Отже завершуючи написання даної роботи, автор вважає за потрібне вивести декілька важливих висновків виходячи з структури та змісту роботи.
Отже, необережна злочинність – це частина більш широкого поняття – злочинності, самостійний елемент її структури.
Нажаль, внаслідок нерозробленості проблеми необережності в філософському і соціологічному планах правові науки позбавлені можливості позичати в них основні ознаки необережності. Скоріше навпаки, філософам і соціологам слід звернутись в цьому питанні до положень і висновків правових наук, передусім науки кримінального і цивільного права.
Як вже зазначалося, автор не поділяє думку деяких юристів щодо меншої суспільної небезпеки (щодо наслідків) злочину вчиненого з необережності[69], хоча згоден з думкою про меншу суспільну небезпечність особи такого винного. Коло складів необережних злочинів, визначених законом, значно вужче порівняно з навмисними. І при вчиненні злочину з необережності акцент переставляється на суспільно небезпечний наслідок і відношення винного саме до цього наслідку.
Відповідальність за необережні злочини в усіх випадках настає тільки в разі реального настання суспільно небезпечних наслідків. Необережні дії, які лише б могли потягнути небезпечні наслідки, не є достатньою підставою для кримінальної відповідальності. Такої думки і зараз притримується більшість вчених юристів.[70] Виходячи з цього ж в літературі обговорюється питання про можливість караності “безнаслідкової” необережності, тобто за необережне створення небезпеки спричинення шкоди.
Позиція щодо існування відповідальності за необережні злочини тільки
при реальному настанні результату, хоча і заснована на редакції ст. 9
КК[71], навряд чи може бути визнана беззастережною. До того ж вона
заперечує факт існування в кримінальному законодавстві необережних злочинів
з формальним складом. Проте є невелика кількість необережних злочинів з
формальним складом. До них належать порушення правил охорони праці (ч.1 ст.
135 КК), порушення правил безпеки на вибуховонебезпечних роботах (п.1
ст.220 КК).[72]
Існує і протилежна точка зору. Ряд авторів вважають, що встановлення відповідальності за необережні злочини в залежності від наставших наслідків невірне, не забезпечує досягнення цілей покарання, що більш вірним буде встановлення караності необережного поставлення якогось блага в небезпеку.[73]
В принципі, автор згідний з даною позицією, і здається необхідним встановлення загальних ознак об’єктивної підстави кримінальної відповідальності як за умисний, так і за необережний злочин. При формулюванні положення про необережні злочини закон повинен ясно виражати, що санкція застосовується за скоєння суспільно небезпечного діяння і відповідальність слід покласти на особу не тільки тоді, коли діяння призвело до виникнення шкоди, але й тоді, коли воно породило лише небезпеку такого.[74]
Між тим в плані визначення єдиних ознак необережного злочину на зразок поняття умисного злочину кримінальне законодавство містить недоліки. А саме воно практично виводить з форми необережної вини, ще дві – злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Причина – знов таки в критерії оцінки необережного злочину – у відношенні винного до наставшого (чи такого що повинен настати) негативного суспільно небезпечного результату. На думку автора можливо знайти інший критерій визначення необережного злочину та його ознак, що практично і становить зміст даної бакалаврської роботи, та запропонувати нове визначення необережного злочину, що вирішило зразу б декілька проблем: проблему точного і правильного визначення, з метою встановлення істини, злочинної самовпевненості і недбалості, проблему кваліфікації і криміналізації необережних злочинних діянь. Критерій же розмежування злочинної самовпевненості і недбалості носив би факультативний характер і слугував би лише меті повного і всебічного визначення злочинної необережності. В цьому випадку не було б необхідності в кожному конкретному випадку розмежовувати злочинну самовпевненість і недбалість, а звідси криміналізація і кваліфікація цих діянь набагато б спростилась. Практично, це головна, якщо не єдина проблема доктрини необережної вини в українському законодавстві.
Автор структурою та змістом роботи намагався показати, наскільки розгалужена та неузгоджена проблема необережної вини в вітчизняному кримінальному законодавстві та науковій літературі. Наскільки необхідна спрямована наукова розробка цієї проблематики.
Отже, Обов’язок і можливість усвідомлювати суспільно небезпечний характер діяння проявляються в двох критеріях злочинної необережності: об’єктивного і суб’єктивного, які на думку автора обмежують рамки необережної вини у всіх її видах, а не тільки злочинної недбалості, де вони прямо виражені в законі (“повинна” і “могла”).[75] Як правило в літературі ці критерії розглядаються тільки стосовно злочинної недбалості, що, на думку автора, занадто обмежено.
У формальних складах ці критерії виражаються в обов’язку і можливості особи усвідомлювати суспільно небезпечний характер скоюваного діяння; при самовпевненості – в обов’язку і можливості передбачити недостатність тих обставин, на які розраховував суб’єкт для відвернення суспільно небезпечних наслідків; при злочинній недбалості – в обов’язку і можливості усвідомлювати свою непідготовленість для здійснення певної діяльності або в обов’язку і можливості здійснити необхідні дії для вибору правильного рішення і відвернення суспільно небезпечних наслідків.
Об’єктивний критерій має нормативний характер і заснований на обов’язку людини дотримуватись існуючі в суспільстві правила обережності, починаючи з простих, що стихійно складуються в суспільстві і закінчуючи складними, нормативно закріпленими правилами безпеки при здійсненні професійної діяльності.
Будь-яка особа, що порушує ці правила, зобов’язана передбачити можливі небезпечні наслідки цього порушення.
Суб’єктивний критерій має індивідуальний характер і полягає в можливості особи відповідати вимогам об’єктивного критерію (тобто усвідомлювати і передбачати вказані вище обставини). Його наявність залежить як від особистих особливостей суб’єкту, так і від особливостей конкретної життєвої ситуації, в якій він опинився. Лише при наявності суб’єктивного критерію можливо говорити про залежність небезпечного діяння від особи суб’єкту, про вираз в діянні соціальних і моральних якостей особи і, внаслідок, про те, чи заснована відповідальність особистості.
Істотна особливість необережності на відміну від умислу – специфічний зв’язок суб’єкта (його волі) з спричиненим ним суспільно небезпечним наслідком. При умислі він пропорційний, при необережності характер наставших наслідків в значній мірі випадковий для характеру дій суб’єкта.
Це загальні ознаки необережності як форми вини. Їх розгляд дозволяє сформулювати пропозицію по удосконаленню законодавчого визначення необережності.
Оскільки основною ознакою необережності, що відрізняє її як від умислу, так і від невинного здійснення суспільно небезпечного діяння (казусу), є відсутність усвідомлення суспільно небезпечного характеру, діяння, що скоюється при наявності обов’язку і можливості такого усвідомлення, автор вважає за можливе ввести її в законодавчу формулу злочинної необережності.
З цієї точки зору автор вважає прийнятним визначення злочинної необережності запропоноване П.С. Дагелем: “Злочин визнається здійсненим з необережності, якщо особа, що його скоїла, була зобов’язана та мала можливість усвідомлювати суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала можливість настання її суспільно небезпечних наслідків, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити”.[76]
Список використаної літератури
Нормативна база та судова практика
1. Конституція України.// Конституція України.- Київ: Юрінформ, 1997. – 20 с.
2. Кримінальний кодекс України.– Київ: Юрінком, 1995. – 150 с.
3. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 02.07.1976 р. “Про питання, що виникли в судовій практиці в справах про знищення та пошкодження державного і колективного майна шляхом підпалу або внаслідок порушення правил пожежної безпеки” // Система Internet. Сервер Верховної
Ради України.
4. Постанова Пленуму Верховного Суду України №7 “Про практику застосування судами України законодавства у справах про транспортні злочини” від
24.12.1982р. // Система Internet. Сервер ВРУ.
5. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини” від 01.04.1994 р. // Система
Internet. Сервер ВРУ.
6. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у справах про згвалтування та інші статеві злочини” від 27.03.1992 р. //
Система Internet. Сервер ВРУ.
7. Постанова Пленуму Верховного Суду України “ Про судову практику в справах про контрабанду та порушення митних правил” від 26.02.1999 р.//
Система Internet. Сервер ВРУ.
8. Справа Т. // Бюлетень Верховного Суду УРСР. – 1962. - №4. – С. 40-42.
9. Справа П. // Радянське право. – 1970. - №9. – С. 105.
10. Справа Р. // Бюллетень Верховного Суду УРСР. – 1971. - №4. – С. 19 –21.
11. Справа Ж. // Бюлетень Верховного Суду УРСР. – 1972. - №6 – С.27.
12. Справа І. / Практика Верховного Суду України у кримінальних справах. –
Київ: Парламентське видання, 1995. – С.150-151.
13. Справа А. / Коментар судової практики з кримінальних справ. – Одеса:
Поліграф, 1992. – С. 42-43.
14. Справа Х. і К. / Практика судів України у кримінальних справах. – Київ:
“Юрінком”, 1993. – С.131-133.
15. Справа № 1-185 1998р. від 10.04.98р. / Архів Чернівецького обласного суду за 1998 р.
16. Справа № 11-9 1999р. від 12.01.99 р. / Архів Чернівецького обласного суду за 1999 р.
17. Справа № 11-20 1999р. від 19.01.99 р. / Архів Чернівецького обласного суду за 1999 р.
18. Справа № 11-30 1999р. від 26.01.99р. / Архів Чернівецького обласного суду за 1999 р.
19. Справа № 11-32 1999 р. від 26.01.99 р. / Архів Чернівецького обласного суду за 1999 р.
Підручники
20. Гринберг М.С. Преступления против общественной безопасности. –
Свердловск: Средне-Уральское книжное издательство, 1974. – 156 с.
21. Кириченко В.Ф. Уголовное право. Часть Общая. - Москва: Юридическая литература, 1966.- 387 с.
22. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. (Під ред.
Ковальського В.С.). – Київ: Юрінком, 1994. – 799 с.
23. Пионтковский А.А. Курс советского уголовного права. т.2. – Москва:
Юридическая литература, 1970.- 567 с.
24. Рарог А.И. Общая теория вины в уголовном праве. – Москва: ВЮЗИ. – 1980.
– 200 с.
25. Советское уголовное право. (под общей ред. Владимирова В.А.). – Москва:
