Вихід з такого становища полягає тільки у виробленні довгострокової
економічної політики переходу до соціальне орієнтованих ринкових відносин,
спрямуванні економічних реформ на тісний зв'язок з соціальними гарантіями.
Особливого значення для створення багатоукладної економіки набуває
посилення економічної ролі держави, утворення сучасного механізму
державного регулювання. Україна має ставати на більш реалістичний,
цивілізований шлях переходу до ринкових відносин з урахуванням наявних
можливостей,
Відпрацьованими теоретично й на практиці засобами переходу від командно-
адміністративної системи господарювання до соціальне орієнтованого
ринкового господарства є роздержавлення і приватизація, спрямовані на
розвиток багатоукладної економіки та підприємництва, Першочергового
розв'язання потребують проблеми оптимальних меж і можливостей державного
сектора економіки на сучасному етапі; створення механізму сприяння
підприємництву, що виробляє продукцію, розвитку ринкових інфраструктур
тощо. Надзвичайно важливою є проблема активного включення у проведення
ринкових реформ людей праці як однієї з сторін трикутника: держава — праця
— підприємництво,
Роздержавлення і приватизація, розвиток підприємництва мають вплинути на зміну структури виробництва; сприяти розвитку ринкової конкуренції й нового, не волюнтаристського, ціноутворення; зумовити жорстку фінансову політику держави.
Усі ці заходи, поряд із створенням державної системи регулювання економіки, забезпеченням соціального захисту населення, в умовах становлення ринкових відносин мають створити не тільки правові, а й соціально-економічні засади обмеження міжнародного фінансово-спекулятивного капіталу, торгово-мафіозних структур, зупинити руйнівні процеси в економіці держави. Процес трансформації від командно-адміністративних методів регулювання до ринкових складний і тривалий, вимагає докорінної зміни власності, створення ринкової інфраструктури, зміни психології людей,
Становлення різних форм власності
Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність достатньої для
створення конкурентного середовища кількості підприємств різноманітних форм
власності; державних, колектив них, змішаних, спільних, індивідуальних.
Пропорційність між цими всіма формами власності має бути такою, щоб
забезпечити функціонування ринку, Відносини власності є економічним грунтом
системи господарювання. Вони становлять соціальну форму привласнення
насамперед засобів виробництва певними суб'єктами економічних відносин.
Економічний лад суспільства засновується на відносинах власності. Вони є соціальною формою привласнення насамперед засобів виробництва певними суб'єктами економічних відносин. Власники засобів виробництва не тільки самостійні в своїй діяльності, а й економічно відповідальні за її результати, причому як поточними прибутками, так і своїм майном.
Наскільки важливим є питання про власність, яскраво видно з того, до
чого призвели помилкові, догматичні уявлення про сутність суспільної
власності, на яких грунтувалися в минулому соціальні перетворення в
Україні, Наприклад, вважалося, що суспільна власність виступає у двох
основних формах: державній і колгоспно-кооперативній, причому остання мала
поступово вливатись у державну. Це означало, що держава з часом мала стати
єдиним реальним суб'єктом привласнення. Зосередивши у своїх руках ресурси і
продукцію, держава перерозподіляла їх між учасниками суспільного
виробництва так, як вважала за потрібне.
Вважалося, що встановлення суспільної власності на засоби виробництва,
яка на практиці була зведена до державної, відкриває простір для розвитку
продуктивних сил. Досить високі темпи зростання промислового виробництва в
30-і роки, повоєнна відбудова народного господарства в порівняно короткі
строки немовби підтверджували справедливість такого уявлення про власність.
При цьому намагалися не звертати уваги на те, що засоби забезпечення
високих темпів індустріального розвитку не відповідають цивілізованому
суспільству. Однак 70-і роки розвіяли ілюзії благополуччя з темпами і
якістю економічного зростання.
Одержавлення власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного надбання і управління ним, до розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання.
На перший погляд, держава виражає інтереси народу, тому і свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Проте при нерозвиненій демократії (і політичній, і економічній) державна форма власності приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного привласнення- Від імені самої держави на практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, що мають свої власні інтереси, які й прагнуть задовольняти в першу чергу.
Отже, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну повнокровну форму реалізації (державну), суперечить загальним законам економічного розвитку. Саме так слід розцінювати здійснюваний в Україні протягом багатьох десятиліть курс на одержав-лення власності, Необхідність існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм привласнення зумовлена вимогами об'єктивної дійсності,
По-перше, на сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства залишається неоднаковим. Зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні в різних підприємствах, галузях, регіонах, в умовах праці, що дає підстави говорити про технологічну багатоукладність сучасної економіки. Все це не може не зумовити різноманітність форм господарської діяльності, не ускладнювати структуру відносин власності.
По-друге, науково-технічний прогрес супроводжується взаємозв'язаними процесами концентрації та диференціації. Усуспільнення виробництва вітчизняні економісти пов'язували переважно з концентрацією виробництва, а отже, і з усуспільненням привласнення. Водночас вони не враховували, що науково-технічний прогрес посилює диференціацію, а також прискорює виникнення нових підприємств і виробництв, Це зумовлює перебудову структури виробництва, її ускладнення, появу нових, відносно самостійних ланок; відкриває можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності, що не може не урізноманітнювати як суб'єктів, так і форми власності, Досвід розвинених країн підтверджує, що науково-технічний прогрес не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а, навпаки, залежить від такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і господарювання — властивість не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня.
Усе це свідчить про те, що відносини власності в Україні мають трансформуватись.
Реальні процеси такої трансформації, як напрями, сутність та механізми визначаються в ході гострої політичної боротьби. Результативність останньої знаходить вираження в нормативно-законодавчих актах, на основі яких і розгортаються ці процеси.
Методологічна спрямованість трансформації відносин власності визначається насамперед Основним Законом України — Конституцією, прийняття якої в червні 1996р. стало результатом певного громадянського компромісу різних політичних сил. У ній зазначено: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої праці.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом,
Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону".
В умовах формування ринку вже почалися істотні зрушення у відносинах власності. Вони відбуваються на основі Закону України "Про власність" та інших відповідних законодавчих актів. У цих документах передбачено перехід від монополії держави на привласнення засобів, результатів виробництва та управління ним до різноманітних форм власності. Цей перехід грунтується на самостійності господарювання підприємств і широкому роздержавленні власності та приватизації.
Роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших, недержавних формах власності. Приватизація — це процес придбання громадянами у власність усіх або частини акцій (паїв) акціонерних, інших господарських товариств, а також підприємців, заснованих на змішаній або колективній власності.
Роздержавлення і приватизація відбуваються у таких формах: перетворення державного підприємства на акціонерне чи інше господарське товариство; викуп майна державного підприємства, зданого в оренду, орендним підприємством або іншим орендарем; викуп майна державного підприємства членами трудового колективу; продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юридичним особам і громадянам.
При цьому не слід прагнути повного роздержавлення і приватизації
власності. Світова практика доводить, що сучасне розвинене виробництво
неможливе без наявності в більших чи менших розмірах державної власності та
державного регулювання, Загальна приватизація нині стала б таким самим
насильством над економікою, яким свого часу була загальна націоналізація.
Слід пам'ятати, що широкомасштабна приватизація в ряді країн Заходу
розпочалася ще в 70-х роках XX ст. у зв'язку з недостатньою
конкурентоспроможністю підприємств, що належали державі.
Виходячи з цього, оптимальна політика роздержавлення полягає по-перше, у різкому скороченні сфери державної власності та розширенні сфери інших форм власності, по-друге, у здійсненні якісних змін у самій державній власності шляхом перетворення трудових колективів державних підприємств на реальних суб'єктів власності та господарювання. Потрібні обов'язкове дотримання оптимального співвідношення державної форми з іншими формами власності та роздержавлення на основі науково обгрунтованої економічної політики.
У ринковій економіці приватна, колективна і державна форми власності
взаємодіють і виконують свої власні функції. При переході до ринку
приватний і колективний сектори можуть розвиватися двома напрямами. Перший
— це порівняно швидкий розвиток приватних і колективних форм з їхніх
залишків, які якимось чином збереглися. Другий — поступове розмежування
приватних і колективних економічних відносин від державного сектора
економіки і їх поєднання. Головною проблемою економічної політики
перехідного періоду є співвідношення та взаємодія між приватною,
колективною та державною формами розвитку економіки. Об'єктивною реальністю
перехідного періоду від командної до ринкової економіки є протиріччя між
державним і приватним секторами економіки. Розв'язати це протиріччя можна
тільки шляхом підтримки і достатнього розвитку колективної і приватної
форми власності. Головною умовою економічної політики в поєднанні
державної, колективної і приватної форм власності є забезпечення пріоритету
національних економічних інтересів, формування духу українського
підприємництва.
