Соціальний захист населення - суть і шляхи досягнення.
З переходом до планово-ринкової економіки буде значно зростати армія безробітних, погіршуватися впевненість у завтрашньому дні і т.д. Це жадає від держави проведення активної соціальної політики на рівні держави, підприємств.
Соціальна політика - це комплекс соціально-економічних мір держави підприємств, організацій, місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, зростання росту цін і т.д.
Основними принципами проведення соціальної політики є:
1) захист рівня життя шляхом уведення різних форм компенсації при підвищенні цін і проведення індексації;
2) забезпечення допомоги самим бідним родинам;
3) видача допомоги на випадок безробіття;
4) забезпечення політики соціального страхування, установлення мінімальної заробітної плати для працюючих;
5) розвиток утворення, охорона здоров'я, навколишнього середовища в основному за рахунок держави;
6) проведення активної політики, спрямованої на забезпечення кваліфікації.
Проблема соціального захисту населення по різному зважується в рамках
тієї чи іншої соціально-економічної формації, конкретної країни. При
переході України до соціально спрямованої ринкової економіки основна вага
соціального захисту лягає на державу, але одночасно збільшується роль
ринкового механізму в проведенні такої політики. Зважаючи на статтю 25
Декларації прав людини, сучасна правова держава повинна гарантувати право
на такий рівень життя, що враховує забезпечення людей їжею, одягом, житлом,
медичним обслуговуванням, які необхідні для підтримки здоров'я, і права на
соціальне забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності,
удівства, старості чи інших способів до існування при незалежних від людини
обставинах.
Для забезпечення такого захисту держава повинна насамперед у законодавчому порядку установити основні соціальні гарантії, механізм їхньої реалізації, і функції надання соціальної підтримки.
Поруч з державою, соціальний захист забезпечують підприємства (чи підприємці) і самі наймані робітники - їхні профспілкові організації.
У системі соціального захисту населення найважливішим елементом
виступає соціальне страхування, у яке входить пенсійне, медичне,
страхування від безробіття і від нещасливих випадків на виробництві. У
розвитих країнах Заходу медичне і пенсійне страхування здійснюється шляхом
утримань із заробітної плати і прибутку в однаковому розмірі. У США,
наприклад, з цією метою з заробітної плати найманих робітників утримується
7,5%. У Швеції соціальні фонди формуються цілком за рахунок держави. У
Японії платежі на соціальне страхування складають 7% середньої зарплати
працівника. Засоби з цих фондів направляються спеціальними радами, у які
входять представники трудящих і підприємців.
Страхування від безробіття надається зі спеціальних страхових фондів.
Розмір виплат залежить, по-перше, від тривалості періоду безробіття, по-
друге, від специфічних умов тієї чи іншої країни. У першому випадку
максимальні суми виплат (від 50 до 70% середньої зарплати) виплачуються в
перші місяці безробіття протягом визначеного періоду. Далі суми виплат
зменшуються.
В другому випадку береться в увагу період зайнятості, виробничий стаж,
фізична придатність до праці, час надання допомоги й ін. Так, у Німеччині
виробничий стаж повинний складати не менш 6 місяців зайнятості протягом 3-х
років і не менш 10 тижнів протягом останнього року перед утратою роботи. В
Франції такою умовою є робота протягом 150 днів за рік і 91 день
страхування. У Великобританії береться в увагу тільки виплата внесків у
страховий фонд: протягом року їх повинно бути 26.
Важливою ланкою соціального захисту населення є програми працевлаштування і перекваліфікації При введенні в дію цих програм беруть участь держава і підприємці. Щорічно американські фірми витрачають на ці міри близько 30 млрд. доларів. Держава витрачає на реалізацію програм перекваліфікації велику частину засобів.
До кінця 90-х років у США пройдуть чи перекваліфікацію будуть навчатися близько 50 млн. чол. З метою створення нових робочих місць держава бере на себе також виконання таких суспільних робіт, як будівництво доріг, каналізацій і т.д. У час економічної кризи держава збільшує капіталовкладення в державні підприємства. Програми працевлаштування здійснюються також шляхом пільгового оподатковування компаній, що створюють робочі місця.
У загальнонаціональному масштабі сучасна держава з метою зменшення
армії безробітних намагається регулювати заробітну плату на такому рівні,
щоб темпи її росту були нижче від росту продуктивності праці. Для цього
здійснюється “політика доходів”, активна кредитно-грошова політика і т.д.
Таку тактику застосовують приватні фірми, намагаючись зробити так, щоб
рівень продуктивності праці випереджав ріст оплати робочої сили. Найбільших
успіхів у цій справі досягли США. З 1974 р. до середини 80-х років було
утворено 23 млн. додаткових робочих місць і прийнято на роботу 12 млн.
емігрантів. Характерно, що за цей час 500 самих могутніх корпорацій Америки
скоротили 3 млн. робочих місць, а дрібні утворили 7 млн. таких місць.
Конкретні результати в здійсненні політики працевлаштування може дати
скорочення робочого дня. За останні 100 років у більшості розвитих країн
Заходу тривалість робочого дня скоротилася вдвічі. Виключенням з цього
правила стала тільки Японія. Японець сьогодні працює в середньому 2150
годин у рік, що на 230 годин більше, ніж у США, на 450 годин більше, ніж у
Німеччині, на 400 годин більше, ніж у Франції. Скорочення тривалості
робочого дня з метою збільшення зайнятості відбувалося у Швеції в 70-х
роках, у Франції - у 1982-1983 р. і деяких інших країнах.
В Україні законодавчу основу програм захисту населення при переході до соціально орієнтованої ринкової економіки закладено в законі України “Про зайнятість” і Державній програмі зайнятості. У цій програмі передбачений комплекс мір, спрямованих на збереження високого рівня зайнятості, удосконалення його структури і підтримки ринку (з цією метою буде поступово формуватися житловий ринок, удосконалюватися інфраструктура ринку праці, буде підсилюватися мобільність робочої сили й ін.), зміну структури робочих місць за рахунок вивільнення частини працівників з безперспективних у перспективні галузі і збільшення зайнятості в сфері нематеріального відтворення, підвищення загальноосвітнього, кваліфікованого рівня робочої сили. Більш конкретно ставиться задача створення додаткових робочих місць у західних областях України (де існує надлишок робочої сили), формування держзамовлення на проведення суспільних робіт з метою поліпшення навколишнього середовища, розвитку мережі доріг і створення соціальної інфраструктури населених пунктів; забезпечення професійної підготовки і перекваліфікації робочої сили; забезпечення зайнятості тим громадянам, яким необхідна соціальний захист (молодь, інваліди й ін.); формування інфраструктури ринку робочої сили (оснащення відповідною технікою центрів зайнятості, утворення інформаційно-довідкової системи зайнятості населення і т.д.).
Одним з елементів соціального захисту населення при планово-ринковій економіці є правове регулювання найманої праці, що здійснюється шляхом законодавчого встановлення мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку здійснення колективних договорів стосовно умов праці, оплата робочої сили, соціального страхування, відпусток і т.д.
При встановленні мінімального рівня заробітної плати в документах МОП рекомендується враховувати потреби працівників і їхніх родин, вартість житла, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, що впливають на рівень зайнятості.
За базу мінімального рівня заробітної плати приймають набір основних товарів і послуг, що задовольняють основні фізіологічні і соціальні нестатки окремої чи людини типових родин різного типу (з однією дитиною, двома й ін.). До цього набору в різних країнах включають неоднакові компоненти. У США, наприклад, у нього входить оплата найманого житла, близько 20 видів м'ясопродуктів, покупки 1 раз у п'ять років старого автомобіля й ін.
Розмір мінімальної заробітної плати в розвитих країнах Заходу складає від 30 до 50% розміру середньої заробітної плати. У США цей показник сьогодні складає 4.5 дол. у годину. Окремий мінімум установлюється для молоді.
Найбільш загальними критеріями бідності є безробіття й інфляція,
рівень яких характеризують ступінь бідності. Сумарна величина цих
показників у США називається “індексом убогості”. Так, якщо індекс
безробіття складає 2%, а індекс інфляції - 1000%, те “індекс убогості” -
1002%.
Основним критерієм бідності є рівень доходів, що приходиться на одну людину. Загальним критерієм бідності є структура споживання родин, наприклад, частка витрат на їжу. У США, наприклад, до числа бідних наприкінці 80-х років відносилися ті родини, що витрачали на споживання третю частину сімейного бюджету. У Росії в 1992 році витрати на їжу в доходах більшості родин складали близько 75%. В Україні ситуація ще більш несприятлива.
Загальний рівень бідності в тій чи інший державі визначається
показником частки числа бідних людей у загальній чисельності населення від
15 років і більше. Сама бідність виміряється за допомогою прожиткового
мінімуму, що існує у виді життєвого (чи фізіологічного) мінімуму і
соціального мінімуму. Перший показує задоволення тільки головних
фізіологічних потреб і основних послуг. Другий, крім цього, включає
мінімальні духовні і соціальні запити.
Для визначення абсолютного рівня прожиткового мінімуму найбільш точним
є метод споживчого кошика. Так, у Болгарії до складу такого кошика на
родину з двох чоловік уключалися 552 позиції, із трьох - 639, а з чотирьох
- 652. споживчий кошик складається з 149 позицій по продовольчих товарах
(чи 23-27% загальної кількості позицій названих трьох типів родин) з таким
розрахунком, щоб структура їжі забезпечувала добову калорійність для
працюючих у кількості 2822 кал, для пенсіонерів - 2026 і для дітей - 2123.
У 1988 р. рівень прожиткового мінімуму стосовно середнього доходу в цій
країні склав 69%.
В Угорщині в 1991 р. середньомісячний прожитковий мінімум міської родини з чотирьох чоловік склав 32.6 тис форинтів (чи приблизно 400 дол.).
У Білорусії і республіках Прибалтики для розрахунку прожиткового
мінімуму береться показник соціального прожиткового мінімуму, у Росії,
Казахстану - фізіологічного. З 1 квітня 1992 р. у Білорусії введений
показник средніх мінімальних споживчих бюджетів, що забезпечували б норму
калорійності для працездатних чоловіків у сумі 3050 ккал. і 2525 ккал. для
працездатних жінок.
Уряд України методику розрахунку споживчого кошика дотепер не обнародувало.
З мінімальним рівнем заробітної плати тісно зв'язаний критерій бідності
Важливим елементом програми соціального захисту населення є регулювання заробітної плати залежно від сфери діяльності і професії, форми власності. Так, у розвитих країнах Заходу здійснюється пряме регулювання заробітної плати в держсекторі. Спеціальним законодавством установлюються права й обов'язки зайнятих у держапараті, військовослужбовців, виборних осіб. Як правило, у США й ін. країнах Заходу заробітна плата в держсекторі нижче, ніж у приватних власників, але для працівників і службовців першого існує значно велика гарантія зайнятості, більш високі соціальні виплати і т.д..
Зарплата для найманих робітників регулюється за допомогою колективних
договорів і тарифних угод. Більш широке коло питань регулюється
колективними договорами. У них, крім оплати робочої сили, фіксуються
тривалість робочого дня і відпусток, конкретні гарантії стосовно умов
праці, доплати за понаднормові роботи, за надання додаткового харчування й
ін. У тарифній угоді встановлюються мінімальний рівень заробітної плати в
тих чи інших галузях і мінімальні гарантії рівня зарплати для працівників
різної кваліфікації. Тарифна угода при участі представників підприємства і
працівників складається за посередництвом держави і бере свідоцтво
Міністерства праці. Це виступає гарантом його виконання. Під час дії
тарифної угоди страйк вважається незаконним засобом рішення трудових
суперечок.
Одночасно необхідно утворювати правову базу для висновку колективних договорів і угод, рішення трудових суперечок, приведення у відповідність з нормами міжнародного законодавства Кодексу законів України про працю.
Надзвичайно важливою ланкою системи соціального захисту населення є індексація грошових доходів відповідно до рівня цін. Вона застосовується у всіх розвитих країнах. В окремих країнах деякі профспілки домагалися повної компенсації росту цін. В Україні така компенсація є дуже незначною, що ставить велику частину населення за рису виживання.
Висновок
Формування ринкового механізму господарювання неминуче веде і до
необхідності формування ринково обґрунтованої системи розподілу робочої
сили. В даний час український ринок праці не збалансований, про що свідчать
серйозний дисбаланс у першу чергу з боку попиту. Криза в економіці,
закриття великих промислових підприємств ведуть до безробіття й одночасно
до необхідності широкомасштабної перекваліфікації значної частини робочої
сили. Особливо важко йдуть ці процеси через слабку мобільність робочої сили
– переїзд із міста в місто залишається великою проблемою. З іншого боку,
спостерігається збільшення частки зайнятості в тих галузях, ділова
активність у який виросла в зв'язку з ринковими перетвореннями. До таких
відносяться, головним чином, сфера послуг - сфера торгівлі і суспільного
харчування, матеріально-технічного постачання і торгового посередництва, а
також кредитно-фінансова і страхова сфера.
В Україні йде формування конкретних механізмів державного регулювання
ринку трудових ресурсів. Визначені кроки тут уже зроблені: створена
державна служба зайнятості, розгортається система перепідготовки кадрів,
офіційно встановлюються прожитковий мінімум і мінімальна заробітна плата.
Утім, поки два останніх індикатори є в Україні (на відміну від
високорозвинених країн з ринковою економікою) лише умовними показниками.
Справа в тім, що мінімальна заробітна плата встановлена на настільки
низькому рівні, що кожна – навіть відверто грабіжницька ставка – легко
укладається в цей норматив.
СПИСОК
ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Бункина М.К. Национальная економика. М.: «Дело», 1997.
1. Рофе А.И., Збышко Б.Г., Ишин В.В. Ринок праці, зайнятість населення, економіка ресурсів праці: Навчальний посібник. – М.: «МИК», 1998.
2. Гальперин В.М. и др. Макроекономика: Учебник. Спб.: Экономическая школа,
1994.
3. Фишер С. і ін. Економіка. М.: «Справа ЛТД», 1993.
7. Макконнелл К.Р, Брю С.А. Экономикс. М.: «Соминтэк», 1995.
4. М. Мкртчан, И. Чистяков. Соціальні аспекти ринку праці/Суспільство й економіка, 9/1999.
5. Н. Восколович. Формування ціни робочої сили на ринку праці перехідного періоду/Людин і праця, 1/2000.
6. Сорока И. “Соціальне ринкове господарство і змішана економіка як пріоритетні моделі українського ринку”
“Економіка України”, №5, 1994 р.
7. Кредисов А., Бодров В., Леоненко П. “Сутність, структура і принципи організації соціального ринкового господарства”
“Економіка України”, №4,1993р., с.38-47
