саму себе — такого ще не бувало піде па світі. Частіша публіки теж
дивувалась. П’єса незабаром була знята з репертуару.
Та ії навіщо вона? Хіба в тій самій Одесі, яку Марія Костянтинівна
любила більше за всі інші міста і де справді її любили як свою, рідну, а не
яку-небудь іноземну, зальотну зірку,—у неї не було інших можливостей, щоб
довести своє право па високе визнання її таланту?
За багато років близькості до театру у мене зібралося чимало вражень.
Деякі сценічні образи хотілось бачити і слухати без кіпця. До них належала
і Софія з «Безталанної» Тобілевича в чарівному, тонкому по майстерності
виконанні Заньковецької. Особливо вражала в її виконанні сцена «щастя» з
третього акту п'єси. Я знав, що ця сцена проходить всього протягом
півгодини — від пів на десяту до десятої години вечора. .1 якщо мав змогу,
я па топ час обов'язково бував у театрі.
Був такий випадок. Одного разу в приміщенні оперного театру я дивився
«Ромео і Джульєтту» Шекспіра із знаменитим Ернесто Россі в ролі Ромео.
Дивлячись, як сімдесятилітній Россі з .усієї сили старався зобразити
п'ятнадцятилітнього Ромео, який вибирається по мотузяній драбині на балкон
до Джульєтти, я мимоволі думав про «Безталанну» — і все поглядав па
годинник. Та ось — пів па десяту: саме час. За п'ять хвилин я був уже там,
на початок третього акту.
Немов у проміннях вранішньої зорі, Софія — Заньковецька сяяла радістю.
Радість світилась в очах, радість світилася в усіх її рухах... Ось вона по-
дівочому сором'язливо щось шепнула Гнатові на вухо, і він, такий же
радісній і гордий, обняв її й прошепотів:
— Гляди, щоб син був...
Весь театр засяяв у такому ж захваті... 1 так не йшло далі, все сяяло,
звучало, радувало...
Ось вона — вже майбутня мати, хазяйка! Розмальовує піч... Уже перший
голубок обведений синьою фарбою... Ось уже обережно вимальовується контур
другого — і сама собою народ/кується пісня... Тиха, ніжна, ніжніша
солов'їної:
Коло млина, коло броду
Дна голуби пили воду...
Лоті пили, вуркотіли...
І при слові «вуркотіли» вступив голос Гната, який непомітно підкрався
й стояв, немов зачарований.
Це був дует, від якого завмирало дихання.
Мабуть про такі хвилини у Готе -сказано:
— Зупинися мить! Ти прекрасна!
Можливо, обоє вони згадали тон перший день знайомства в Бендерах...
Було тут наше, рідне, живе, з п'янким запахом польових квітів, свіжого
запашного хліба і липового меду в стільниках — рідні запахи нашої
української хати... Т такі ж живі люди, охоплені подихом весни. 1 тому я
міг залишити в спокої прекрасні вірші шекспірівських героїв і
сімдесятилітнього Ромео — Россі, щоб ще раз пережити сонячну радість Софії
і Гната, а після того пролити сльозу над «Безталанною». Можливо, не було
захоплення, але скільки б я дав за щастя знов пережити то творче
зачарування, яке створювала на сцені наша незрівнянна, паша безсмертна
Марія Заньковецька в цьому незабутньому образі, в цій сцені!
Репертуар її був дуже великий. Крім старої спадщини, заповіданої
Котляревським і Основ'яненком, сюди входили героїні майже всіх драматичних
творів Кропивницького, Карпенка-Карого, Старицького, тому що кожен :; них,
працюючи над п'єсою, насамперед мав на увазі ролі. для Заньковецької.
Якість їх була далеко по однакова, та грати доводилося все. З часом багато
відпадало і залишалось тільки найяскравіше, хвилююче, перевірене. В це
сузір'я, поряд з образами з «Наймички», «Глитая»,
«Безталанної», «Доки сонце зійде...», входили також і Маруся («Ой
не ходи, Грицю») і Аза («Циганка Аза»).
З якимсь священним благоговінням підходила Марія Костянтинівна до
кожного слова й образу, що вийшли з-під пера безсмертного Шевченка. Роль
Галі з «Назара Стодолі» стояла в неї на особливому місці. І п'єсу вона
називала улюбленою «батьковою казкою», а перші свої успіхи на сцені
зв'язувала з нею... їй було дорогим саме те, що і в образі Галі, і в
кожному її слові почувалася душа й дума поета, не перекручена чужою
рукою, як це було, наприклад у п'єсі «Невольник», написаній Кропивницьким
за однойменною поемою Шевченка, але з великими відхиленнями від оригіналу.
І образ Ярини в «Невольнику» ніякою мірою не міг іти в порівняння з
образом Галі, одним з найулюбленіших у репертуарі Заньковецької. Цей образ
був якимсь осяяним, опроміненим. Сама вона говорила: «Коли я виступала в
ролі Галі — мені завжди здавалося, що я перебуваю в якомусь старовинному
храмі. Коли я вимовляю слова, які великий наш батько вклав в уста своєї
любимої героїні,— мені здається, що я молюсь... Таке ж почуття охоплює
мене, коли мені доводиться виступати на вечорах, присвячених пам'яті
Шевченка. Не читаю, а молюсь!.. Інакше не можу».
Збережімо ці дорогі визнання, зв'язані з ім'ям артистки, яка в числі
перших понесла в народ безсмертне слово поета.
Пам'ятний і незабутній виступ Заньковецької на одному з таких вечорів.
Взагалі вона виступала поза театром дуже рідко, але виступи ці завжди були
зігріті величезним творчим натхненням. Так було і в цей знаменний вечір,
присвячений пам'яті Шевченка, в приміщенні Київського літературно-
артистичного товариства. Виступав студентський хор під керуванням М. В.
Лисенка, співаки виконували романси і пісні на слова поета, Садовський, як
звичайно, читав «До мертвих і живих». Потім ще співали. Т, нарешті, дійшла
черга до Заньковецької... Вона читала. Ні, треба сказати інакше: вона
створила живу поему «Тополя».
А втім, тик і створив її поет — у формі ароматизованого монолога, який
можна прочитати і на самоті, і перед народом.
Марія Костянтинівна почала дуже тихо, ніби підготовляючи слухача,
створюючи певний настрій. Вона вже бачила цю одиноку тополю, гнучку та
високу, яку буйні степові вітри хилять без жалю до самого долу. За що ?
Чому вона повинна загибати серед широкого степу ?'
Задумалась, розкрила свої очі і, вже звертаючись до людей, оповідала:
Постривайте, все розкажу...
Слухайте, дівчата...
І попливли один за одним — в картинах, де слово творить правду
життя,—чарівні рядки. Ми це лише слухали... Ми бачили, тому то перед нами
ожили слова ії діла людей як оживають вони па сцені театру.
«Минув і рік, і другий...»! знов, ніби завіса розкрилася і на сцені
заговорили живі люди, створені єдиною могутньою сплою слова художниці -
чарівниці.
Ми стежимо за знедоленою дівчиною, яка вже знесилилась, виплакала своє
горе. Ось вона серед степу одна-однісінька:
Пала, стала, заплакала І... і заспівала...
Ні, вона не співала, вона лише надавала словам особливого, наспівного
ритму... А мелодія народжувалась сама собою, як від квітучої лілеї
тягнеться аромат, від якого-стає «і боляче, і солодко»...
Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю,
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!..
Пісня скорботи плете своє золоте павутиння, яке обсотує наші думи,
наші почуття, паші серця... Зачарування триває... .
А на естраді вона одна, чарівниця, ніби вона іі є та сама тополя,
скорботне оповідання про яку ми слухаємо.
І лише тоді прийшли до тями, коли після глибокої паузи у голосі
задзвеніли якісь нові акорди, пісня урвалася — і повільно, печально,
похоронним передзвоном прозвучали останні слова сказання про «Тополю»:
Отак тая чорноброва
Плакала, співала,
І на диво серед поля
Тополею стала.
Цей драматизованний «монолог», опромінений високим творчим натхненням,
мас право зайняти своє достойне .місце в скарбниці геніальних творінь Марії
Костянтинівни. Поряд з такими образами, як Наталка, Галя, Софія,
стоїть і одухотворена «Тополя» — творчий дар геніальному
«батькові» від його геніальної дочки.
Озираючись назад, на далекі роки, коли так хвилювали перші вистави,
почуваєш, що багато чого зав'яло, засохло, як квітка, забута в старій:
книзі життя. І тепер оживають лише найяскравіші, неповторні сцени, а
іноді навіть лише окремі моменти.
Недавно ми дивилися «Доки сонце зійде...» в постановці театру ім.
Франка-і гостро згадали крик Оксани — Заньковецької, коли парубки обрізали
в неї дівочу косу. Це був крик смертельно раненого, ніби гострий ніж
встромився в само серце... Так воно й сприймалося, адже справа йшла про
знеславлену дівочу честь, про ганьбу, рівнозначну смертному вирокові...
Чутливе, чисте в усіх своїх помислах дитя, яке мріяло про радості світлі й
любов, обернулося в «покритку». Так розуміла актриса цю образу і такими
барвами —сльозами і кров'ю — донесла її до чутливого глядача. Того ж
вечора, коли я дивився цей спектакль у нові/і постановці., з повним
переконанням відчув, оскільки права була Заньковецька, виступаючи після
цієї п’єси у веселому життєрадісному водевілі... Хоча б навіть у такому, як
етюд «По ревізії» Кропивницького. Життєрадісна мальовнича Пріська. яка
насмішить тебе гострим словом, порадує веселою пісенькою, іскристим сміхом;
ніби сонячним променем відгонить смуток, і глядач, паче після склянки
пінистого вина, виходить з театру бадьорим і життєрадісним. І Пріська
примушувала глядача забути Оксану. В нам'яті залишався тільки її
неповторний гострий крик.
Та коли тут був крик відчаю, смертельної образи, то в «Наймичці» крик
Харитини, коли за нею женеться Рухля -шинкарка,— зовсім інший. Це крик
самозахисту, щоб люди почули, та її сама шинкарка злякалась цього крику і
швидко сховалась до корчми. Заньковецька не любила повторювати себе навіть
у тому випадку, коли драматурги користувалися вже готовими прийомами.
