Велика приватна власність на засоби виробництва має не менше історичне і логічне виправдання, ніж власність на робочу силу і її фізичного носія, найнятого працівника.
Ефективність металевих знарядь праці, землі, працівника і робочої худоби обумовила можливість прискореного розвитку індустріальних здібностей фізичного носія робочої сили і у плані збільшення обсягів зроблених матеріальних благ, і в плані прискорення удосконалення самого устаткування і засобів праці. У цьому складався наступний момент об'єктивної мрії, спрямованості першого протиріччя в розвитку процесу праці, процесі споживання індивідуальної робочої сили і її приватному об'єднанні з предметами і коштами праці.
Навряд чи можна сумніватися в тім, що першопричина змін у засобах праці, поділі праці й у характері процесу праці полягає в постійному технічному удосконаленні й усе більшій спеціалізації засобів праці приватного застосування, приватного характеру в зв'язку з природними потребами людей робити і мати продукції більше, кращої якості, з меншими витратами.
Звичайно, початковий етап перетворення локальних простих кооперацій у складні кооперації праці ще не супроводжуються великими змінами в характері приватної власності. Переважно це обмежується розширенням масштабу праці і застосуванням індивідуальних приватних капіталів, а також формування акціонерного капіталу (в епоху машинних засобів виробництва).
Масове застосування цих винятково високовиробничих, "скорострільних" і дуже дорогих засобів виробництва, що управляються комп’ютерами, призвело вже не тільки до розширення локальної складної кооперації праці в рамках фірми. Їхнє ефективне застосування стало можливим у рамках міжфірмової подетальної і технологічної спеціалізації виробничих процесів і відповідної кооперації праці.
Якщо в США в рамках такої власності сьогодні створюється 90 % усього
ВНП, то ні розширення колективної (пайовий) власності робітників, ні
подвоєння підприємницької приватної власності, ні ріст кількості
"партнерських фірм", що знаходяться у власності двох чи більше осіб, зовсім
не є перспективою відносин власності розвитих капіталістичних країн. Усі
перераховані некорпоративні форми власності є всього лише сучасною
об'єктивною потребою природного (конкурентного) відбору способів найбільш
ефективного об'єднання безпосередніх виробників із засобами виробництва.
Тобто, у всій сукупності зазначених сучасних змін у характері засобів виробництва, поділу праці і процесу праці, а також і обумовленої ними зміні історичних типів і форм власності, праці і розподілу, виразно виявляється початок другого протиріччя в історії відносин власності, початок ступенестрибкоподібного самоспростування капіталістичної приватної власності.
Що ж до інформації як фактора самоспростування
приватнокапіталістичного присвоєння варто помітити, що вона є єдиною
"нематеріальною субстанцією", що по природі своєї передбачає суспільну
форму відносин власності. Це, останнє, стосується усього величезного світу
духовних благ, якої-небудь духовної події (наукового відкриття, технічного
винаходу, літературного твору, художнього образа й ін.). Але тільки в
загальному товарному світі усі вони здобувають приватної форми власності і
відповідно форми товарів особливого роду, ціна яких визначається не
витратами виробництва, а всього лише співвідношенням попиту та пропозиції.
Власність як економічна категорія.
Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягом багатьох століть схрещуються кращі розуми людства. Однак боротьбою в теоретичному плані справа не обмежується. Соціальні потрясіння, від яких часом струшується увесь світ, одною з головних своїх причин мають, у кінцевому рахунку, спроби змінити сформовані відносини власності, затвердити новий лад цих відносин. В одних випадках ці спроби приводили до успіху, в інших терпіли крах. Бувало, що суспільство дійсно переходило на новий, більш високий ступінь свого розвитку. Але траплялося, що в результаті ламання відносин власності суспільство виявлялося відкинутим далеко назад і попадало в трясовину, з якої не знало, як вибратися.
У найпершому наближенні власність можна визначити як ставлення індивіда чи колективу до приналежній йому речі як до своєї. Власність ґрунтується на розрізненні мого і твого. Довільний тип і будь-яка форма власності, наскільки б високим у тому чи іншому конкретному випадку не був рівень усуспільнення чи, що те ж саме, рівень колективізації власності, можуть існувати лише за умови, що хтось відноситься до умов і продуктів виробництва як до своїх, а хтось – як до чужих. Без цього взагалі немає власності. З цього погляду будь-яка форма власності є приватною, якою би ідеологічною мішурою, що переслідує цілком прозаїчні цілі, це не прикривалося.
З елементарного визначення власності, що наведено вище, випливає, що
власність - це ставлення людини до речей. До цього, однак, зміст власності
не зводиться. Оскільки власність немислима без того, щоб інші особи, що не
є власниками даної речі, відносилися до неї як до чужого, власність означає
ставлення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього ставлення
виступає власник, що відноситься до речі як до своєї, на іншому - не
власники, тобто всі треті особи, що зобов'язані відноситися до неї як до
чужого. Це значить, що треті особи зобов'язані утримуватися від будь-яких
зазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника, що втілена в цій речі.
Власності властивий вольовий зміст, оскільки саме суверенна воля власника
визначає буття приналежної йому речі.
Власність – це суспільні відносини. Без ставлення інших осіб до приналежної власнику речі як до чужого не були б і відносини до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільних відносин розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник необхідно вступає з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.
Отже, власність - це суспільні відносини, яким властиві матеріальний субстрат і вольовий зміст. Власність – це майнове ставлення, причому в ряді майнових відносин вона займає чільне місце. Цього, однак, для характеристики власності недостатньо. Необхідно показати, у яких конкретних формах можуть виражатися вольові акти власника в ставленні приналежної йому речі. Зрозуміло, мова не йде про те, щоб вибудувати в ряд перелік таких актів. Це і неможливо, тому що в принципі власник може робити по відношенню до своєї речі усе, що не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника в ставленні приналежної йому речі виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею. До них, у кінцевому рахунку, зводяться конкретні акти власника в ставленні речі.
Привласнення – це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ, природи і суспільства, їхніх корисних властивостей та реальні умови життєдіяльності економічний суб'єктів. Складовими привласнення є відносини володіння, розпорядження і користування. Володіння характеризує необмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності. Розпорядження – здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам права прийняття планових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності. Користування (використання) – процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ.
Слід зауважити, що суб'єкт привласнення власності є одночасно володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем, але далеко не завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може функціонувати, зовсім не реалізуючи прав володаря і розпорядника. Проте тільки в комплексі відносини володіння, розпорядження і користування становлять процес привласнення власності.
З урахуванням сказаного конкретизуємо дане раніше визначення власності. Власність – це ставлення особи до приналежної йому речі як до своєї, котре виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею, а також в усуненні утручання всіх третіх осіб у ту сферу господарського панування, на яку простирається влада власника.
Об’єктами власності є засоби виробництва, земля, її надра, рослинний і тваринний світ, робоча сила та результати її діяльності – предмети матеріальної та духовної культури, цінні папери, гроші тощо.
Карл Менгер зазначав, що власність, як економічна категорія є не довільним винаходом, а єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав’язані нам природою, тобто невідповідністю між потребами та доступною кількістю благ. Це дає змогу зробити висновок, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребами і кількістю благ, які є у розпорядженні людського суспільства, власність на них взагалі втратить своє економічне значення[2].
Парною категорією привласнення є відчуження.
Відчуження – процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу, уречевлення результатів функціонуючої індивідуальної та суспільної праці з перетворенням власності об'єктів на об'єкти економічних відносин.
Поряд з власником завжди присутній невласник. Привласнити можна тільки те, що відчужується. Акт привласнення об'єкта власності одним суб'єктом є одночасно моментом відчуження його для іншого суб'єкта.
У соціально-економічній літературі, у тому числі і юридичній, широко
поширене визначення власності як присвоєння індивідом чи колективом засобів
і продуктів виробництва усередині і за допомогою визначеної суспільної
форми чи як самої суспільної форми, за допомогою якої відбувається
присвоєння. Визначення власності за допомогою категорії присвоєння
звертається до робіт К. Маркса, у яких категорії власності і присвоєння
дійсно погоджуються один з одним. Особливо рельєфно цей зв'язок
просліджується у вступі “До критики політичної економії”. Такий підхід до
визначення власності в принципі можливий. Варто, однак, враховувати, що
поняття “присвоєння” має потребу в конкретизації, а тому навряд чи може
бути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого.
До того ж у поняття “присвоєння” дослідники, у тому числі і К. Маркс,
вкладали різний зміст. З цього погляду володіння, користування і
розпорядження, як більш конкретні економічні категорії, мають безсумнівні
переваги в порівнянні з гранично абстрактною категорією присвоєння.
Коефіцієнт корисної дії зазначених категорій у визначенні власності
незмірно вище, ніж категорії присвоєння.
