Особенности государственной поддержки аграрного сектора в Украине
смотреть на рефераты похожие на "Особенности государственной поддержки аграрного сектора в Украине"
Mіністерство освіти України
Українсько-фінський інститут менеджменту та бізнесу криворізький підрозділ
КУРСОВА РОБОТА з основ економічної теорії на тему
“Особливості державної підтримки аграрного сектора в Україні”
Робота виконана студентом факультету менеджменту та економіки спеціальності 050206
Голубєвим Ростиславом
Едуардовичем
Керівник:
Кудінова С.В.
Кривий Ріг-1998.
Зміст
Вступ. 3
1. Продуктивні сили і відносини у сільському господарстві. 4
1.1.Сільське господарство і особливості його розвитку. 4
І.2.Еволюція власності на землю. 6
2. Аналіз радикальних перетвореннь у відносинах власності та АПК 11
2.1. Аграрні реформи в сільському господарстві. 11
2.2. Аграрно-промисловий комплекс. 17
3. Ефективність переходу до ринкових відносин в аграрному секторі
України та його особливості. 19
Заключення 24
Список використаної літератури 26
Вступ.
Сільське господарство — одна з пріоритетних галузей народного господарства, в якій процеси виробництва, розподілу, обміну та споживання мають свої особливості, де діють нові економічні закони, а дія притаманних всьому суспільному способу виробництва законів набуває специфічних форм. ці особливості значною мірою залежать від природних факторів. Для забезпечення життя більшості населення планети сільське господарство залишається найважливішою галуззю народного господарства.
Так, наприкінці ХХ ст. з 6 млрл. населення земної кулі у слаборозвинутих країнах світу голодує близько 1 млрд. чол. Проблема нормального забезпечення продуктами харчування гостро стоїть для сотень мільйонів населення в різних куточках нашої планети, в т.ч. в Україні. Сільське господарство є також важливою сировинною базою для харчової та легкої промисловості. Крім того, у цій галузі відбувається безпосередня взаємодія людини з природою, від якої значною мірою залежить здоров`я людини, її психологічний, нервовий, емоційний стан тощо.
Мета теми — з`ясувати особливості сільськогосподарського виробництва, сутність рентних відносин та основні шляхи радикальних перетворень власності у сільському господарстві України, провести аналіз відносин власності та АПК і визначити ефективність та особливості ринкових відносин в аграрному секторі України.
1. Продуктивні сили і відносини у сільському господарстві.
1.1.Сільське господарство і особливості його розвитку.
У сільському господарстві постійно розвиваються продуктивні сили та відносини власності. Найбільш швидкими темпами ці зміни відбулися в останні два століття. Так, у середині XVIII ст. у сільському господарстві було зайнято близько 80% сукупної робочої сили на планеті. Наприкінці ХIX — на початку ХХ ст. у розвинутих країнах світу в цій галузі було зайнято близько 40% населення, а у промисловості приблизно 35%. У середині 90-х рр. ХХ ст. у сільському господарстві у передових країнах світу трудилося приблизно 5% працездатного населення, а в США — лише 2,5%. В
Україні цей показник становить 17% населення.
Різке скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві у розвинутих країнах зумовлено значним зростанням продуктивності праці у цій галузі, що дає змогу малою кількістю працівників прогодувати основну масу населення. Наприклад, у США один зайнятий у цій сфері забезпечує їжею близько 139 жителів країни, а в Україні лише приблизно 12-13. Тому умовно частка продукції у США в розрахунку на зайнятого на початку 90-х рр. становила близько 30 тис. дол., а в Україні — приблизно 3 тис. дол. У Німеччині цей показник наближався до 19 тис. дол., у Франції — до 21 тис. дол.
Сільському господарству України було завдано величезних збитків під час насильницької колективізації 1929-1932 рр., штучного голодомору, непродуманої аграрної політики в часи панування адміністративно-командної системи. Внаслідок цього найбагатіша чорноземна країна світу, яка, згідно з оцінками спеціалістів, може прогодувати не менше 250 млн. чол., неспроможна поки що забезпечити продовольством власне населення.
Жодна галузь народного господарства не залежить такою мірою від природно-кліматичних умов, як сільське господарство. Це зумовлено насамперед використанням землі як специфічного засобу виробництва, її родючістю, місцерозташуванням. У сільському господарстві виробництво продукції рослинництва і тваринництва пов`язано з дією природних та біологічних законів. Так, строки зростання і визрівання рослин і тварин надзвичайно мало піддаються регулюванню.
Частково на ці процеси впливає селекційна робота. Такі особливості вирощування сільськогосподарської продукції зумовлюють і ритм роботи підприємств переробної промисловості, які переводять та переробляють продукцію.
Специфіка сільськогосподарського виробництва вимагає значної мобілізації сил працівників села. Адже посіяти й зібрати врожай без втрат треба у дуже стислі строки. У цій сфері має місце значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом. Внаслідок цього працівники села повинні бути забезпечені комплексом сільськогосподарської техніки. Щоб вона не простоювала у міжсезонний період, необхідно створювати універсальні машини
(наприклад, трактори) з набором кількох десятків пристроїв. Велика залежність сільського господарства від природних умов вимагає створення страхових фондів від посухи, надмірних опадів тощо. Так, в Україні у 1994 р. через несприятливі погодні умови довелося пересівати значну частину сільськогосподарських угідь.
Великий розрив між робочим періодом і кінцевими результатами значно впливає на формування доходів працівників села, оскільки остаточний розмір таких доходів стає відомим лише після реалізації сільськогосподарської продукції.
І.2.Еволюція власності на землю.
Аграрні відносини в багатьох країнах Європи у XIX — XX ст. характеризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, у Англії у 70-х рр. ХІХ ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції в 1815 році 0.6% власників володіли 42.3% землі, а в 1918 році 16% землевласників було 71.2% землі. У
Німеччині наприкінці ХІХ ст. на 13% поміщицьких і фермерських господарств припадало 71.4% сільськогосподарських угідь.
Значного поширення в цей період набуло фермерське господарство.
Наприклад, в Англії у другій половині ХІХ ст. фермери орендуючи землю у лендлордів, наймали близько 1млн. чол., а напередодні першої світової війни тут налічувалося понад 500 тис. ферм, причому найкрупнішим в них належала третина всіх оброблюваних земель. У
Німеччині наприкінці ХІХ ст. була поширена дольщина, за якої земля бралася під заставу, селяни сплачували лихварям величезні проценти, а значна частина їх перетворилася лише на номінальних власників землі.
У США панівною формою аграрних відносин було фермерське господарство. На початку ХХ ст. налічувалося 5.8 млн. ферм, що утворилися переважно в результаті купівлі землі у державі і великих землевласників та оренди. З них 35% земель були орендовані, 23% віддані в заставу страховим компаніям, а 42% — приватні. Із загальної кількості фермерських господарств 1 млн. розвивалися як капіталістичні господарства, у них працювало близько 60% сільськогосподарських робітників, які виробляли понад 50% усієї продукції. Середня площа великої ферми у 1910 р. становила 2 тис. га землі, малої — 1.5 га.
В Україні протягом першої половини XIX ст. у сільському господарстві панувала панщинна система. Переважна більшість державних селян у Східній Україні мали наділи від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Полтавській губернії, до 8,2 десятини — у
Херсонській губернії. В Західній Україні мінімальний наділ становив
3,9 десятини, а для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків треба було мати не менш 5 десятин землі на одну ревізьку душу. Тому більшість селян України не могли забезпечити свій прожитковий мінімум і змушені були шукати додаткових заробітків.
Після скасування кріпацтва у Галичині в 1848 р. у селян залишилося менше землі, ніж було її до реформи. У Східній Україні внаслідок реформи 1861 р. (скасування кріпацтва) у 9 губерніях
України селяни отримали 45,7% землі, за поміщиками залишилося
46,6%, церкві та державі належало — 7,7% землі. В цілому 348,1 млн. га земельного фонду надільне землекористування селян в Україні зменшилося на 27,6%, а 9,2% ревізьких душ залишилося без наділів.
За рахунок купівлі й оренди землі приватне селянське землеволодіння з 1861 по 1902 рр. збільшилося в 6,6 рази. До революції 1917 р. кількість викупленої селянами землі становила 915 млн. десятин. Земля перетворилася на товар, ціна якого постійно зростала. Так, у Східній Україні у 60-ті рр. десятина землі коштувала близько 20 крб., а на початку XX ст. майже 190 крб.
Внаслідок столипінської реформи протягом 1905—1915 рр. 48% селян на
Правобережжі закріпили землю в індивідуальну власність, на
Лівобережжі — 16,5%, на Півдні — 42%, було утворено 440 тис. хуторів. Протягом 1906—1912 рр. в Сибір, на Далекий Схід виїхало близько 1 млн. осіб з України, але значна частина з них повернулася. У цих районах царської Росії проживало близько 2 млн. українців.
Розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у XX ст. відбувався через створення крупних капіталістичних ферм, колективних господарств, скорочення чисельності фермерських господарств, розширення орендних відносин.
Так, у США кількість фермерських господарств з початку XX ст. до середини 90-х рр. скоротилася з 5,8 млн. до близько 2 млн. На одне господарство припадає в середньому 180 га землі. Близько 60% з них ведуть господарство власними силами, без найманої робочої сили. З них 1,3 млн. дрібних фермерських господарств виробляють менше 9% сільськогосподарської продукції. Водночас 300 тис. крупних капіталістичних господарств (13,8%) виробляли в середині 90-х рр. понад 70% сільськогосподарської продукції, наймали близько 80% робочої сили. Кожна з цих капіталістичних ферм володіла в середньому 1400 га землі.
У США налічується близько 5 тис. кооперативів, які переробляють майже 30% фермерської продукції. У Швеції понад 100 тис. фермерських господарств, переважна більшість з яких є членами сільськогосподарських кооперативів.
У країнах Західної Європи розмір фермерських господарств значно менший. Так, у Данії середня ферма має 32 га землі, в Німеччині —
18, у Бельгії — 15, у Франції — 14, в Італії — 6, у Греції — 4 га.
Але характерним для цих країн є вироблення основної маси сільськогосподарської продукції крупними капіталістичними фермами.
Крім того, існування більшості цих ферм можливе лише тому, що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередній фермер, становить у країнах ЄЕС 50% на сільськогосподарську продукцію, у
