Першою характерною ознакою концернів є те, що їх засновниками є власники або уповноважені ними органи, а не самі підприємства. Наприклад, концерни загальнодержавної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються рішенням Кабінету Міністрів України. Склад членів і статути цих об'єднань затверджують відповідні галузеві міністерства.
Територіальні статутні об'єднання комунальної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються відповідними радами народних депутатів. За таким же принципом створюються концерни, які об'єднують підприємства, засновані на залученні приватного капіталу. Підставою для об'єднання підприємств саме на основі статуту, а не установчого договору є повна фінансова залежність підприємств-членів концерну від одного або групи підприємств.
На сучасному етапі розвитку економічних відносин концерни здійснюють
значний вплив і на розвиток економіки високорозвинених країн Північної
Америки і Західної Європи. Під словом «концерн» тут розуміють об'єднання
групи підприємств (дочірніх фірм) навколо одного підприємства (материнської
компанії), яка володіє контрольним пакетом акцій цих підприємств.
Другою ознакою концернів є те, що вони діють на підставі статутів, затверджених власниками або уповноваженими ними органами, і не мають установчих договорів. Отже, предмет і цілі їх діяльності визначають власники або уповноважені ними органи, а не самі члени об'єднань.
Особливістю правового становища статутних об'єднань є обмежене право виходу з них підприємств-членів. Підприємства мають право вийти із- статутного об'єднання тільки за згодою засновника (власника або уповноваженого органу).
Ще однією характерною рисою є те, що фінансова залежність породжує адміністративну. Тобто підприємство-засновник стає вищестоящим органом щодо підприємств-членів об'єднання, а оскільки до складу концерну часто входять підприємства з різними сферами діяльності, то успішно концерн функціонуватиме лише тоді, коли буде забезпечено постійний потік інформації від дочірніх фірм до материнської компанії.
Тепер розглянемо консорціум як один із видів статутних об'єднань.
Законодавець визначає консорціум як тимчасове статутне об'єднання
промислового і банківського капіталу для досягнення статутної мети. Як
правило, консорціуми створюються для реалізації певних фінансово-
промислових проектів. Після досягнення поставленої мети вони або
ліквідуються, або реорганізуються в постійні господарські об'єднання. Що
стосується створення консорціуму на основі статуту, то в даному випадку є
певні труднощі в усвідомленні логіки законодавця, який визначив консорціум
саме як статутне об'єднання.
Незрозуміле чому тимчасове об'єднання підприємств має створюватись на
основі статуту, а не установчого договору, адже тимчасово об'єднуватись для
досягнення певної мети можуть і абсолютно незалежні одне від одного
підприємства і таке об'єднання породжує між ними договірні відносини. В
чинному законодавстві України існує договір про спільну діяльність, згідно
з яким підприємства об'єднуються для досягнення певних цілей і який має
схожу з консорціумом юридичну природу. В законодавстві Російської
Федерації, ФРН, Франції та інших зарубіжних країн створення і
функціонування консорціумів також носить договірний характер.
Наведена класифікація об'єднань підприємств не є вичерпною, оскільки законом передбачено, що підприємства можуть об'єднуватись і в інші структури, які не передбачені чинним законодавством України. В даному випадку було б корисно перейняти досвід високорозвинених країн, законодавство і практика яких уже досить давно і вельми успішно вирішує більшість питань, пов'язаних з організацією і функціонуванням підприємств та їх об’єднань.
Отже, зважуючи на важливість чіткого юридичного врегулювання
діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, вважаю за необхідне, з
врахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду, створити такі закони, які з
одного боку сприяли б вільному розвиткові економічних відносин, а з іншого
— були б перешкодою для недобросовісних бізнесменів та інших любителів
легкої наживи.
4. Проблеми законодавчого регулювання підприємництва.
Двічі, у 1995 і в 1997 р. фахівцями ряду незалежних організацій
проводилися опити підприємців найбільших міст України (Дніпропетровськ,
Харків, Львів, Луганськ, Вінниця). І обидва рази, відповідаючи на питання,
які проблеми вони вважають для себе самими складними, підприємці на перше
місце поставили питання оподатковування, а саме: високі податки, їхня
надмірна кількість, часті зміни в податковій звітності. На другому місці —
велика кількість законодавчих актів і часті зміни в законодавстві[2].
З цих двох проблем логічно випливає ще одна, що підприємці також ставлять у розряд серйозніших, — тиск із боку органів влади.
Безумовно, державні органи знають і про наявність цих проблем, і про їхню значимість. Про це свідчить то обставина, що однім із найважливіших завдань своєї економічної політики держава проголосила зниження податкового тягаря.
У 1997 р. були прийняті нові редакції найважливіших законів в області
оподатковування. Це Закони України «Про систему оподатковування» від 18
лютого 1997 р., «Про оподатковування прибутку підприємств» від 22 травня
1997 р. і «Про податок з додаткової вартості» від 3 квітня 1997 р.
Уведено єдину базову ставку податку з прибутку — 30 %. Таким чином,
зменшена лише ставка податку з прибутку за посередницькими операціями
(раніше вона складала 45 %) і за ігорний бізнес (раніше — 60 %).
Законом «Про систему оподаткування» ставка збору на обов'язкове страхування зменшена з 32,56 до 32 % від фонду заробітної плати.
І, нарешті, Закон України «Про податок з додаткової вартості». Сама
ставка податку залишена без змін, тобто 20 %. Однак процедура прийняття
Закону і суперечливість його норм породили стільки проблем для підприємців,
скільки не мали всі попередні редакції законів разом узяті.
Що стосується породжених Законом проблем, то, у першу чергу, - це
протиріччя між податковим і бухгалтерським обліком щодо визначення поняття
«реалізація продукції». На відміну від старої редакції Закону, у якій
числення і відшкодування ПДВ цілком базувалося на принципах бухгалтерського
обліку, нова редакція ґрунтується на податковому обліку, що ще має бути
погоджувати з бухгалтерським обліком.
За новим Законом податкові зобов'язання виникають із моменту відвантаження проданого товару незалежно від надходження грошей на рахунок, що якоюсь мірою перетворює ПДВ у податок на наміри, а не на результат діяльності. А це неминуче породжує переплати ПДВ платниками податків за визначений податковий період, що означає втрату часу і частини оборотних коштів.
Наступна проблема — це надзвичайне ускладнення процедури повернення
ПДВ, хоча сама по собі ця ідея дуже справедлива. Однак тепер кожна угода
обростає цілим стосом звітних і інших документів: податкові накладні, книга
обліку покупки товарів, книга обліку продажу товарів та ін. При цьому
залишаються і документи, якими угоди оформлялися раніше. Це звичайні
накладні, рахунки, товарно-транспортні накладні, товарні чеки та ін.
При цьому можна зрозуміти цілком розумні і правильні наміри законодавця — «перекрити кисень» тим, хто працював у тіньовій економіці, а також на грані тіньової і легальної економіки, перераховуючи гроші за неіснуючі товари на «темні», незареєстрованні, «триденні» фірми з метою придбання готівкою значних сум і для інших непорядних цілей.
Може бути, після перерахування усіх недоліків Закону покажеться дивним, але по оцінках фахівців Гарвардського університету, Закон увібрав у себе чимало рис і стандартів сучасного європейського законодавства по ПДВ, а у визначеному змісті і випереджає деякі країни.
Справа, напевно, у тому, що Закон не відповідає економічної ситуації в
Україні і системі чинного законодавства. У нормальних же умовах він міг би
стати гарним стимулом до добровільного поступового розширення легальної
сфери економіки.
Якщо ж говорити про оцінку Закону виходячи із сьогоднішніх реалій, то його прогресивність очевидна лише для контролюючих органів: їм полегшало перевіряти підприємців.
Для підприємців цей Закон однозначно погіршив умови роботи.
5. Правова охорона інтелектуальної власності в Україні.
Забезпечення правової охорони інтелектуальної власності є невід'ємною умовою розвитку національної економіки, що впливає на збереження і збагачення науково-технічного потенціалу України, сприяє розвиткові міжнародної торгівлі, залученню іноземних інвестицій, зокрема, у вигляді найсучасніших технологій, виходу держави на світовий ринок інтелектуальної власності як рівноправного партнера.
За станом на сьогодні в Україні діють 10 законодавчих актів, 11
підзаконних актів, затверджених постановами Кабінету Міністрів України, та
45 відомчих нормативно-правових актів, зареєстрованих у Мінюсті України. Це
дає підстави для висновку, що існуюча законодавчо-нормативна база в цілому
забезпечує нагальні потреби правової охорони більшості об'єктів
інтелектуальної власності.
Керуючись Конституцією України, яка гарантує захист інтелектуальної
власності, Держпатент України працює в напрямі подальшого розширення і
удосконалення законодавчої бази в сфері охорони промислової власності.
Розроблено Концепцію розвитку державної системи охорони промислової
власності, яка передбачає програму удосконалення законодавчо-нормативної
бази в цій сфері, а також формування і розвитку виконавчої інфраструктури
системи, необхідної для реалізації законодавства. Не тільки розроблено, але
й розглянуто Верховною Радою України в першому читанні проект Закону
України «Про охорону прав на зазначення географічного походження товарів».
Передбачається розробити проекти законів про охорону прав на такі об'єкти
інтелектуальної власності, як комерційна таємниця, фірмові найменування. Є
потреба у подальшому удосконаленні законодавства стосовно винаходів, які
створені при виконанні службового завдання («службові винаходи»).
Статтею 54 Конституції України гарантується право кожного громадянина на захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Але мова йде тільки про права фізичної особи — окремого громадянина. Залишаються конституційне невизначеними права на інтелектуальну власність юридичних осіб — підприємств, наукових установ, фірм тощо.
Потребують також подальшого удосконалення деякі положення Цивільного,
Кримінального та Адміністративного Кодексів, антимонопольного, митного і
податкового законодавства, які мають відношення до охорони та використання
прав інтелектуальної власності.
