“Стандарт ойл”, “Юнайтед Стейтс Стіл”, “Дженерал Електрик” та ін. В інших країнах розвинутого капіталізму в якості галузевих монополій виступали картелі й синдикати[8].
Потрібно відмітити, що історія трестів, картелів і синдикатів демонструє, що вони не вели до повного пригнічення конкурентних ринкових сил. Навіть у випадку захоплення всього галузевого виробництва трести не могли повністю вилучити конкуренцію з галузевого ринку. При збереженні постійної потенційної загрози проникнення в галузь нових виробників трести, що захопили все галузеве виробництво, зіштовхувалися з конкуренцією з двох боків: їм загрожувала конкуренція імпортних товарів та конкуренція товарів- замінників.
З ще більшою силою конкурентний тиск давався взнаки на трестах, яким
належала лише частина галузевого виробництва. І хоча такий трест, пануючи в
галузі, прагнув досягти диктату, це не завжди йому вдавалося. Так, компанія
“Юнайтед Стейтс Стіл”, що захопила в результаті зливань до 1901 р. близько
65% виробництва сталі в США, для повного узгодження цін вдавалася до
відкритої системи змов з більш дрібними виробниками. Проте вона не змогла
ліквідувати нецінову конкуренцію, що в кінцевому результаті зумовило втрату
нею на протязі 20-х років абсолютного контролю над галузевим ринком. У
багатьох галузях американської промисловості трести просто розвалилися під
тиском конкурентних сил. Така доля спіткала в 1903 р. трест, зайнятий
виробництвом асфальту (він проіснував 3 роки, захопивши майже все галузеве
виробництво). Аналогічно завершилися спроби створити трести у виробництві
велосипедів, мотузок, бавовняної грубої пряжі, глюкози, пива, солі, шкіри
та крохмалю.
Складна взаємодія монополії і конкуренції було характерною і для
галузей, охоплених картелями і синдикатами. Яскравий тому приклад — історія
німецьких картелів. Переважна їх більшість в перші десятиріччя ХХ ст. була
вельми нетривкою. Якщо в сприятливих умовах вони функціонували, то в
“погані часи” розсипалися, бо учасники угод прагнули провадити самостійну
ринкову політику. В багатьох галузях німецької промисловості склався
своєрідний ритм розвитку картелів. Їх формування в тій чи іншій галузі
звичайно характеризувалось вилученням або мінімізацією цінової конкуренції
та підвищенням цін. Це, як правило, приваблювало в галузь нових виробників.
Не будучи зв’язаними картельними угодами, вони починали посилену цінову
конкуренцію. Знижуючи ціну, нові незалежні фірми захоплювали значну частину
галузевого ринку. В результаті доля членів картелів скорочувалась, що
нерідко вело до зменшення об’єму їх виробництва і відповідно до росту
витрат. Останнє, як правило, викликало розпад картелів, у галузі починалася
гостра цінова конкуренція. Після періоду необмеженої цінової конкуренції
знову виникали картельні угоди, до яких підключалися і “новачки”. Далі цикл
повторювався[9].
За допомогою механізму міжгалузевої конкуренції та переливання капіталів вертикальна інтеграція переростає у диверсифікацію, яка є процесом проникнення капіталу тієї чи іншої монополії у галузі, які безпосередньо не пов’язані з основною сферою її діяльності. Якщо диверсифікація здійснюється на основі концентрації капіталу, то проникнення монополій в іншу галузь промисловості здійснюється за рахунок внутрішніх нагромаджень капіталу; коли цей процес відбувається на основі централізації капіталу, то організація виробництва в інших галузях здійснюється шляхом купівлі акцій.
На основі диверсифікації виникає така сучасна основна форма
монополістичних об’єднань, як багатогалузевий концерн. Він є об’єднанням
десятків, а в багатьох випадках навіть сотень підприємств, учасники якого
втрачають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, а головна
фірма здійснює над іншими учасниками об’єднання фінансовий контроль. Серед
500 наймогутніших монополій США понад 90% існують у формі багатогалузевих
концернів. Лише 5% серед цих гігантських корпорацій випускають
однопрофільну продукцію, а переважна більшість їх має у своєму складі у
середньому підприємства 11 галузей, а найбільш могутні монополії - до 30 -
50 галузей.
Взагалі в світовій економіці намітилися дві області посиленої
диверсифікації. По-перше, це компанії традиційних галузей промисловості
(вичерпання джерел накопичення в основних виробництвах штовхає їх на пошук
нових інвестиційних можливостей). В останні роки спотерігається “втеча”
капіталу з базових галузей в нові наукоємні та в сферу послуг. Вкладаючи
кошти в електроніку, робототехніку, військовий бізнес, аерокосмічну
промисловість, великі компанії традиційних галузей прагнуть проникнути у
високоприбутковий бізнес і використовувати нову техніку і технологію для
модернізації застарілих потужностей в профілюючих виробництвах. В компанії
“Дженерал Електрик”, наприклад, тільки за 1980 - 1986 рр. доля наукоємних
виробництв в загальній виручці зросла з 31 до 44%, сфери послуг — з 23 до
29%, а основного промислового ядра — скоротилась з 1/2 до 1/4[10].
Інші компанії традиційних галузей знаходять інакші шляхи виходу з
кризового стану. “Юнайтед Стейтс Стіл”, наприклад, поглинула дві величезні
нафтові фірми — “Марантон Ойл” та “Тексас Ойл енд Гес”. Вже в наш час вона
змінила свою галузеву належність: виробництво сталі і металопродукції не
являється профілюючим (крім нафтового бізнесу, компанія зайнята
виробництвом та збутом різних видів хімікатів, бурового обладнання і т.п.).
Згортають традиційні виробництва ряд фірм гумовотехнічної, текстильної та
інших галузей.
Друга область активної диверсифікації — інформаційний комплекс. Швидке розширення ринків та їх подріблення, динамічність науково-технічної бази створюють можливості для організаційного об’єднання технологічно пов’язаних виробництв з метою посилення конкурентних позицій. Великі фірми і тут знаходяться на передових позиціях диверсифікації. Ведуча компанія в електроніці — “IBM” — випускає найрізноманітніші типи електронного обладнання — міні- та мікропроцесори, системи автоматизації проектування і виробництва, лідирує у виробництві ЕОМ. Її спеціальні підрозділи розробляють програми для комп’ютерів, надають послуги з переробки інформації, розробки та експлуатації комп’ютерних систем. В останні роки вона зайнялася розробкою та виготовленням найновіших засобів зв’язку.
У 60-ті роки у США і деяких країнах виникли і почали зростати
конгломерати, тобто монополістичні об’єднання, які утворилися шляхом
поглинання прибуткових різногалузевих підприємств, які не мали виробничої
та технічної спільності. Наприклад, вже згадувана найбільша американська
телефонна монополія “AT&T” скуповувала готелі, автопрокатні станції тощо.
Крім бажання присвоїти прибутки рентабельних компаній, конгломеративні
поглинання мали також на меті уникнути різних коливань кон’юнктури ринку
під час криз.
Третій тип монополій досліджений і описаний американським економістом
Едвардом Чемберліном і тому отримав назву монополій Чемберліна. Він гадав,
що диференціація продуктів, наявність у них специфічних властивостей
породжує монопольне становище продавця. Він пише: “Продукти... виступають
як диференційовані тоді, коли існує будь-яка істотна основа для того, щоб
відрізнити товар (або послуги) одного продавця від товарів (або послуг)
іншого продавця”. Це може бути специфічна якість товару, упаковка,
особливість обслуговування, місце розташування закладу тощо. На базі цього
формується перевага, яку покупці надають цьому товару чи послузі, купуючи
саме їх.
Така диференціація здатна забезпечити певну відособленість ринку для окремого підприємства і тим самим певний контроль над цінами. При створенні таких конкурентних переваг слід враховувати, що велика роль належить організації збуту та рекламі. Вони повинні створити у потенційних клієнтів бажання придбати саме даний товар. Ця монополія істотно відрізняється від попередніх, по-перше, тим, що вона не пов’язана з розмірами підприємства і малі підприємства також можуть здобути її. По-друге, вона має менший економічний ефект (допускає порівняно невелике зростання цін) через існування товарів-замінників.
У сучасному ринковому середовищі найбільш поширеною є олігополія. Це
слово грецького походження і означає “мало (небагато) продавців”. Справді,
в економіці розвинутих західних країн спостерігається така ситуація, коли в
окремих галузях домінують 3-4 крупних фірми. Так у середині 80-х років
частка чотирьох провідних автомобільних фірм становила у національному
виробництві Японії 71%, ФРН — 79,5%, США — 97,8%, Великобританія — 95,5%,
Франції — 99,8%. Схожа ситуація спостерігається і в інших галузях.
Олігополія існує тоді, коли на ринку діє декілька крупних продавців одного товару, або його близьких субститутів. Це є своєрідне переплетення монополій і конкуренції. На думку багатьох спеціалістів, така ситуація є найбільш оптимальною, бо завдяки їй вдається поєднати переваги крупного виробництва з конкурентною поведінкою.
Невелика кількість продавців пояснюється тим, що новим претендентам важко ввійти у певну галузь виробництва. Як правило, це пояснюється обмеженістю ресурсів. Для того щоб виробляти, потрібно мати сировину і матеріали, які вже до того часу є майже повністю розподіленими. Ситуація зумовлюється також тим, що новим претендентам важко знайти ринки збуту, коли попит на цей товар уже насичений.
Продавець має своєчасно реагувати на стратегію та дії конкурентів. Якщо
якась фірма знижує ціни, покупці звичайно переключають увагу на її товари.
Іншим конкурентам треба вживати оперативних заходів: знижувати ціни або
вдаватися до нецінових методів (впроваджувати додаткові послуги для
покупців тощо).
Сьогодні, на думку П. Самуельсона і В. Нордхауза, реальними є таємна олігополія і олігополія домінування. У першому випадку олігополісти можуть таємно домовитися щодо єдиної ринкової поведінки, створивши по суті секретний монополістичний картель. У другому олігополісти проводять єдину цінову стратегію, при якій ціни визначає лідер (так зване “лідерство в цінах”), як правило, найкрупніша фірма, інші дотримуються її.
