що лише їх споживають. Під терміном «робітник», «пролетар» він об'єднував і робітників, і ремісників, і дрібних підприємців, і селян. «Таким чином,— писав І. Франко,— декількаморговий селянин і дрібний ремісничий майстер це також робітники, це — пролетаріат». До робітничого класу він відносив усіх тих, хто працював «в поті чола», включаючи демократично настроєну інтелігенцію.
Аналізуючи питання про роль машин у розвитку капіталістичного суспільства, І. Франко виходив із того, що машини є могутнім знаряддям технічного прогресу, але для «робітників-пролетаріїв вони стали новим і страшенно потужним засобом притиску і визискування».
У процесі аналізу аграрних відносин Франко формулює суть диференціальної ренти І, диференціальної ренти II, а також абсолютної капіталістичної земельної ренти, хоча не розглядає земельну ренту як особливу форму додаткової вартості. Найбільше його цікавила проблема ліквідації приватної власності на землю. Він був глибоко переконаний у перевагах великого виробництва перед дрібним сільським господарством. Але форма реалізації суспільної власності відрізнялася у нього від положень теорії Маркса. «Трудно детально передбачити,— писав І. Франко у 1880 р.,—в який спосіб відбудеться вивласнення всіх капіталістів і перехід знарядь праці на загальну власність, але з того, що зараз бачимо, можна припустити, що воно відбудеться без насильства». Розвиваючи ці думки в 90-ті роки XIX ст. та на початку XX ст., він у розумінні еволюції форм власності у сільському господарстві наближався до позиції західної соціал-демократії.
Подібно до своїх видатних попередників соціалістів-утопістів, Луйо
Блана та Фердінанда Лассаля, почасти М. Чернишевського та революційних
народників саме у виробничому кооперуванні трудящих він бачить один з
найдієвіших засобів на шляху "до матеріального добробуту всіх робітничих
людей та усунення всякого визискування економічного". Тільки велике
колективне землеробство, переконаний Франко, відкриває можливості
перетворити занедбані селянські землі на родючі масиви, небачено піднести
сільськогосподарське виробництво.
Оскільки на шляху реалізації цієї ідеї стоїть велика буржуазно-
поміщицька приватна власність на землю та інші засоби виробництва, вона
неодмінно повинна бути замінена "спільною громадською власністю". Чи
здійсниться це шляхом революційного зламу існуючих порядків, до чого
закликав І. Франко переважно у 70-ті роки, чи еволюційним шляхом
радикальних реформ, до чого він був більш прихильний, у пізніші роки. У
кінцевому рахунку "в справах суспільно-економічних, - наголошує цей
полум'яний борець за інтереси трудового народу у програмі Русько-
української радикальної партії Галичини, складеної ним разом з С.
Даниловичем, Є. Девітським, М. Павликом та Р. Яросевичем у 1890 р., -
змагаємо до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового
соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної власності
средств продукційних".
І. Франко не сприйняв висновки марксизму про необхідність
пролетарської революції та диктатури пролетаріату. Його розуміння світлого
майбутнього—соціалізму, ідей соціальної рівності, справедливості та
гуманності скоріше відбивало світогляд принижених, задавлених, ідеал
утопістів, а не марксистського вчення, яке поєднувало справедливість із
насильством у вигляді диктатури пролетаріату. Пропагуючи ідеї соціалізму,
І. Франко головний акцент робив на громаду як основну господарську одиницю,
заперечуючи при цьому роль централізованого керівництва.
Форми реалізації суспільної власності у Франка відрізняються від передбачених науковим соціалізмом, тобто Марксовою теорією. Франко не сприймає кінцевих висновків марксизму щодо необхідності диктатури пролетаріату та вирішення долі селянського господарства з позиції цієї диктатури. Майбутній лад для нього повинен поєднувати засади централізму з засадами федерації, основаній "на повній самоуправі та вольності його поєдинчих членів: племен, народів, громад". Земля, а також всі угіддя, націоналізовані шляхом викупу чи конфіскації залеж но від конкретних умов, повинні належати "до тих громад, котрі на них працюють, а так само щоб усі фабрики та заводи належали б до тих робітників, що в них роблять..." При цьому, якщо спочатку Франко передбачає обов'язкову неподільність землі та інших засобів виробництва у громадах, колективну працю й розподіл за її кількістю та які-стю, то пізніше він допускає різні типи господарства -" чи то індивідуальне, чи родинне, чи колективне" громадське", а також розподіл, при якому "щорічні зиски роз-ділювались би між членів спілки по мірі того як хто приступив до неї, з більшим чи меншим вкладом".
З часом все більшу увагу І. Франко приділяє й іншим формам
кооперативних об'єднань - "спілок господарських, промислових і
торговельних", які разом з виборюванням державної допомоги в галузі
страхування, нормування праці та заробітної плати тощо для промислових й
рільничих робітників, а також інших заходів легальної боротьби в межах
існуючої конституції повинні були служити поліпшенню умов народного
розвитку. Саме на шляхах радикальних реформ бачить у кінці XIX - на початку
XX ст. І. Франко перспективу вирішення соціального та на його основі й
національного питань тощо, відбиваючи у своїх поглядах певною мірою й зміну
курсу більшості європейської та зокрема австрійської соціал-демократії щодо
шляхів і методів досягнення соціалістичної перспективи в цілому та у
розвитку сільськогосподарського виробництва зокрема.
Показові у цьому відношенні й ті зміни, що вносились у 90-ті роки в
програму радикальної партії Галичини, одним з фундаторів якої був і І.
Франко. Характер змін у новій програмі, прийнятій у 1895 р., чітко
сформулювала в роботі "Аграрна програма радикальної партії Галичини (90-ті
роки XIX ст.)" одна з сучасних дослідниць цієї проблеми Є. Голубовська
(Шаблій): "Нова програма уже не вважала створення громадського виробництва
на громадській землі основним шляхом вирішення аграрного питання в краї;
цей пункт було знято. Тепер всі надії покладались на зміцнення
індивідуального селянського господарства.
В окремий пункт програми було виділено питання про те, що партія
бореться за організацію громадських землеробських, промислових і
торговельних спілок. Але саму організацію землеробських спілок програма уже
не пов'язувала з процесом перетворення приватної земельної власності у
власність громад... Основний шлях вирішення аграрного питання за програмою
радикальної партії - поліпшити становище селянина в умовах капіталізму".
Щоправда, сама дослідниця (як і більшість істориків-економістів до
останнього часу) вважала, що "з точки зору науко-вого соціалізму постановка
аграрного питання, яка передбачає поліпшення економічного становища
селянства за капіталізму, має реакційний характер", а "миролюбство",
відмова від революційного насильництва в умовах кінця XIX і початку XX ст.
фактично означали зраду марксизмові" тощо.
Складовою частиною економічної програми Франка поряд із реалізацією ідеї усуспільнення було звільнення українського народу від колоніального поневолення і возз'єднання всіх українських земель в єдиній державі.
Таким чином, економічні погляди революціонера-демократа І. Франка
становлять цілу епоху в історії української економічної думки, продовжуючи
кращі традиції минулого, ввібравши й критично переробивши досягнення
світової суспільної думки щодо особливостей соціально-економічного розвитку
України.
Список використаної літератури :
1. Вірник Д.Ф. “Нариси з історії економічної думки на Україні”—К.:
Вид-во АН України—1956—387с.
2. Горкіна Є.А., Петровська И.А. “Історія економічної думки України: навчальний посібник”—К.:Либідь—1993—272с.
3. Теплицький В.П. “З історії економічної думки України”—К.:Вид-во АН
УРСР—1961—348с.
Страницы: 1, 2
