Економіка соціальної орієнтації та проблеми її формування в постсоціалістичних країнах

смотреть на рефераты похожие на "Економіка соціальної орієнтації та проблеми її формування в постсоціалістичних країнах"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ПОЛІТЕКОНОМІЇ

КУРСОВА РОБОТА з політекономії на тему:

«Економіка соціальної орієнтації та проблеми її формування в постсоціалістичних країнах»

Виконала студентка 1 курсу, 1 групи, спеціальності 0104

Ломач В.В.

Керівник Проскуріна Л.Д.

Київ -1998.

Зміст.

Вступ.

1. Передумови і фактори формування економіки соціальної орієнтації в

Німеччині.

2. Суть економічної політики соціальної орієнтації.

3. Проблеми соціальної політики в умовах економіки соціальної орієнтації.

Висновки.

Список літератури.

Вступ.

У світовій системі економіки чималу роль грають колишні соціалістичні країни. До цієї групи відносяться країни, у яких довгий час існував соціалістичний режим. Розглянемо основні тенденції розвитку виробництва валових внутрішніх продуктів цих країн за період 1950-97р.р.

Успішний розвиток статистики і система рахунків дозволяє проаналізувати динаміку макроекономічних показників більшості країн.
Джерелами статистичних даних послужили публікації ООН, МВФ, Всесвітнього банку, а також національних статистичного даних ряду країн. У якості найважливіших економічних показників використовувалися абсолютні обсяги виробництва і його відносні розміри на «душу» населення.

За майже повоєнних десятиліть масштаби і географічна структура світової економіки істотно змінилися. У цілому за 46 років зріс майже в
5.9 разу. Структура світової економіки з погляду переваження різноманітних типів соціально-економічних систем на перший погляд практично не змінилася. Може скластися враження, що колишні соціалістичні країни домоглися незначної переваги над країнами із ринковою економікою.

1. Передумови і фактори формування економіки соціальної орієнтації в

Німеччині.

Германська економічна модель виходить із положення, що децентралізована ринкова система виробництва ефективна, держава не втручається у виробничу діяльність підприємства, а активна політика на ринку праці повинна зводити до мінімуму соціальні витрати ринкової економіки. Зміст полягає в максимальному зростанні виробництва приватного сектора і як можна великому перерозподілі державою частини прибутку через податкову систему і державний сектор для підвищення життєвого рівня населення, але без впливу на основи виробництва. При цьому упор робиться на інфраструктурні елементи і колективний грошовий фонд.

Це привело до дуже великої ролі держави у Германії в розподілі, споживанню і перерозподілу національного доходу через податки і державні витрати рекордних рівнів. У реформістській ідеології така діяльність одержала назву “функціональний соціалізм”

Головною тенденцією економічного розвитку Германії в 90-ті роки став перехід від традиційної залежності від залізної руди і чорної металургії до передової технології у виробництві транспорту, електротоварів, засобів зв'язку, хімічних і фармацевтичних виробів.
Надходження й обсяг замовлень, прибутковість після 1992 роки знаходилися на досить високому рівні. Високий інвестиційний рівень спостерігався й у сфері послуг, що у меншій мірі залежить від кон'юнктури. Він виражався головним чином у раціоналізації виробництва і насиченні його електронно- обчислювальною технікою.

Важливою особливістю фінансового капіталу ФРН є суттєва роль спілок підприємців у механізмі зрощування банків із промисловими монополіями, а так само у визначенні загальної стратегії крупного бізнесу, що порозумівається історичними особливостями розвитку економіки країни і необхідністю об'єднання зусиль германських монополій у боротьбі конкурентами на зовнішніх ринках . На чолі спілок підприємців, як правило - представники найбільших банків і концернів.

Важливо відзначити, що підсилення процесів концентрації і централізації капіталу ФРН відбувається за підтримкою держави, що саме виступає як найбільший підприємець, котрому цілком або частково належать потужні концерни.

Починаючи із повоєнного періоду ФРН стала об'єктом активного додатка, насамперед іноземних інвестицій. Високі темпи розвитку економіки й у той же час недостатність джерел внутрішнього нагромадження для швидкого відновлення капіталу, що швидко росте внутрішній ринок, наявність кваліфікованої і відносно дешевої робочої сили, занижений курс марки залучали іноземні інвестори. Ці ж причини стримували одночасно широкий експорт капіталу з країни. Тому в перебігу тривалого періоду щорічна притоку іноземного капіталу перевищував німецькі вкладення за кордоном.

Іншою важливою рисою ринку державних облігацій у ФРН постає наявність єдиного статусу й універсального правила вчинення операцій із різними видами урядових боргових інструментів. У якості емітентів державних цінних паперів виступають: федеральний уряд; спеціальні його служби ( залізниці і пошта); уряди земель; місцеві органи влади
(громади, комуни). Всі ці органи здійснюють позики від свого імені .
Основним позичальником на ринку державних облігацій федеральний уряд.

Для фінансування державного боргу федеральний уряд випускає наступні види цінних паперів: облігації ФРН; федеральні облігації; боргові сертифікати; федеральні касові облігації; ощадні сертифікати; казначейські фінансові зобов'язання; безпроцентні казначейські сертифікати.

З 1972 р. облігації ФРН випускаються в безготівковій формі, а їхнє рух відбивається за допомогою записів у Федеральному борговому регістрі. Управління борговим регістром у розрізі кожного випуску здійснюється Федеральною борговою адміністрацією.

2. Суть економічної політики соціальної орієнтації.

Існуюча у Германії економічна система звичайно характеризується як змішана економіка. У її основі лежать ринкові відносини на конкурентних засадах з активним використанням державного регулювання, що складає економічний базис германської моделі.

Під змішаною економікою розуміється сполучення, співвідношення і взаємодія основних форм власності в капіталістичному ринковому господарстві: приватної, державної і кооперативної . Кожна з цих форм зайняла свою “нішу”, виконує свою функцію в загальній системі економічних і соціальних взаємозв'язків. Переважна більшість ( біля 85%) всіх компаній із числом зайнятих понад 50 чоловік належать приватному капіталу. На приватні підприємства доводиться 75% зайнятих у виробничому секторі, із них 8% працюють у приналежному іноземному капіталові фірмах. Інша частина припадає на державу і кооперативи, на кожний по 11-13%. Державний сектор розширювався, а питома вага кооперативного майже не змінювалася з 1965 р.

Крім цих трьох форм власності існує безліч компаній із змішаною власністю , фірми, що належать профспілкам, ощадним банкам і т.п. Проте їхня доля дуже мала.

Провідну роль у виробництві товарів і послуг грає приватний сектор. У його рамках можна виділити значний капітал, що домінує в галузях, що визначають експортну спеціалізацію, насамперед в обробній промисловості.
Інша частина приватного сектора складається з дрібних і середніх фірм. По цьому критерії приватні компанії можна розділити на 2 групи. До одної відноситься множина дрібних фірм, у яких засновник, власник і директор- розпорядник часто одне і та ж особа. У іншу групу входять крупні компанії, зареєстровані на фондовій біржі. За останні десятиліття в структурі власності цієї групи сталися великі зміни. Помітно знизилася доля акцій, що належать домашнім господарствам (населенню) і приватним індивідуальним особам - із 47% у 1975 до 21% у 1985 р. , у той час як страхові, інвестиційні і фінансові компанії, фонди, у тому числі державний Загальний пенсійний фонд, помітно збільшився - із 53% у . до 79% у 1985 р. (уключаючи
7%, що належать іноземцям). За після військовий період сталося падіння долі дуже значних індивідуальних акціонерів - із 70% у 1951 р. до приблизно 20% у 1985 р. - унаслідок насамперед високих ставок податків на прибутки і власність.

Таким чином, інституціональна власність у значній мірі замінила приватних осіб . В цей час 20 найбільших власників портфелів акцій
-установи . Особливо зросли долі нефінансових, інвестиційних і страхових компаній, на які в 1985 р. доводилося відповідно 14, 14 і 10%. Підвищення ролі компаній, що займаються комерційною діяльністю, сталося в силу різноманітних причин. Декотрі з них ввели приналежні їм дочірні компанії на фондову біржу, зберігаючи значну, а часто і переважну частину акцій у своєму розпорядженні. Інші, продаючи фірму або її відділення, одержували в якості платежу акції компанії , що купує. Деякі крупні пакети акцій виникли в результаті довгострокового тісного співробітництва фірм. Звичайним явищем стали “стратегічні” вкладення капіталу в акції. Цьому сприяла висока ліквідність більшості фірм унаслідок зростання продажів і прибутків після
1982 р.

Водночас різко зросло і число громадян, що володіють акціями. Це порозумівається як скороченням портфелів акцій приватних індивідуальних власників, так і швидким зростанням числа компаній, зареєстрованих на фондовій біржі. Важливу роль зіграло поява нової групи індивідуальних власників акцій після створення в 1978 різноманітних акціонерних- інвестиційних фондів. Заощадження в цих так називаних загальних фондах під управлінням банків або фірм одержували різноманітні податкові субсидії від уряду. До 1984 р. вкладники одержували знижку 30% із податків на свої річні заощадження на додаток до неоподатковуваним податком дивідендам і приростові вартості акцій. У 1984 р. податкова знижка була скасована, але інші стимули залишилися. У 1985 р. на ці інвестиційні фонди доводилося 6% всіх акцій, і ця доля продовжувала поступово рости.
У останні роки великий інтерес до акцій проявили іноземні інвестори. До кінця 1985 на них доводилося приблизно 7% вартості всіх акцій. Крім того, деякі германські компанії з'явилися на деяких західноєвропейських фондових біржах, а також у Нью-Йорку і Токіо, що порозумівається їхнім бажанням забезпечити кращі фінансові умови і додаткову рекламу за кордоном .

Економіка Германії характеризується високим рівнем концентрації виробництва і капіталу і монополізації в провідних галузях. На крупних підприємствах ( із числом зайнятих понад 500 чоловік) зосереджене біля 40% зайнятих у промисловості, а на дрібних ( до 50 чоловік) - 17%. При цьому зростання концентрації виявляється насамперед на рівні крупних фірм. У одній із 20 найбільших компаній трудиться більш 40% робочої сили в промисловості. На долю 200 найбільших компаній доводиться по 75% обсягу виробництва, числа зайнятих, капіталовкладень і експорту.

Страницы: 1, 2