Робота дуже важка; Ніцше мало був пристосований до сприйняття якої-небудь певної надії, і часто душа його обурювалася тим завданням, що він собі ставив. Під враженням туги й озлоблення він писав сторінки, які потім йому доводилося уважно перечитувати, виправляти або зовсім викреслювати. Він ненавидів ці годинники, коли злість доводила його до запаморочення й затемнювала в його свідомості кращої його думки. Тоді він призивав свого героя, Заратустру, цього завжди ясного, шляхетного пророка й шукав біля нього підтримки й допомоги. На багатьох сторінках його книги видні сліди цих припадків розпачу. Заратустра говорив йому:
Боротьба із самим собою була як і раніше жорстокої, але Ніцше ні на хвилину не залишав своєї роботи. Він кінчає поему, що є тільки початком іншої, більше великої поеми. Повернувшись у рідні гори, Заратустра пішов від людей, два рази йому треба ще спуститися до них і продиктувати їм скрижалі свого закону, але його слів було досить для того, щоб можна було передбачати основні форми людства, покірного своїм обранцям. Людство розділяється на три касти: нижню з них становив простий народ, якому залишається його жалюгідна віра, над ним коштує каста начальників, організаторів і воїнів, ще вище коштує священна каста поетів, творців ілюзій і визначальних цінностей.
Взагалі книга робить незвичайно ясне враження і є самою прекрасною перемогою генія Ніцше. Він придушив у собі свій смуток, книга його дихає силою, але не брутальністю, але не несамовитістю. Наприкінці лютого 1882 року Ніцше написав наступні останні сторінки своєї поеми, які, може бути, представляються самими прекрасними, самими релігійними, які коли або були створені натуралістичною думкою:
Ніцше критикує всі моральні підвалини, що підтримували колишнє людство: він хоче знищити колишню мораль й установити свою. Чи довідаємося, нарешті, цей новий Закон? Ніцше бариться відкрити нам його. "Властивості Заратустри стають усе більше й більше видимими." Ніцше опановує різкий і бурхливий настрій, що вихваляє їм чеснота, що ні чим не замаскована сила, це дикий запал, що моральні принципи завжди прагнули послабити, змінити або назавжди перемогти. Ніцше віддається у владу цієї захопливої його сили. Насправді навіть зло має своє майбутнє. "Ваша душа так далека від розуміння великого, що Надлюдина з його добротою буде для вас жахливий."
У цих словах є багато пихатості, слова скоріше гарні, чим сильні, може бути, такий прийом доводить нам, що Ніцше трохи стиснуто у вираженні своєї думки, він не наполягає на прийнятті цього Євангелія зла й воліє відстрочити той скрутний момент, коли пророк проголосить свій закон. Заратустра спочатку повинен закінчити справа служителя правосуддя - знищити все слабке. Але якою зброєю він повинен завдати удару? Ніцше повертається до вигнаного їм з першої частини "Вічному поверненню", і трохи змінює його зміст і застосування. Це вже більше не вправа розумового життя, не спроба внутрішньої побудови; це молот, зброя морального тероризму, символ, що руйнує всі мрії.
Витвір цей великий по своєму задумі, це буде євангеліє, що змусить забути Євангеліє Христа. Від 1875 року до 1881 Ф.Ніцше досліджував всі навчання моральності й указав на їхню ілюзорну підставу, вона висловив своє розуміння світу: це сліпий механізм безупинно й безцільно, що вертиться колесо, але тим часом, він хоче бути й пророком, хоче вчити про чесноти й про цілях життя.
Але які закони, які скрижалі хоче диктувати Ніцше? Які цінності він підніме, які знецінить? Є чи в нього право обирати й будувати будинок краси й чесноти якщо в природі панує механічний порядок? Це, звичайно, право поета, геній якого, творець ілюзій, пропонує уяві людей ту або іншу любов або ненависть, те або інше Добро й Зло.
Нехай з'єднають воєдино дух і доброту всіх великих душ: і сукупно не були б вони в стані вимовити хоча б одне мовлення Заратустри. Великі ті сходи, по якій він піднімається й спускається, він далі бачив, далі хотів, далі міг, чим який би те не була інша людина. Він суперечить кожним словом, цей самий стверджуючий із всіх розумів, у ньому всі протилежності зв'язані в нову єдність. Самі вищі й самі нижчі сили людської натури, саме солодке, саме легковажне й найстрашніше з безсмертною впевненістю струменіють у нього з єдиного джерела. До нього не знали, що таке глибина, що таке висота, ще менше знали, що таке істина. Немає жодного миті в цьому одкровенні істини, що було б уже передбачене, вгадано ким-небудь із найбільших. Не було мудрості, не було дослідження душі, не було мистецтва говорити до Заратустри; найближче, саме повсякденне говорить тут про нечувані речі. Саме могутня сила образів, яка коли-небудь, існувала, є злиденністю й іграшкою в порівнянні із цим поверненням мови до природи образності. Тут у миті переборюється людина, поняття "Надлюдин" стає тут вищою реальністю, - у нескінченній далечіні лежить тут усе, що називалося великим у людині лежить нижче його. Про сполучення злості й легкодумства й про усім, що взагалі типово для типу Заратустри, ніколи ніхто ще не мріяв як про істотний елемент величі. Заратустра саме в цій широчіні простору, у цій доступності протиріччям почуває себе найвищим проявом усього сущого, і коли почує як він це визначає, відмовляться від пошуків йому рівного.
"Падаючого - штовхни." Ніцше насамперед мав на увазі критикові християнства, що вважав релігією слабких, принижених рабів. Християнська релігія заперечує волю мислення, самостійність дій людини. Людина вільна, а смиренність є окови, які надягає на людей лицемірна каста жерців заради досягнення власної влади. Висновок Ніцше: не скинення будуючи, що породжує несвободу, а відродження ідеалу сильної й вільної особистості - ідеалу античності й відродження, відмова від культу слабості й приниженості, покаяння, жертви й самопожертва, нав'язаної релігією лицемірства. Фашистська інтерпретація ідей Ніцше до крайності спотворювала його думки, перетворювала мислителя в шовініста й людиноненависника, яким він не був. Провини філософа в такій інтерпретації його праць ні, читач може переконатися в цьому, уважно прочитавши переклад "Антихристиянина". Нацизм у свій час схопив за ці міркування Ніцше, витлумачивши їх на свій лад й оголосивши війну "слабким, а саме тим, кого варто було б поневолити або знищити заради процвітання вищої раси.
2.2 "Ідеал людини - надлюдина"
Людина має мету усередині себе; його ціль - це життя. От ця ідея абсолютної цінності людського життя власне кажучи з'явилася тим гаслом, що поєднує всю творчість Ніцше. Із цим гаслом зв'язаний і Ніцшеанский ідеал людини - Надлюдина. Цей ідеал, за задумом Ніцше може бути реалізований лише за умови, якщо людство повернеться до джерел своєї історії, коли бал життя будуть правити люди вищої раси - "хазяї", люди, що представляють собою досконалість насамперед у біологічному відношенні. Вони не будуть обтяжені ні побутовими, ні соціальними, ні релігійними обмеженнями й забобонами й тому будуть абсолютно вільні.
Біологічно обумовленим, уважає Ніцше, є все, що в людському гуртожитку вважається добром, що становить для людей цінність, включаючи й цінність моральну. Відповідно, немає й бути не може об'єктивно обумовленої моралі. Кожний має таку мораль, що у найбільшій мері відповідає вимогам його життя: мораль одного виправдує всі, до чого він прагне; мораль іншого робить його умиротвореним; мораль третього призиває до помсти ворогам і т.д. Люди навіть можуть не усвідомлювати, який насправді джерело їхніх моральних переконань і подань, але це не міняє справи. Всякий має той тип моралі, що найбільше відповідає його природі.
Найбільш істотне розходження між людьми, на думку Ніцше, полягає в тому, що деякі з них від природи слабкі, інші сильні знов-таки по природі. Відповідно розрізняється і їхня мораль. Сильні ("хазяї", по термінології Ніцше) цінують особисте достоїнство, рішучість, наполегливість, самовпевненість, непохитну волю й невичерпну енергію в досягненні поставленої мети. Слабкі ("раби" по тій же термінології) цінують те, що в більшій мері виражається в їхній слабості - співчуття, м'якосердя, альтруїзм, і розважливість і т.п.
Ніколи хазяї панували в житті. У них була своя мораль, свої поняття й подання про добро й зло. Але згодом їх здолали раби, але перемогли вони не силою, а числом. Добром стало визнаватися те, що в більшій мері відповідає їхнім інтересам; м'якосердя, любов до ближнього, покірність, доброта - всі ці і їм подібні якості підняті до рівня чесноти. В епоху після повстання рабів пануючої стало й продовжує залишатися рабська мораль.
В оцінці пануючої моралі Ніцше хотів зайняти безсторонню, науково обґрунтовану, натуралістичну поезію. Він відзначав, що все йде так, як і повинне йти в умовах, коли раби приймають мораль рабів. Одне отут погано: навіть хазяї починають підкорятися цієї моралі. Однак Ніцше не міг утриматися на цій об'єктивній, безсторонній позиції, тому що відчував себе приналежної до раси хазяїв і визнавав їхню мораль не тільки більше високої, але і єдино гідної цієї назви. Релятивістська етика з її тезою: "кожний має той тип моралі, що підходить йому" виявляється тільки зовнішньою видимістю. У її підставі лежить етика абсолютизму, відповідно до якого правильної є тільки одна мораль - мораль хазяїв.
Якщо спробувати підсумувати різні розрізнені оцінки, дані Ніцше пануючої моралі, те, імовірно їх можна звести до деякого загального знаменника й виразити у вигляді наступних трьох претензій. Пануюча мораль, на думку Ніцше, своєю підставою має припущення, по-перше, про загальну рівність; по-друге, про волю - кожний повинен бути вільний у тій мері, у якій він не зазіхає на волю інших; по-третє, про абсолютності моральної цінності, що нібито не вимагає ніяких доказів, оскільки вона не засіб, а ціль.
Заснована на цих припущеннях мораль цілком закономірно містить у собі принципи справедливості, альтруїзму або любові до ближнього, жалю, милосердя, переваги духовних цінностей над матеріальними, перевага суспільного блага перед особистим і т.п.
Власна моральна позиція Ніцше, позиція хазяїна майже прямо протилежна пануючої в суспільстві моралі. Її наріжними каменями служать: по-перше, цінність життя в її біологічному змісті - тільки життя має абсолютну цінність і породжує все те, що має цінність; по-друге, воля сильного - воля належить тільки тому, хто має досить сили, щоб завоювати й відстояти неї; по-третє, нерівність - люди не рівні, вони лише краще або гірше, залежно від того, скільки життєвої сили укладена в кожному з них. Природно, цим підвалинам відповідають і принципи моралі. Справедливість у тім виді, як неї розуміє пануюча мораль є неправду. Щира справедливість, вважає Ніцше, заснована аж ніяк не на рівності - кожен має стільки, скільки заслуговує, а заслуги його виміряються кількістю життя. Рівність - це ознака занепаду. Помилковим є й принцип корисності - призначення життя складається не в збільшенні добра. Саме життя є вище й найбільше добро, і тільки це має значення. Неправдою є й принцип альтруїзму: якщо й може в кого-небудь бути велика мета, то вона напевно важливіше благополуччя ближнього. Справа не в любові до ближнього; поваги й поклоніння гідні лише кращі, а кращі - це найбільш сильні. Крім того, альтруїзм є не що інше, як егоїзм, але тільки егоїзм слабкого. Не бачить Ніцше яких-небудь достоїнств й у принципу милосердя - воно є порожня витрата енергії на слабкі й що вироджуються. Вимогою життя є не порятунок і навіть не допомога слабким. Гаслом, гідним справжнього життя, повинен бути: "Падаючого підштовхни!". Те ж й у випадку із принципом суспільного блага - тільки великі індивідуальності мають цінність. Що стосується маси, то вона може становити інтерес або як копія великого, або як сила, що пручається йому, або як знаряддя в його руках.
