Економічна криза, що охопила усі галузі матеріального виробництва, дуже негативно проявила себе у сфері капітального будівництва. За 1991-1996 роки обсяги капітальних вкладень у народне господарство України зменшились у 4.4 раза, найбільш помітно у господарство західних областей - у 4.8 раза, в тому числі у господарство Волинської області - у 7 разів, Закарпатської - у
6 разів. Значне скорочення обсягів капітального будівництва було характерним для деяких Інших регіонів: у Одеській області - у 6 разів,
Кіровоградській - у 7.2 раза, Автономній Республіці Крим - у 8 разів.
Внаслідок скорочення обсягів капітальних вкладень значно зменшились
обсяги будівництва і введення в експлуатацію об"єктів соціальної та
виробничої' інфраструктури, що негативно позначилося на рівнях забезпечення
потреб населення у послугах цими об'єктами. Зокрема, обсяг введення
житлових будинків у 1997 році скоротився проти 1990 року по республіці у
2.8 раза, а по деяких областях скорочення більш значні: у Дніпропетровській
та Чернігівській - в 4.6 раза, у Миколаївській та Херсонській - у 3.9 раза,
у Кіровоградській -у 3.3 раза.
Значний спад економічного потенціалу України, криза неплатежів, заборгованість по зарплаті та пенсіях, зростання безробіття та інше призвели до різкого зниження життєвого рівня населення. Відповідно до даних НАН України, купівельна спроможність населення країни складає зараз менше 20% від загальноєвропейської норми, а за показниками рівня життя Україна займає 95 місце у світі.
Поряд з підвищенням майново-грошової поляризації між різними верствами населення існує і не виправдана диференціація заробітної плати не тільки в галузевому, але й регіональному розрізах. Послаблення державної керованості у сфері оплати праці створює сприятливі умови для зростання диспропорцій у розмірах грошових доходів населення в багатьох областях країни. Природа цього явища досить складна і різноманітна.
Однак, з державної точки зору різкі відмінності у рівнях життя населення в окремих регіонах країни від середніх значень (у 2-3 рази) не досить виправдані (додатки 1.5-1.6). Світовий досвід свідчить, що значні регіональні коливання від середніх значень можуть призвести до серйозних суспільно-політичних зрушень і навіть руйнації територіальної цілісності.
За умов сучасного етапу розвитку національної економіки І особливостей
соціально-політичної ситуації в окремих регіонах, коли відмінності умов
життя населення значно більші 30-50%, пом'якшення регіональних диспропорцій
- найважливіше завдання уряду і облдержадміністрацій країни.
Практично у всіх регіонах значно погіршилася демографічна ситуація. Суттєве
падіння реальних умов життя абсолютної більшості населення, недостатній
його соціальний захист призвели протяго 1991 -1997 років до перевищення
показників смертності на показниками народжуваності, скорочення тривалості
життя населенн і зменшення загальної його чисельності. З 1991 року в країні
почавс сталий процес падіння природного приросту населення. Якщо в 199 році
додатний природний приріст населення спостерігався у регіонах, то в 1997
році депопуляції населення не було лише Закарпатській області.
Найбільш помітно знижується кількість населення
Дніпропетровській, Донецькій, Луганській, Харківській, Полтавській
Кіровоградській, Черкаській, Чернігівській областях, в яких від"ємь
коефіцієнти природного приросту населення вищі, ніж в середньом' по
Україні.
Демографічна ситуація ускладнюється негативним пpoцeco^ зростання безробіття. У зв"язку із сталим спадом обсягіі виробництва проблема зайнятості трудових ресурсів на сучасному етапі значно загострилася. Рівень безробіття по регіонах щорічне підвищується. Ця складна соціальна проблема стала характерною не тільки для західних областей (як це було раніше), а практично для всі> регіонів.
Аналіз соціально-економічного розвитку регіонів у період реформування економічних відносин (1991-1997 роки) свідчить пре подальшу руйнацію територіальних пропорцій, які складалися десятиліттями І набули досить закономірного характеру у різних сферах економічної діяльності.
Перехід економіки регіонів до ринкових відносин відбувається стихійно, нерегульовано, позбавлений необхідного державного централізованого контролю, практично пущений на самоплив.
Внаслідок цього замість поступового нівелювання (зближення) рівнів соціально-економічного розвитку регіонів відбувається процес Їх подальшої диференціації. Найбільш загальною тенденцією сучасного етапу регіонального розвитку можна назвати наростання "поляризації" між західними та східними регіонами за рівнями соціально-економічного розвитку та величинами економічного потенціалу. Адже саме західні області характеризуються найвищими темпами падіння як абсолютних, так і відносних показників виробництва валового та чистого продукту, промислової продукції, деяких параметрів соціального розвитку, насамперед, середньомісячної зарплати робітників та грошових доходів населення.
Для оцінки стану розвитку продуктивних сил більшості західних та деяких
інших областей можна застосувати термін "депресивні", тобто такі регіони, в
яких через економічні, соціальні, екологічні та Інші причини практично
перестали діяти стимули саморозвитку. В цих регіонах протягом останніх семи
років спостерігається стала тенденція зниження обсягів виробництва
промислової і сільськогосподарської продукції, капітального будівництва,
значне зменшення реальних доходів населення. До їх числа, крім західних
областей, можна віднести Житомирську, Кіровоградську, Сумську області,
Автономну Республіку Крим та деякі інші.
Деформація територіальних пропорцій стає наслідком не лише загальної кризи різних галузевих структур господарства областей, а й затримок з впровадженням заходів державної регіональної економічної політики, практичної втрати залишків територіальних форм управління.
Посилення управлінських і контрольних функцій держави, пов"язаних з процесами, впливаючими на в першу чергу життєвий рівень населення областей, є найбільш значущим, натомість як пасивне відношення до них небезпечно для нормального функціонування держави. Цілком імовірно, що посилення керованості соціальними процесами у регіонах потребує значного покращання офіційної статистичної звітності, оскільки вона не відображає реальні процеси життя населення в умовах стихійного ринку, коли значна частина торговельно-грошових відносин не реєструється державною статистикою.
Відповідно до розрахунків НАН України, офіційний ВВП країни в останні
роки складає трохи більше 50% загального ВВП (офіційного плюс
неофіційного), а це означає, що значна частина грошово-майнових потоків не
реєструється офіційною статистикою. Імовірно, що розміри оплати праці на
підприємствах та організаціях тіньової економію^ як правило/ значно більші.
Реальні грошові доходи населення та середньомісячна зарплата окремих
категорій робітників у 2-3 рази'вищі за офіційні. Так, аналіз статистичних
матеріалів про розміри грошових доходів населення деяких західних областей
країни (Закарпатська, Тернопільська, Івано-Франківська) свідчить, що розмір
їх у цих регіонах складає 35-40 грн. на душу населення на місяць і є у два
рази нижчі межі бідності.
Однак, аналіз грошових витрат населення західних областей і рівнів
отоварення грошових доходів свідчить, що грошовий потенціал цих територій
значно перевищує їх офіційні значення, Цей висновок
підтверджується і тим фактом, що обчислення грошових витрат населення
названих регіонів з урахуванням заборгованості по зарплаті та пенсіях на 10-
20% вищі від зафіксованих грошових ДОХОДІВ.
В той же час показники, які характеризують рівні отоварення грошових
доходів у промислово розвинених регіонах країни (Донецька,
Дніпропетровська, Запорізька обл. та м. Київ), як правило, знаходяться на
рівні 50-65% від обсягів грошових доходів. Зменшуються можливості
забезпечення грошових доходів товарами народного споживання. Обсяги їх
виробництва невпинно скорочуються.
Таким чином, втрата керованості соціальними процесами, яка мала місце в останні роки, призвела до цілого ряду негативних явищ, які дестабілізують соціально-політичну ситуацію України. Розвиток тіньової економіки, криза неплатежів, заборгованість по зарплаті і пенсіях - все це потребує негайного і досить жорсткого контролю з боку держави за реальними економічними процесами і явищами у соціальній сфері районів, міст і областей України.
УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД СПЕЦІАЛЬНИХ (ВІЛЬНИХ) ЕКОНОМІЧНИХ ЗОН
На початку 80-х років, коли почали розгортатися процеси лібералізації
економічного життя, ринкових та структурних перетворень у народному
господарстві, регіони України виявили зацікавленість до створення на
власній території особливих, спеціальних, підприємницьких вільних зон.
"Піонерами" цього процесу стали Закарпатська, Одеська,
Чернівецька, Харківська, Дніпропетровська області та Автономна
Республіка Крим.
Але прийняття рішення з цього питання відкладалося з об"єктивних причин. До них слід віднести відсутність відповідної законодавчої бази і затвердженої на державному рівні концепції регіональної політики, програми розбудови в Україні СЕЗ, невизначеність перспектив господарського розвитку. Нерішучість владних структур з цього питання створювала подвійну ситуацію, коли ініціатива регіонів не знаходила дієвої підтримки уряду.
Першими кроками виходу з цієї ситуації стали: прийняття Верховною Радою
України в жовтні 1992 p. Закону "Про загальні засади створення і
функціонування спеціальних (вільних) економічних зон", утворення
компетентної Міжвідомчої комісії з розгляду і підготовки документів по
заснуванню СЕЗ, схвалення Кабінетом Міністрів України "Основних напрямків
державної регіональної економічної політики України" та Концепції розбудови
на території держави спеціальних (вільних) економічних зон (Постанова № 167
від 14.03.1994). Прийняття названих документів створило правові підвалини
діяльності зон.
Спеціальна (вільна) економічна зона (англ. - special/free economic zone) визначається законодавством України як частина території держави, в межах якої встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності.
