8. Чи заважають соціальні інститути реалізації індивідуальної волі?
Деякі автори бачать вирішальну напругу сучасної західної культури в розколі між загальним, втіленим в інститутах, і суб'єктивним миром сучасної людини.
Але інститути, як нормативні структури із заданим змістом, незамінні, якщо необхідно координувати дії в співіснуванні багатьох і забезпечувати обопільну надійність.
Крім того, інститути не можуть виконати того, що повинна зробити індивідуальна мораль, але вони можуть компенсувати її відсутність. Гарні інститути полегшують життя гарним людям. Частина інститутів зобов'язані вловлювати й компенсувати неправильне моральне поводження людей. Інші інститути вимагають устрою, що виключає зловживання.
Соціальні й політичні інститути являють собою форму посередництва між різноманітними інтересами й суспільним благом, вони є умовою для гарного життя громадян. Політичний порядок тим краще, чим краще здійснюється ця посередницька діяльність, і чим швидше дозволяються конфлікти, і чим більше стабільності в суспільстві.
В інститутах відображається «етична програма» держави. Демократія має потребу в інститутах більше, ніж диктатура.
9. Що таке базові цінності?
В основі подань про базові цінності лежить етика Аристотеля.
Джерело будь-якої системи цінностей становить вища цінність, або «вище благо». Вище благо - остання мета, або ціль всіх цілей, що не може перетворитися в кошти для досягнення інших цілей.
У традиційних культурах вищим благом визнавалося абсолютне буття, або ідея Бога.
Головними цілями сучасного суспільства варто назвати щастя, сенс життя, релігійну віру.
Оскільки змістовне наповнення цих цілей як цінностей є у всіх людей різним (і в цьому укладається ціннісний плюралізм, властивий постмодерну як відкритому комунікаційному простору).. Останні цілі є справою волі вибору й волі совісті.
Розмова в соціальній етиці може йти лише про передостанні цінності.
10. Що таке соціальна справедливість?
Справедливість - якісна характеристика всього I суспільства в цілому, тому поняття соціальної справедливості не досить коректно - справедливість є завжди соціальною.
Проблема справедливості - центральна в соціальній етиці. Хоча соціальна етика як така виникла лише в XX в., у неї є великі історичні попередники в особі Платона, Аристотеля й Маркса.
Крім того, проблема справедливості має глибокі коріння в релігійній моралі, головним мотивом якої було вічне сподівання на кінцеве торжество справедливості, що відображалося в заповідях, прислів'ях і приказках («Як мотузочці не витися...»).
У традиційній філософії існувало два протилежних підходи до проблеми справедливості: справедливість як рівність і справедливість як нерівність. Ідею справедливості як рівності розвивало, з одного боку, християнство, з іншого боку - у Новий час - Маркс. Ідеї справедливості як нерівності дотримувалися такі філософи, як Конфуцій, Платон, Аристотель.
11. Що таке справедливість як рівність?
Справедливість у первісному суспільстві збігалася зі звичаєм. Існуючий звичай кровної помсти виходить із ідеї справедливості, що відплачує, - рівним за рівне (око за око, зуб за зуб). Ідея справедливості як рівності відтворює й екстраполює на всі сфери моральний погляд на мир. З позиції моралі всі люди рівні (вони народжуються рівними, умирають рівними, у кожного є усередині моральний закон). Цю моральну точку зору проповідувало християнство.
Відмінність Старого Завіту від Нового укладалося в масштабі поширення моральних заповідей. Старозавітна мораль ставиться до плем'я іудеїв, стосовно яких треба дотримувати заповідей любові й не насильства. Любов до ближнього супроводжувалася ненавистю до далекого. Границі любові й ненависті збігалися із границями свого плем'я.
Зовсім інший зміст придбали моральні заповіді в християнстві, поширившись на все живе людство як потенційних християн. Заповідь любові й не насильства ставилася християнами як до ближнього, так і до далекого, як до своєму, так і до чужого.
У Новий час ідея справедливості як рівності була відроджена марксизмом, що багато в чому обумовило його надзвичайну популярність у народних масах всіх країн. Сильною стороною Маркса була критична частина - критика соціальної несправедливості й експлуатації найманих робітників при капіталізмі. Позитивна частина була погано розроблена. Цей теоретичний недолік виявився в невдалій спробі практичної реалізації теорії Маркса. Зрівняльна концепція справедливості виявилася грубою несправедливістю стосовно вищої утвореної еліти, до підприємців, великим і середнім власникам, інтелігенції. Справедливість стосовно бедным обернулася насильством і терором, спрямованим на цілі класи й нації. Гасло «Від кожного по здатностях, кожному по праці» перетворився у свою протилежність, коли доступ до основних благ суспільства виявився не тільки не залежний від трудового внеску, але й прямо протилежний йому. Доступ до благ забезпечувався не працею, а зв'язком з апаратом влади - партійною номенклатурою або КДБ.
Рівність не може бути самоціллю суспільства, тим більше коли воно досягається спробами поділити нарівно суспільне багатство. Не зробити, а перерозподілити - ця порочна логіка привела в підсумку до рівності в бідності.
Ідеї справедливості й рівності стосовно «експлуатованих» супроводжувалися ідеями ненависті й класової боротьби стосовно «визискувачів». У цю прокляту категорію входили всі, хто володів засобами виробництва, а також керуючі, менеджери, інтелігенція.
Очевидно, що ідея справедливості як рівності є нереалізованою. Проте поняття справедливості входить у соціальний ідеал марксизму і є однієї із сильних гуманістичних сторін його теорії.
12. Що таке справедливість як нерівність?
Не може бути рівності між батьком і сином, між чоловіком і дружиною, між страшимо й молодшим - головну тезу Конфуція. Завдання государя - «виправлення імен», тобто призначення кожного на таку посаду, що відповідає ступені його «шляхетності».
Ці ідеї розвивали Платон і Аристотель. В ідеальній державі Платона здійснюється подвійний відбір: генетичний і соціальний. Справедливість - такий стан суспільства, де «кожний займався б своєю справою». Для досягнення такого положення необхідно визначити й розвити відповідні здатності кожної людини.
З погляду вільного грека, не може бути рівності між хазяїном і рабом. Тому Аристотель виділяв два види справедливості: рівність для рівних (зрівняльна справедливість) і нерівність для нерівних (розподільна справедливість).
13. Що таке несправедливість?
Суспільство несправедливо доти, поки в ньому не створюються спеціальні інститути, що стежать за дотриманням прав людини. Соціальна справедливість укладається в наявності принципів, на яких ґрунтується базисна структура (розподіл сукупного суспільного багатства, влади), а також інститутів, що стежать за їхнім дотриманням.
І рабовласницьке, і кастове суспільство, що санкціонують самі довільні форми дискримінації, були керованими суспільствами. Проте вони були несправедливими. Можна виділити:
а) узаконену несправедливість (яка існувала в рабовласницькому й кастовому суспільстві, а також існує там, де рамки закону не досить досконалі);
б) несправедливість як сваволя одних стосовно менш преуспевшим інших, як порушення закону з особистих або корисливих мотивів.
Несправедливо використовувати переваги, отримані шляхом захоплення того, що належить комусь іншому (його власності, заслуг, місця й ін.)
Сьогодні в нашій країні присутні всі види несправедливості: багато з людей приречені на злидарське існування, багаті не хочуть допомагати бідним, хоча їхнє багатство по більшій частині засновано на грабежі й обмані власного народу.
14. Що таке формальна справедливість?
Якщо є базисна структура (система соціальних інститутів), правила, які задовольняють певної концепції справедливості, ця концепція прийнята всіма, і є безсторонні судді, а також інші офіційні особи, які діють відповідно до цієї концепції, - таку систему можна назвати формально справедливої.
Формальна справедливість вимагає, щоб закони застосовувалися однаково (дорівнює) до усім. Прикладом формальної справедливості може бути суд. Але формальна справедливість може обернутися несправедливістю. Наприклад, можна діяти за законом і дотримувати процедури, можна одержати невірний результат (скажемо, засудити невинного). Судові помилки - приклад недосконалості формальної справедливості.
15. Концепція справедливості Д. Ролза
Соціальна справедливість означає роботу з усунення різних видів дискримінації й обмеження прав людини.
Концепція справедливості Д. Ролза називається справедливість як чесність.
Основні поняття цієї теорії: базисна структура, завіса невідання, положення найменш успішного, конструктивна нерівність. Вона включає два принципи: принцип моральної рівності й принцип конструктивної нерівності. Ці принципи вибираються у вихідній ситуації суспільного договору й «завіси невідання».
Справедливість - якість усього суспільства. Первинним суб'єктом принципів справедливості є базисна структура суспільства, тобто устрій головних соціальних інститутів, рамковий порядок. Ці принципи визначають права й обов'язки, а також розподіл вигід і пільг. В упорядкованому суспільстві є розуміння того, що справедливо й що несправедливо, правила відомі й публічні.
Але цього недостатньо, тому що гарантує тільки формальну справедливість, що може обернутися несправедливістю стосовно неправильно засудженого.
16. Трактування справедливості як чесності
Вихідної є теорія суспільного договору. Принципи базисної структури суспільства виступають результатом вільної угоди. Це такі принципи, які вільні раціональні індивіди, що переслідують свої інтереси у вихідному положенні рівності приймуть у якості визначальних.
Ми уявимо, що люди зібралися й домовилися про визначальні принципи, права й обов'язки.
«Одна істотна особливість цієї ситуації - у тім, що ніхто не знає свого місця в суспільстві, свого класового положення й свого соціального статусу. А також того, що йому призначене при розподілі природних дарувань, розумових здатностей, чинності й т.д. Я навіть припущу, що сторони не знають своїх концепцій блага й своїх психічних схильностей. Принципи справедливості вибираються за завісою невідання. Це гарантує, що ніхто не виграє й не програє при виборі принципів у результаті природних або випадкових обставин. Ця ситуація чесна для індивідів як моральних особистостей, тобто раціональних істот, що мають свої власні цілі й здатних до почуття справедливості».
Справедливість як чесність означає, що вона прийнята у вихідній ситуації, що чесна. Таким чином, індивіди розглядаються як незацікавлені суб'єкти. Їхні духовні цілі можуть бути Протилежними. Люди у вихідній ситуації виберуть два принципи: а) рівність відносно основних воль, прав і обов'язків; б) розподіл переваг (доходів, влади, відповідальності), що веде до переваг, що компенсують, для кожної людини, у тому числі для менш успішної.
Оскільки добробут залежить від схеми співробітництва, без якого ніхто не міг би мати задовільного життя, розподіл переваг повинне бути таким, щоб викликати бажання до співробітництва в кожного, включаючи тих, чиє положення нижче.
У такий спосіб зрозуміла справедливість є результат чесної угоди, на основі якого більше щасливі можуть розраховувати на співробітництво інших людей, навіть тих, чиє положення нижче, і ця схема стає умовою добробуту всіх.
17. Принципи справедливості Ролза
Справедливість є міра рівності й міра нерівності. Люди повинні бути рівні при розподілі соціальних цінностей. Однак справедливим буде й нерівність, якщо воно дає переваги кожному.
Визначення справедливості, сформульоване Ролзом, розпадається на два принципи:
1. Кожна людина повинен мати рівне право відносно найбільше великої системи рівних основних воль, сумісної з подібними діями інших людей.
2. Соціальні й економічні нерівності варто організувати таким чином, щоб:
а) від них можна було б очікувати переваг для всіх і
б) доступ до положень і посад був відкритий усім.
Основні свободи : політична (право голосувати й займати офіційну посаду), свобода слова, свобода совісті, свобода думки, - свобода особи, що включає свободу від психологічного тиску й фізичної погрози, право мати особисту власність і свобода від довільного арешту або затримки - повинні бути рівними відповідно до першого принципу справедливості.
Другий принцип застосовується до розподілу доходів і багатства, владі й відповідальності. Очевидно, що рівність не завжди є кращим. Рівність у соціально-економічній сфері, якщо воно досягається ціною обмеження економічної активності й примусово низьким рівнем життя більшості громадян, не може вважатися благом.
Навпаки, нерівність у багатстві може бути джерелом переваг, що компенсують, для кожної людини (наприклад, завдяки високому прогресивному податку, яким обкладається багатство) і тоді воно, звичайно, справедливо. Цей принцип лежить в основі системи соціальної справедливості більшості країн Заходу (Швеції, Канади, Нідерландів).
Ідея справедливості як моральний принцип має мету встановити межу індивідуального свавілля. Представимо суспільство, у якому всі блага розподілені нарівно. Це положення встановлює крапку відліку, що дозволяє судити про поліпшення. Якщо певні нерівності в багатстві й владі зроблять ситуацію кожного краще, тоді ці нерівності погодяться із загальною концепцією. Загальна концепція не конкретизує, які нерівності припустимі; вона вимагає тільки одного, щоб положення кожного було поліпшено.
Література
1. Байбурин О.К. Топорков О.Л. У джерел етики. - К., 1990.
2. Кант І. Лекції по етиці. - М., 2000.
3. Філософія. Етика. Політика. - К.,1993.
4. Фромм Э. Психоаналіз і етика. - К., 2003.
5. Фритцше Д. Етика бізнесу. - К., 2002.
Страницы: 1, 2
