Для банківської справи явно домінінуючим видом міжгалузевої конкуренції є перелив капіталу. Він виникає при проникненні новачків на споконвічно банківські ринки, а також при спробі банків завоювати собі місце в нових для них галузях.
Що ж являють собою вхідні і вихідні бар’єри в банківській справі ? Насамперед необхідно відзначити, що важливою особливістю вхідних бар’єрів в банківських галузях є відсутність платіжного захисту нововведень. В з’язку з цим буть-яка фінансова інновація, буть-яка нова банківська послуга, впроваджена одним кредитним інститутом, може бути на протязі короткого часу відтворена його конкурентами. Це посилює інтенсивність конкуренції. При цьому, якщо інтенсивність внутрішньогалузевої конкуренції для окремого інституту залежить, як ми бачили раніше, від ступені цого універсалізації (чи спеціалізації), то міжгалузева конкуренція тим інтенсивніша, чим більш приваблива з точки зору рентабельності і перспектив розвитку є та чи інша банківська галузь, чи підгалузь.
Крім того, для комерційних банків не існує проблеми недоступності каналів збуту, так як виробництво і збут банківських послуг співпадають в часі і можуть бути локалізовані в приміщені банківського відділу. До найбільш загальних банківських бар’єрів відносяться:
- правові обмеження банківської діяльності. Ці обмеження служать захистом інтересів кредиторів і власників; вони повинні ускладнити віх на ринок явно слабим банкам і тим самим не допустити того, щоб конкуренція набула рушійний характер. З цією метою встановлюється мінімальний розмір статутуного капітау, ліцензується банківська діяльність операцій з іноземними валютами і цінними паперами;
- обмеженість доступу до джерел кредитних ресурсів. Мабуть, в нашій країні цей бар’єр є найбільш вагомою перешкодою для входу на ринок банківського кредитування. В багатьох районах України багаточисельна клієнтура має стійкі з’язки з банками, створеними на базі бувших державних спеціалізованих банків, і, як правило, не дуже мобільна у відношенні зміни банку. В результаті знову створювальні банки можуть розраховувати в основному лише на засоби дрібних і середніх підприємств “нової хвилі” і населення. Результатом даних обставин є, зокрема, тенденція створення, так званих, кишенькових банків, міцно прив’язаних до певного великого підприємства чи групи підприємств;
- диференціація банківського продукту. Вона передбачає індивідуалізацію банківських послуг, надання їм характеристик, що відрізняють їх від аналогічних послуг інших банків. В результаті, як вже відзначалось, однотипні послуги, навіть у випадку повної ідентичності по якості і ціні, несприймається споживачами як досконалі субститути. Це приводить до формування стійких купівельних переваг і ускладнює вхід на ринок новим, нікому невідомим кредитним інститутам;
- високі витрати по переорієнтації споживачів. Цей бар’єр безпосередньо зв’язаний з попередніми. В зв’язку з наявністю створених споживацьких переваг новичок на банківському ринку стає перед необхідністю значних витрат на рекламу і інші міроприємства по створенню власного сприятливого іміджу.
Вихідні бар’єри в банківській справі не мають такого значення, як в промисловості, так як проникнення кредитних інститутів на нові ринки звичайно не зв’язані з їх виходом з старих ринків, а здійснюються в рамках диверсифікації банківського асортименту.
Такі особливості конкуренції за допомогою переливу капіталу на банківських ринках.
Щодо міжгалузевої функціональної конкуренції, то в банківській справі вона по суті не зустрічається. Звичайно, окремі банківські послуги можуть бути субститутами один одного. Наприклад, замінником винесення грошових засобів на терміновий вклад може бути віддача банку поручення вкласти їх цінні папери чи дорогоцінні метали у вигляді монет, чи злитків і т. д. Але ця замінність має значення не так для міжгалузевої конкуренції, як для внутрігалузевої, так як у більшості випадків пропозиція цих послуг-замінників сконцентровується в одних руках (по суті, функціональний характер має видова банківська конкуренція). Знайти ж зовнішні, небанківські субститути для банківських послуг є проблематичним.
Проаналізуєм можливі замінники банківських послуг по окремим
галузям. Альтернативним джерелом фінансування для підприємства замість кредита можуть бути кошти державного бюджету чи власні кошти.
Однак, на кошти державного бюджету розраховувати можна лише в
деяких випадках, а мати власні оборотні кошти в об’ємі, що повністю покривають всі виробничі витрати, нераціонально, так як це
сповільнить їх оборотність і негативно відоб’ється на
рентабельності.
Замість зберігання грошей на рахунку в банку можна тримати їх готівкою в касі підприємства, а для приватної особи - дома. Але це, перш за все, небезпечно, а по-друге, веде до виникнення додаткових витрат в розмірі неотриманого банківського проценту.
Нагромаджений грошовий капітал можна використати як для фінансових інвестицій (вкладення в підприємницьку діяльність). Однак, реальні інвестиції доступні і прийнятливі не для всіх, вони передбачають готовність йти на значний ризик і певний рівень підприємницьких можливостей.
Замість використання безготівкових розрахунків теотетично можна розрахуватись готівковими. Але якщо між приватними особами така форма розрахунків ще допустима, то для підприємств вона виключена.
Управляти своїм майном також, впринципі, можна самостійно, грошові засоби і цінности зберігати у власному сейфі, а якщо ми не користуємся ніякими банківськими послугами, то і необхідність в консультуванні не існує. Однак це, як і попередні варіанти, означає не заміну банківських послуг, а відмова від них.
Таким чином, банківські послуги не мають конкурентних замінників, що підвищує привабливість банківської сфери для підприємництва. Тим не менше, думається, при розробці конкурентної стратегії на ринку банківських послуг для населення, українським банкірам необхідно враховувати і наявність названих квазізамінників, бо в нашій країні поки ще недостатньо привикли до використання банківських послуг. Комерційним банкам належить сформувати попит на них, зробити їх насправді дезамінними, як це вже стало нормою в різних країнах.
в) цінова і нецінова конкуренція
В залежності від використовуваних методів конкуренції розрізняють: цінову і нецінову конкуренцію.
Цінова конкуренція здійснюється шляхом заміни (як правило,
зниження) цін. Нецінова конкуренція основана на покращенні якісних
характеристик товару (надійність, довговічність, безпечність, корисний
ефект, затрати споживання, зовнішній вигляд, сервісне обслуговування і
інше) і проведенні ціленаправленої політики диференціацій продукту
(включаючи рекламу і міри по стимулюванню збуту).
Маніпулювання цінами - самий старий метод конкуренції і самий
простий з точки зору технічного виконання. Однак і тут є нюанси.
Цінова конкуренція в економіці може бути відкритою (прямою) і
закритою.
При відкритій ціновій конкуренції фірми повідомляють споживачів про зниження цін на свої товари. При скритій ціновій конкуренції фірми випускають новий товар з вагомо покращеними споживацькими властивостями, а ціну підвищують непропорційно мало.
Особливістю нецінової конкуренції в банківському секторі економіки є відсутність чіткого взаємозв’язку поєднання споживацької вартості товару (банківської послуги) і його ціни. В зв’язку з цим межа між відкритою і закритою ціновою конкуренцією розпливчата, а рамки, в яких банк має можливість значного маневрування процентними ставками, рівнем комісійних винагород і тарифів на послуги, досить таки розтяжні. Крім того, і купівля банківських послуг, особливо якщо вони є постійними клієнтами банку, можуть в процесі переговорів внлинути на ціну, добиваючись значних скидок.
Однак цінова конкуренція має певні межі. Більше того , по оцінкам зарубіжних економістів, в банківській справі, як ні в якій іншій сфері економіки, діють внутрішні і зовнішні сили, що служать можливостям цінової конкуренції.
По-перше, процентні ставки можуть знаходитись під впливом держави - як прямому обмеженню (через встановлення мінімальних і максимальних ставок, фіксованих ставок подотаційних державних пільгових кредитів певним категоріям позичальників, граничної маржі по позичкам за рахунок кредитів центрального банку і інше) так і непрямому регулюванню (наприклад, за допомогою заходів облікової політики, змінами ставок по рефінансуванню, тобто по кредитах комерційним банкам, наданим центральним банкам).
Необхідність державного регулювання банківської конкуренції
викликана особливим положенням кредитних інститутів в економіці, що
дозволяє суттєво впливати на результати її функціонування, а також
сильною залежністю діяльності банків від психологічних факторів, від
дорір’я клієнтів. Конкуренція - це немалий ризик, і існує небезпека
того, що втрата довір’я до окремих кредитних установ, що не в
стані виконувати свої зобов’- язання перед клієнтами, може
розповсюдитись на систему вцілому. Американські економісти назвали це
“феноменом системного ризику”. А втрата довір’я до кредитних
інститутів може нанести економіці великі збитки.
По-друге, обмеженість цінової конкуренції в банківській справі
становить те, що існує межа процента, нижче якого банк вже не буде отримувати прибуток. Це можуть собі дозволити не всі і не завжди.
Тому сучасні західні банки прагнуть не конкурувати в області цін
на банківські послуги, добиваючись збереження високих тарифів і
процентних ставок. Конкуренція все більше приймає неціновий характер.
Нецінова конкуренція пов’язана насамперед зі змінами в якості послуг. Тому перед зарубіжними вченими і практиками в області банківської справи встала проблема визначення критеріїв якості банківського продукту, і в даний час вже є визначені підходи до її рішення. Так, спеціалісти міської ощадної каси Кельна розробили кретерії якості з двох позицій: З точки зору клієнта і з точки зору банку.
З точки зору клієнта критеріями якості банківського обслуговування є швидкість обслуговування, термінові здійснення операцій, наявність помилок і неточностей, години роботи банку, якість консультування (глубина, активний чи пасивний характер), особиста сторона відносин з банком і інше. Рівень якості банківських послуг клієнт порівнює з цінами.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
