- Містам Київ і Харків з кваліфікованими трудовими ресурсами і високим науково-технічним потенціалом;
- Львову, Закарпаттю, Криму, Києву з комплексом історико-культурних і архетиктурних пам’яток;
- Криму з його можливостями розвитку туризму. В додаток до них, слід відзначити перспективні проекти будівництва “сорок п’ятої паралелі” і створення Чорноморської зони економічної співпраці.
Цей попередній відбір дає основу констатувати про можливості створення таких зон:
1) комплексних багатонаціональних зон, які зорієнтовані на обслуговування потоку зовнішньоторгівельних вантажів – Закарпатська, Львівська,
Одеська і Чернівецька області з додатковою їх орієнтацією на туризм і рекреацію, а також розвиток виробничої (електроніка, машинобудування) і агропромислової співпраці;
2) туристичної зони Криму з ефективним режимом стимулювання вкладень у сферу рекреації і розміщення нових виробництв обмежених за екологічними критеріями;
3) науково-технічних зон Києва і Харкова, створенних на базі провідних дослідних центрів, інститутів і КБ;
4) магазинів типу “duty-free shop” у структурі міжнародних аеропортів, митниць та прикордонних переходів.
Насьогодні, ініціаторами створення СЕЗ виступили обласні та районні Ради Львівської, Чернівецької, Чернигівської і Волинської областей, міст Севастополя, Керчі та Маріуполя. Проте, слід відмітити, що, незважаючи на достатню опрацьованість загальних вимог, щодо організації СЕЗ різних типів, в нашій державі функціонують лише зона інваційного характеру в м.Броди Львівської області та Південнокримська експериментальна економічна зона “Сиваш”, які поки що не дали відчутного господарського ефекту.
З метою поліпшення організації СЕЗ та залучення до них іноземного капіталу створюється при Мінекономіки державна структура –
Агенство з питань спеціальних (економічних) зон. На 1999-2001 роки передбачено створити такі спеціальні (вільні) економічні зони:
1. “Славутич” (м.Славутич, Київська область).
2. “Яворів” (Львівська область).
3. “Курортополіс Трускавець” (Львівська область).
4. “Інтерпорт-Ковель” (Волинська область).
5. “Закарпаття” (Закарпатська область)
6. ВЕЗ в м.Севастополь (АРК).
7. ВЕЗ в містах Ялта і Алушта (АРК).
8. ВЕЗ в м. Керч (АРК).
9. ВЕЗ в м. Феодосія (АРК).
10. “Аджалик” (Одеська область).
11. “Антарктида” (Одеська область).
12. “Порто-Франко” (Одеса).
13. “Буковина” (Чернівецька область).
14. “Яремга” (Івано-Франківська область).
15. Міжнародна ВЕЗ “Рені-Галац-Джурджулешті”(м.Рені, Одеської обл. Та
Миколаїв).
Див.: Бизнес, №7, 15 лютого 1999р. – с.7.
У режимі “porto franko”, з перспективою наступного ускладнення функцій,
можуть працювати порти Одеси, Іллічевська, Ізмаїла, Ялти, об’єдниних
проектом Чорноморської зони економічної співпраці з портами інших держав
цього регіону – Болгарії, Румунії, Турції, Грузії, Росії: Туапсе, Поті,
Батумі, Констанца, Бургас, Варна, Трабзон, Самсун.
В даний час в Україні простежується орієнтація на залучення в
створення СЕЗ іноземних інвестицій транснаціональних корпорацій (далі ТНК).
ТНК, які володіють потужною виробничо-збутовою структурою, практично
необмеженими фінансовими ресурсами, можливістю гнучкої географічної
переоріентації і достатньо стійким до змін становищем на ринку, не будуть
потребувати специфічного економічного і організаційного режиму СЕЗ. Тому,
акцентуючи увагу на ТНК, необхідно, щоб СЕЗ володіла вагомими перевагами
(транспорт, система комунікацій; географічне розміщення стосовно ринків
постачяння і збуту, тощо), які вписуються у вже сформовану стратегію
корпорацій та не створювала труднощів організаційно-правового характеру.
Необхідність виконання цих умов при повній (або майже повній)
індиферентності до інших – характерна риса мотиваційного механізму
інвестування капіталу транснаціональними корпораціями в СЕЗ.
Даний висновок може служити точкою відліку формування інвестиційного клімату в СЕЗ, якщо останній буде орієнтований на заохочення засобів великих та гігантських фірм світу, а також в силу об’єктивних історичних умов, коли іноземні дочірні підприємства транснаціональних корпорацій американського та європейського походження були розміщенні і практично діяли в цих державах до створення СЕЗ, вони виявилися недостатньо (чи неадекватно) присутніми в багатонаціональних підприємствах СЕЗ. Більше того, згідно оцінок спеціалістів МОП і Центру ООН, спеціальні економічні зони традиційно залучають не гігантські ТНК світу, а багатонаціональні фірми меншого рівня (малого та середнього бізнесу).
Розглядаючи питання місця і ролі спеціальних економічних зон в економіці регіонів і країн, слід апріорно виходити з того, що економіка спеціальних економічних зон і економіка відповідної території великою мірою взаємозалежна. Практика свідчить, що більшою ефективністю відзначаються зони, наприклад, в країнах, які характеризуються динамічним розвитком. Це країни Південно-Східної Азії, Південної Америки. Але і в цих країнах зони одного й того ж класу, але різні за розмірами і обсягами виробництва, мають неоднакові показники. Більшою ефективністю відзначаються зони невеликого розміру. Це пов’язано з мобільністю виробництва таких зон, здатністю більш швидко пристосовуватися до умов, які доволі часто змінюються еластичністю управління. Тобто, ефективність діяльності зон залежить перш за все від тих же факторів, що і виробнича діяльність, розміщена безпосередньо в зонах.
Цілком очевидно, що країна-резидент, на території якої створюється
або діє спеціальна економічна зона, розраховує на певні позитивні наслідки.
Вони можуть бути прямими, тобто у вігляді прибутків або опосередкованими,
тобто проявлятися у придбанні нових технологій, навчанні робітників новим
професіям, створенні виробничої і соціальної інфраструктури, зменшенні
безробіття, збільшенні експорту, заміщенні імпорту тощо. Звичайно, кожна з
країн-резидентів при створенні на своїй території спеціальної економічної
зони перш за все орієнтується на залучення іноземних інвестицій, що
дозволяє поряд з капіталом отримати передову техніку, новітню технологію,
інтелектуальний потенціал, досвід управління. Саме це також дозволяє
державі планувати у перспективі структурну перебудову господарства,
нарощувати обсяги виробництва продукції, у тому числі імпортозамінної.
Як свідчить досвід, іноземні інвестиції, як правило, надходять до тих
країн, де стабільна політична ситуація, динамічна економіка, створюються
належні умови для інвестування. Останнє означає, що країни-резиденти при
розміщенні зон повинні нести відповідні витрати. Наприклад, Китай на
початковій стадії розвитку зон (перша половина
80-х років) витрачав на залучення одного долара приблизно 7,5 юанів.
Понесені витрати Китай перекриває швидким задіянням зони і її ефективним
функціонуванням у наступному. Важливе значення має використання новітніх
технологій, передових принципів маркетингу і менеджменту. Продукція
новостворенних підприємств має забезпечити насичення внутрішнього ринку і
одночасно утвердитися на світовому ринку. При цьому, як показує прктика,
більш ефективним є створення у зонах невеликих за розмірами об’єктів, що
пов’язане з їх більшою мобільністью, більш простим, але надійним апаратом
управління. Це є однією з причин того, що об’єкти саме такого класу
розміщуються в зонах і те, що їх представляють середні і невеликі за
розмірами капіталу фірми.
Нерідко простежується і елемент національної ментальності. Закордонні
інвестори і підприємці іноземного походження тяготіють до своєї історичної
батьківщини. Найчастіше вони володіють середнім і невеликим капіталом,
відзначаються національним патріотизмом, легкі на підйом. Саме цим можна
пояснити той факт, що найбільшими інвесторами у спеціальні економічні зони
КНР є “хуацяо”, тобто китайці, що мешкають поза межами Великого Китаю – у
Гонконзі, на Тайван, в інших державах.
Найбільшою мірою виробничі об’єкти, що створюються у спеціальних
економічних зонах представляють такі галузі промисловості, як легка
(текстильна індустрія, виробництво одягу), деревообробна (виробництво
буддеталей, меблів), харчова (продукти харчування), електроніка,
мошинобудування. Це пояснюється тим, що вироби зазначених галузей можуть
споживатися як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках.
Транспортування продукції цих галузей, як і забезпечення виробництва
комплектуючими й сировиною, не становить значної проблеми. Для цих виборів
можуть використовуватися місцеві компоненти та комплектуючі. Як правило,
готові вироби зазначених галузей є досить рентабельні.
Найчастіше при формуванні виробничого сектору зони підприємства
первинних галузей стають базовими і на їх основі відбувається формування
промислового ядра зони. Це підтверджується досвідом створення об’єктів
електронної промисловості у Бразілії та Мексиці, текстилю та одягу на
Філіпінах, у Малайзії та Єгипті.
Характерним є також те, що досить часто у спеціальних економічних зонах зберігається саме та виробнича спеціалізація, яка з’явилась там уперше. Поступово набуваючи досвіду, підприємці розширюють потужності підприємств своєї галузі, створюючи тим самим монокультурне виробництво. У ряді випадків це веде до небажаних наслідків, оскількі не дозволяє гнучко реагувати на структурні зміни у світовому виробництві та поділі праці.
Проте, можна також назвати і приклади зворотнього характеру.
Трапляється так, що несподівано для організаторів зони її спеціалізація
формується інакшою. Зокрема, такий прецедент стався у експортно-виробничій
зоні о.Маврикій, де спеціалізація планувалася наступною: електронна
промисловість – 30%, а виробництво текстилю та одягу – 25%. Однак після
п’яти років діяльності зони виробництво текстилю та одягу досягло 87% ,
меблевої промисловості – 2,5%, а частка виробів електронної промисловості
склала лише 1%.
При складанні концепції створення спеціальної економічної зони потрібно зважувати інтереси інвесторів та враховувати їх в установчих документах. Це обумовлено приватним характером капіталу, намаганням кожного інвестора мати не тількі тверді гарантії його збереження, але і утворення необхідних умов збільшення. Умови включають привілеї і пільги, що стосуються оподаткування прибутків, митних зборів, платні за використання місцевих ресурсів тощо.
Наслідки діяльності ряду зон підтверджують, що привілеї та пільги інвесторам вагомі для їх активного залучення, але в ряді випадків це питання є другорядним. На першому місці інвесторів привертає стабільність політичного, економічного та правового режимів, а вже потім вивчаються можливості регіону у забезпеченні ефективної роботи, терміни та розміри потенційних прибутків.
