“об’єктивною” реальною нішею для неформального сектора. Однак роль цього сектора для нашої економіки та ринку праці не є однозначною. З одного боку, очевидна його позитивна роль у вирішені проблем зайнятості та доходів населення. З іншого боку, він створює умови для розвитку кримінального середовища. Крім того, для зайнятих у неформальному секторі відсутні соціальні гарантії, не контролюються умови їх праці. Відбувається відтік частки кваліфікованих та перспективних працівників з формального сектора, що негативно впливає на його ефективність. Зайнятість людини у неформальному секторі, насамперед у таких сферах малого бізнесу, як торгівля і громадське харчування (72,3% за загальним обсягом балансового прибутку у липні 1996 року), побутове обслуговування населення (57,1%), постачання та збут (23,4%), призводить до втрати кваліфікації, професійних навичок. Через нерегулярність характеру зайнятості люди відволікаються від систематичної роботи. Все це є наслідком не лише негативних тенденцій розвитку малого підприємництва, а насамперед, загальноекономічних труднощів кризового характеру.
Лібералізація економічних процесів не привела до скорочення неформального
сектора економіки, а, на жаль, навпаки, лише сприяла його зростанню. Багато
в чому це зумовлено неефективною економічною політикою держави. Своєю
податковою, зовнішньоекономічною, валютною політикою, режимом регулювання
тих чи інших сфер економічної діяльності держава “заганяла” у “тінь” цілі
галузі економіки. Невідповідність між новим законодавством, спрямованим на
регулювання економічних процесів за принципами класичного ринку, та
реальною економічною практикою призвела до деформації господарських
процесів, істотного послаблення впливу держави на розвиток економіки. Було
створено легітимну основу криміналізації економіки, тіньового накопичення
капіталу, його застосування в цілях, що не відповідають інтересам розбудови
національної економіки.
Головною причиною зростання неформального сектора економіки є можливість
швидкого збагачення у сфері товарного та фінансового обігу, - з одного
боку, та дуже великі труднощі для малого підприємництва у сфері виробництва
- з іншого. Як наслідок, формування нового прошарку власників-підприємців
відбувається на основі перерозподілу доходів та власності (передусім
державної), а не збільшення суспільного продукту в результаті
підприємницької діяльності.
Проблему неформального сектора економіки не можна вважати як таку, що сама
вирішиться у процесі економічних реформ. Без дієвого державного впливу
(відповідної державної політики) на ці процеси, механізм відтворення цього
сектора економіки не буде подолано. Поступова легалізація неформального
сектора - важливий шлях його інтеграції у суспільне виробництво.
Основними напрямами державної політики щодо підтримки малого бізнесу,
ефективного використання фінансів на найближчу перспективу, на нашу думку,
повинно бути:
- створення відповідної нормативно-правової бази, яка б забезпечувала
ефективний розвиток підприємницької діяльності, сприяла б ефективному
формуванню та використанню фінансів малого бізнесу;
- розвиток мережі фінансово-кредитних установ, інвестиційних та
інноваційних фондів, страхових організацій;
- удосконалення механізмів оподаткування, кредитування та страхування
малого бізнесу;
- забезпечення умов для розвитку перспективних форм фінансування малого
бізнесу (лізинг, франчайзінг та інші);
- розробка та впровадження механізму стимулювання комерційних банків, які б
надавали пільгові кредити малим підприємствам, що здійснюють свою
діяльність у пріоритетних напрямах;
- удосконалення та спрощення системи бухгалтерського обліку та звітності
малих підприємств.
Реалізація цих та інших заходів сприятиме розвитку малого підприємництва,
прискоренню процесу формування та ефективного використання фінансових
ресурсів цього сектора економіки, поступової легалізації тіньового
капіталу.
В даний час в Україні склалася ситуація, що коли переважає частина
підприємств, особливо невеликих і вперше створених, має потребу у
фінансових ресурсах для забезпечення нормальної діяльності. Потреби в
коштах не можуть бути задоволені державним бюджетом. Необхідне
інвестування, що повинне стати основним джерелом надходження засобів. Однак
многим рядовим інвесторам самостійно важко визначити, у які саме
підприємства, без великого ризику, варто інвестувати свої засоби. До того ж
самостійне придбання цінних паперів є не тільки ризикованим, але й іноді
безприбутковим. Для ефективного рішення цієї проблеми здійснюється спільне
інвестування за допомогою інвестиційних фондів і інвестиційних компаній. У
цьому випадку інвесторам немає необхідності турбуватися про придбання
цінних паперів, оскільки питання ризику і прибутковості інвестиційних
засобів лягає на плечі фахівців зазначених організацій.
Основними перевагами спільного інвестування є: сприяння створенню і
нагромадженню капіталу; ефективність як інструмент приватизації;
перетворення складних інвестиційних рішень у більш прості для дрібних
інвесторів з одночасним здійсненням диверсифікованості при формуванні
інвестиційного портфеля; здійснення ефективного переливу капіталів між
галузями народного господарства і стимулювання діяльності підприємства;
сприяння залученню іноземного капіталу.
Розвиток спільного інвестування в Україні погодиться з аналогічною
тенденцією на світовому фінансовому ринку, де понад 40 відсотків
притягнутих і вкладених засобів приходиться саме на інвестиційні фонди й
інвестиційні компанії.
У ході приватизації понад 25 відсотків громадян України реалізували своє
право власності шляхом спільного інвестування. До участі в приватизації з
інституціональних інвесторів допущені лише закриті інвестиційні (взаємні)
фонди, що дозволяє значно скоротити процес приватизації, юридично
стабілізувати положення закритих інвестиційних фондів шляхом прямої
законодавчої заборони надання яких-небудь гарантій власникам
приватизаційних паперів у відношенні прибутковості їхніх вкладень в
інвестиційні сертифікати фонду. На закриті інвестиційні (взаємні) фонди
приходяться близько 60 відсотків акумульованих фінансовими інститутами
приватизаційних паперів і понад 50 відсотків усіх вкладень приватизованих
засобів серед фінансових інститутів. Це свідчить також про популярність
закритих форм цього типу посередницької діяльності на фондовому ринку. У
цифрах статистика по інвестиційним (взаємним) фондах виглядає в такий
спосіб: в Україні на початок 1997 року нараховувалося 263 закритих
інвестиційних фондів інвестиційних компаній, 215 закритих інвестиційних
фондів, 17 відкритих взаємних фондів інвестиційних компаній і 4 відкритих
інвестиційних фондів.
Представників малого бізнесу в Україні можуть цікавити й інші зведення про
фондовий ринок. За період з жовтня 1991 року по вересень 1996 року
Міністерством фінансів України було видано 973 дозволу на здійснення
діяльності по випуску і звертання цінних паперів, у тому числі 145 -
комерційним банкам. Найбільше число торговців цінними паперами знаходиться
в Києві і Київській області (261), у Харківській (86), у Донецькій (46) і
Дніпропетровської області (34). На початок 1997 року Комісія з цінних
паперів і фондового ринку видала 222 дозволу незалежним реєстраторам, серед
яких цей статус одержав 21 банк. Одна третина всіх реєстраторів зосереджена
в Києві і Київській області. Продовжується організаційне формування
фондового ринку України. Протягом 1996 року в Україні було створено 24
територіальні відділення Комісії з цінних паперів і фондового ринку, яким
були передані дуже широкі повноваження, зокрема, що стосуються контролю за
дотриманням законодавства, за діяльністю емітентів, реєстраторів,
фінансових посередників, за біржовою і позабіржовою торгівлею цінними
паперами, а також за процесом інформування населення й учасників фондового
ринку про зміни в правовій базі і про ринкову кон'юнктуру.
Процес становлення українського фондового ринку продовжується, і ще чимало
проблем підлягають рішенню. Має бути перебороти труднощі методологічного,
інформаційного й організаційного порядку, однак, незважаючи на складності
формування фондового ринку і на поки ще не задовольняючі результати
розвитку економіки країни в цілому, у наявності явний прогрес у сфері
емісії і звертання цінних паперів. У 1996 році в Україні в порівнянні з
1995 роком цінних паперів було випущено в 3 рази більше, у тому числі акцій
і векселів - у 4 із зайвим разу більше. У 1996 році було повторно продане
на фондовому ринку цінних паперів на 15,4 млн. гривень, насамперед акцій
(97% загального обсягу продажу), що свідчить про упевнене формування
вторинного ринку коштовних як більш високої ступіні їхнього звертання і
використання, що неодмінно приверне увагу малого бізнесу.
3 регіонів України найбільшу активність у залученні іноземних інвестицій
проявляють м.Київ, Одеська область, Республіка Крим, Дніпропетровська,
Донецька, Львівська області (питома вага у загальному обсязі складала
відповідно 39,5%; 9,3; 7,6; 7,5; 5,9 та 4,1%).
Прямі іноземні інвестиції з України на 01.10.96р. складають 88886,5
тис.дол.США і збільшились проти відповідного періоду минулого року у 4,6
раза. Тенденції руху інвестицій у поточному році змінилась на протилежну -
спостерігається значний приріст українських інвестицій за кордоном (+4,8
млн.дол.США за 9 місяців 1996p. проти скорочення на - 0,9 млн.дол.США за 9
місяців 1995p.). Найбільш привабливим для українських інвесторів виглядає
інвестиційний клімат Росії (в її економіку вкладено 62,5% від загального
обсягу українських інвестицій), а серед галузей російської економіки —
охорона здоров’я та будівництво.
