Основними носіями владних функцій судової системи і суміжних служб є суддя, прокурор, слідчий". Це державні службовці, що мають особливий статус: їхнє призначення і звільнення регулюється безпосередньо Конституцією України (суддя) і конституційними законами (суддя, прокурор).
Найважливішим конституційним принципом українського судочинства є положення про незалежність суддів, слідчо-прокурорських працівників і підпорядкування їх тільки закону. Принцип незалежності має і глибокий моральний зміст.
Закон позбавляє суддю права на винесення неправосудного рішення під впливом будь-яких сторонніх сил - це правовий бік принципу незалежності. Суддя при винесенні рішення позбавлений права поступитися совістю, посилаючись на стороннє втручання - це моральний критерій того самого принципу.
Конституційний порядок призначення і звільнення суддів і прокурорів від обійманої посади, а також заборона тиску на них надійно захищають від стороннього втручання в їхню роботу.
Високий рівень захисту незалежності зазначених посадових осіб підвищує їхню особисту відповідальність за правильність прийнятого ними рішення. Сьогодні суддя - це найбільш захищена юридична професія і, відповідно, саме до нього зростають вимоги дотримання з етичних принципів, притаманних даній професії - це непідкупність; з неупередженість і справедливість за умови дотримання закону.
Важливою складовою частиною статусу юристів - державних службовців - є також їх діяльність, чітко регламентована кримінально-процесуальним законодавством і конституційними законами. Варто зауважити, що самі закони, які регулюють поведінку судді, слідчого, прокурора пронизані моральними вимогами до посадових осіб.
Конституційні вказівки на забезпечення підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного допомогою адвоката, заборона застосування фізичних та інших катувань, обмеження терміну утримання під вартою у разі затримання і багато інших застережень - це не що інше, як етичні принципи презумпції невинуватості, втілені в правову форму. Справа честі юридичних посадових осіб не відступати від цих конституційних вимог.
Робота судді, слідчого, прокурора, допоміжних служб - це - постійний розгляд міжособистісних конфліктних ситуацій, де зіштовхуються діаметрально протилежні інтереси, а їх рішення мають бути справедливими. Незаконне, несправедливе розв'язання конфлікту - це завжди привід для нового. Елемент справедливості досягається гармонією права і моральності. Моральне кредо посадової особи, яка розглядає конкретний конфлікт від імені держави, має ґрунтуватися на чільних конституційних принципах правової держави - законності і рівності всіх перед законом.
Така вимога визначається конституційним положеннями щодо побудови правової держави. Чи можлива побудова правової держави в Україні - це питання не є суто риторичним.
Будівництво в Україні правової держави наштовхується на відверте небажання парламентаріїв додержуватися принципу верховенства закону Депутатська недоторканність і процедура відкликання депутатів сформульовані таким чином, що практично будь-який злочин, вчинений парламентарієм, може залишитися не покараним.
Рівність перед законом - це найбільш прийнятна конституційна база формування морально-етичних принципів поведінки працівників правоохоронної сфери. Саме ця ідея закладена у всіх міжнародних актах, що формулюють деонтологічні принципи роботи юристів.
Юридична етика покликана виховувати у державних юристів відданість конституційним ідеалам, чесність і непідкупність, почуття обов'язку і справедливості, забезпечуючи, таким чином, практичну реалізацію в Україні принципу правової держави.
Втілення в життя ідей і принципів правової держави можливе лише при постійному дотриманні морально-етичних вимог кожною посадовою особою правової сфери. Робота слідчого, судді, прокурора охоплює величезне коло питань, що торкаються всіляких аспектів людських відносин.
Розслідування карного злочину, розгляд справи в суді - це постійне спілкування з багатьма співпричетними і вкрай зацікавленими в результатах справи людьми. Це спілкування, найчастіше, відбувається в режимі підвищеної психологічної напруги і постійно випробовує професійні та моральні настанови суддів і працівників правоохоронних органів, що таїть у собі можливість нервового зриву, призводить до слідчої чи судової помилки. Тільки тверді внутрішні моральні настанови, тренована воля і глибоке усвідомлення своєї професійної місії допомагає юристу уникнути названих вище небажаних наслідків.
Специфіка роботи судді, прокурора, слідчого з людьми складається з обов'язковій і точній фіксації процесу спілкування (допиту, очної ставки й ін.) технічними засобами. Це вимагає ретельного планування роботи, продумання питань і можливих відповідей на них.
На жаль, нерідко трапляється так, що непродумане питання і зафіксована відповідь опонента на неї не влаштовують слідчого чи суддю, не вписуються в певне задану схему, і тоді посадова особа вдається до фальсифікації документа (протоколу допиту, протоколу ^удового засідання). Саме тут і проходить межа моралі, за якою криється або небажання слідчого, судді відмовитися від версії, що опанувала ним, або, що ще гірше, злочинний задум. Не випадково нове карне законодавство зміцнює право сторін на фіксацію процесу Технічними засобами і криміналізує фальсифікацію матеріалів посадовими особами (ст. 366 КК України).
Важливою особливістю професії юриста є гласність. Гласність припускає «прозорість» процесу, можливість об'єктивної оцінки діяльності посадової особи. Це зобов'язує юриста контролювати емоції бути вкрай стриманим у їхньому прояві. Дуже важливо стежити за власною мовою, тому що кожне промовлене при виконанні обов'язків юристом слово має цілком визначені наслідки. Йдеться не тільки про зміст, а і манеру висловлюватися, тобто слідкувати не лише за виголошеним, але і за тим, як це промовлялося.
Утвердження правової держави, реалізація її ідей і принципів можливе лише за наявності в країні плеяди грамотних, відданих своїй справі фахівців-правознавців.
4 Зміст і значення судової етики
Термін «Судова етика» був введений А.Ф.Коні для визначення ролі моральності в сфері карного судочинства, а потім і навчальної дисципліни, що висвітлює це соціальне явище.
Свою вступну лекцію про судову етику, прочитану в Олександрівському ліцеї восени 1901 р., а в 1902 р. опубліковану в «Журналі міністерства юстиції» А.Ф. Коні назвав «Моральні витоки в карному судочинстві».
Ні в царській Росії, ні в радянській державі погляди А.Ф. Коні відгуку офіційної влади не знайшли і судова етика на десятки років виявилася ізгоєм у навчальних програмах правознавчих закладів.
Під судовою етикою - навчальною дисципліною - її російський творець мав на увазі дослідження моральних проблем, що виникають у карному судочинстві та взаєминах професійних учасників судового процесу.
Інтенсивний розвиток руху на захист прав і свобод особи в усьому світі, прийняття важливих міжнародних документів і створення Міжнародної асоціації юристів сприяло підвищенню моральних вимог до .судових і правоохоронних органів і адвокатури в державах-учасницях і поступово привело до утворення юридичної деонтології та юридичної етики. У складі останньої виникли окремі галузі, що досліджують роль і вплив моральних процесів у галузях основних правових спеціалізацій: слідстві, судочинстві й адвокатурі.
А.С. Кобликов вважає, що судова етика це: «сукупність правил поведінки суддів і інших професійних учасників карного, цивільного й арбітражного судочинства, що забезпечують моральний характер їхньої професійної діяльності і позаслужбового поводження, а також наукова дисципліна, що вивчає специфіку прояву вимог моралі в цій області».
Не досить виправданим є прагнення автора перевантажувати судову етику проблемами «позаслужбової поведінки інших професійних учасників» судочинства. Для цього існує адвокатська етика і деонтологічні норми професіоналів інших спеціалізацій.
Судова етика - це розділ юридичної етики, сукупність правил поведінки суддів, інших професійних учасників судочинства, що забезпечують моральний характер їхньої процесуальної діяльності.
Етика судді як в судовому процесі, так і поза ним безумовно є складовою судової етики. Природно, судова етика може і повинна містити визначені правила й настанова позаслужбової поведінки суддів, однак ці правила здатні лише доповнювати і підсилювати загальновстановлені моральні принципи і підходи суспільства, членом якого є суддя.
Моральні вимоги до суддів і суддівської діяльності, майже такі самі як і вимоги, звернені до слідчих, прокурорів. Дотримання положень ст. 62 Конституції України (презумпція невинуватості), законність, неупередженість, об'єктивність, справедливість - от чого чекає суспільство від судді. По суті, не так вже й багато, однак, як свідчить судова практика, це «дещо» дається нелегко і далеко не усім.
З правового погляду, завдання судді зводиться до правильного застосування матеріального і процесуального закону. Точне і грамотне застосування чинного закону вже саме по собі вирішує безліч моральних проблем, оскільки закони, крім правових, закріплюють і моральні вимоги суспільства.
Чинна Конституція України пішла шляхом максимального розширення функцій суду, визнавши судову систему самостійною галуззю державної влади. Функції та повноваження судів значно розширені за рахунок звуження функцій прокурорських. Передачу судам права видачі дозволів на виконання науки слідчих дій, варто розглядати як передачу під контроль судової влади дотримання конституційних вимог про недоторканість особи (ст. 29 КУ), недоторканності житла громадян (ст. ЗО КУ), про дотримання таємниці листування, телефонних розмов (ст. 31 КУ), а так само вимоги про суворе дотримання порядку користування конфіденційною інформацією (ст. 32 КУ) і має не тільки правовий зміст.
Історичною подією морально-правового характеру в карному судочинстві стала остаточна відмова України від застосування страти. Цей важкий і неоднозначний за своїм значенням крок українських інститутів влади є ніби символічним і знаковим поворотом українського суспільства до високих моральних ідеалів, зокрема й у карному судочинстві.
Значним кроком до цивілізованого, з погляду моралі, карного законодавства було введення в Конституцію України ст. 63, що звільняє від відповідальності за відмову від свідчень проти себе, членів родини чи близьких родичів. Радянський Союз був однією з держав, у якій це каралося, адже цивілізоване співтовариство вважало аморальним вимагати матері викривати сина тощо.
Приведення карно-процесуальних норм відповідне до конституційних положень припускає наповнення їх моральним змістом, підвищеною повагою до особистості, її прав і законних інтересів, особистого життя.
Морально орієнтоване законодавство України - є важлива складова етико-правового підґрунтя судді, що позбавляє його основ і права виправдовувати несправедливість і неправосудність моральною недосконалістю закону. Однак далеко не всі галузі українського права є бездоганною основою діяльності судді. Особливо недосконалим залишається кримінально-процесуальне законодавство, що допускає застосування окремих, використовуваних у радянські часи порочних правових інститутів. Одним з таких є спроба збереження права судді на повернення справи слідчому на додаткове розслідування. До речі, в Росії уже відмовилися від цієї порочної практики у законодавчій формі.
Головним недоліком цього сумно-відомого законоположення полягає в тому, що воно за відсутності причин для винесення обвинувального вироку дає судді можливість ухилитись від ухвалення рішення. Ухвала судді щодо повернення справи на додаткове розслідування - це власне, ухилення від прийняття рішення, що дозволяє слідчому без достатніх для того причин, часом по декілька років, утримувати невинувату людину в ізоляції від родини, суспільства, від усіх видів діяльності.
Моральність судді багато в чому залежить від хибності діючого законодавства.
Повторення перед судом і великою судовою аудиторією показань, промовлених у напівінтимній обстановці слідчого кабінету, дуже непроста процедура. Не слід також забувати й про психологічний вплив, якому піддаються потерпілі, свідки і навіть експерти з боку родичів і спільників підсудного з метою змусити останніх відмовитися від показань або змінити їх.
Обов'язок судді, що домагається істини у цій справі, створити сприятливу обстановку для спокійного освоєння свідка в новій, незвичайній для нього ролі, відгородити від нападок із залу і можливих погроз з боку підсудних. Свідок має відчути себе захищеним від можливих наслідків у зв'язку з виконанням свого громадського обов'язку - дачі суду показань. Водночас суддя, зобов'язаний чітко і недвозначно пояснити свідку, потерпілому їхню відповідальність перед законом за дачу завідомо неправдивих показань. Це положення закону, безсумнівно несе в собі й елементи морального впливу, як на особу, що свідчить, так і на присутніх у залі судового засідання.
Одним з найважливіших засобів відшукання істини у справі є тактика допиту та мистецтво одержання інформації в ході судового засідання. Суддя повинен дуже тонко відчувати обстановку в залі суду і враховувати дуже непросте становище людини, що стоїть перед судом, його психологічний і нервовий стан.
Саме тут і виявляються справжні професійні і морально виправдані підходи судді до людини. Уміння підтримати її, дати можливість освоїтися в судовій аудиторії, відгородити від вигуків і погроз із залу - це мистецтво, досліджуване юридичною етикою. Відсутність цього уміння не може бути компенсовано навіть високою кваліфікацією, тим більше за відсутності моралі.
Допит свідка, потерпілого починається з ідентифікації особистості - встановлення анкетних даних особи, запрошеної для дачі показань.
Суддя не повинен бути споконвічне заряджений "однополюсною енергією" стосовно-справи і майбутнього підсудного. Він не має морального права розглядати справу, якщо його особиста думка в силу громадського резонансу чи інших обставин склалася не на користь підсудного. Приступаючи до розгляду справи, він має бути абсолютно нейтральним і, яким би тяжким не був вчинений злочин, зуміти стати над громадською думкою, численними виступами у ЗМІ і власними емоціями.
Прояв аморальності багатоликий. Судочинство в цьому розумінні не становить виключення. Такі пороки, як лінощі, байдужість, користь, самомилування, якщо вони хоч один раз відвідали душу судді, здатні, зрештою, привести його до сумних наслідків. Прикладів тому дуже багато. Однак суспільству від цього не легше. Скільки несправедливості, надламаних душ і людських трагедій залишає за собою такий суддівський чиновник у гіршому розумінні цього слова.
Величезного морального і культурного виховання вимагає внутрішнє переконання судді. За українським карно-процесуальним законодавством значна частина кримінальних справ розглядається суддею одноосібне. Стаття 10 Закону України «Про судочинство» уточнює, що «Суддя, що розглядає справу одноособове, діє як суд». Таким чином, право і тягар оцінки доказів у великій кількості карних і цивільних справ покладено законом на одну людину - суддю.
Звертаючись до питання внутрішнього переконання судді, А.С.Кобликов виділяє три аспекти цього процесу: юридичний; психологічний і моральний." Українське право не визнає формального підходу до оцінки доказів. У карно-процесуальному законодавстві України не існує вказівок закону на заздалегідь установлену цінність тих чи інших фактів і обставин. У такий спосіб цінність того чи іншого доказу визначається суддею в процесі об'єктивного і всебічного розгляду всіх доказів у справі в їх сукупності.
За цих умов результат оцінки суддею доказів у всіх зазначених вище аспектах буде залежати ще і від таких суб'єктивних критеріїв, як інтелект, культура й освіченість судді. А оскільки ці суб'єктивні характеристики досить різні, то виникає проблема допустимості судової помилки.
Участь у суді присяжних людей з народу, що добираються демократично для кожної судової справи за участю сторін обвинувачення і захисту, захищених від стороннього впливу і вільних в ухваленні рішення, дійсно створює ілюзію щирого правосуддя.
Однак, як і всі життєві явища і соціальні інститути, суд присяжних, поряд з перевагами, має і недоліки. Саме в судах присяжних проблема дисонансу закону і справедливості одна із Найгостріших, тому що від суду присяжних завжди чекають справедливості, але збувається це далеко не завжди.
Суд, рішення якого цілком залежить від вдачі захисника, його уміння використовувати всі недоліки слідства, розжалобити присяжних, зручно для заможних підсудних, що мають фінансові можливості для запрошення знаменитого адвоката (кількох адвокатів). З погляду людей, що потерпіли від злочину і, що цілком природно, чекають «справедливої кари» для злочинця, суд присяжних далеко не завжди є ідеалом правосуддя, а нерідко виглядає як знущання над їхніми почуттями.
Проте суд присяжних - це поріг, за яким влада втрачає звичний вплив і можливість розправитися з небажаним ідейним супротивником руками суду.
Використана література
1. А.С. Кобликов. Юридическая этика. Уч-к для ВУЗов. - М., 1999.
2. В.О.Лозовой, О.В.Петришин. Професійна етика юриста. - X.: "Право". - 2004.
3. Етика: Навчальний посібник / За ред. В.О.Лозового. - К., 2003.
4. П. Д. Біленчук, С.С.Сливка. Правова деонтологія. Підручник. - К., 1999.
5. С.Д.Гусарєв, О.Д.Тихомиров. Юридична деонтологія. Навч.посібник. - К., 1999.
6. Юридична етика. Навчальний посібник під ред. Гребенькова. Рекомендований МОН України: АЛЕРТА. - 2004.
Страницы: 1, 2
