Монополістичні тенденції можуть виявлятися не лише на боці виробника.
Вони існують також і на боці покупця. Проявом однієї з них є монопсонія
(від грецького “моно” — “один”, “опсонія” — “закупівля продовольства”).
Монопсонія має місце тоді, коли на ринку існує лише один покупець певного
товару, який, користуючись своїм становищем, може впливати на ціни вбік їх
зменшення, тим самим збільшуючи свої прибутки. Найбільш яскравим прикладом
монопсоніста може бути держава, яка являється єдиним покупцем зброї у
приватних фірм. Це також може бути крупна фірма, що закуповує на
сировинному ринку певні матеріали. Терміни “монопсонія” та “монопсонічна
ситуація” були вперше описані англійкою Джоан Робінсон у 1933 р.
Іншою і більш поширеною ситуацією такого роду є олігопсонія. Вона характеризує ситуацію, коли існує невелика група покупців певного товару чи послуги. Обмежуючи закупівлю товарів, узгоджуючи ціни (як це було показано у ситуації з олігополією), вони добиваються зниження цін, забезпечуючи собі монопольні прибутки. Така ситуація дуже часто має місце на ринку продовольчих товарів, де група крупних промислових фірм-олігопсоністів диктує свої умови фермерам.
Процес монополізації економіки має як позитивні так і негативні
наслідки. Позитивним є те, що у гігантських підприємств та їх об’єднань
більше можливостей розвивати сучане виробництво, фінансувати крупні науково-
дослідні лабораторії, отримувати нові наукові результати, впроваджувати
новітню техніку і технологію, здійснювати перекваліфікацію робітників, а
отже, пристосовуватися до рівня розвитку продуктивних сил, до структурних
зрушень в економіці. У промисловості трапляється, що якась фірма завдяки
ефективній технології, своїм патентам, своїм фірмовим маркам, лозунгам
здійснює значний контроль над цінами. Свої “монопольні прибутки” така фірма
знову вміщує у дослідження та рекламу, і вона завжди виявляється здатною
йти нога в ногу зі своїми суперниками та навіть випереджати їх. “Дженерал
Електрик”, “Рейдіо корпорейшн оф Америка” та “Дюпон” є найкращими
прикладами таких компаній[11].
Оскільки дослідницька робота та реклама поглинають багато коштів, а їх
результати нагромаджуються, успіхи породжують нові успіхи, а прибутки —
нові, ще більші прибутки. Тому представники дрібного підприємництва
заявляють, що вони не завжди можуть ефективно конкурувати з такими фірмами.
Інакше кажучи, дослідницьку роботу у промисловості може здужати лише велике
виробництво, переваг якого позбавлені дрібні підприємства. Тому не дивно,
що на сучасному етапі розвиваються такі форми співробітництва гігантських
корпорацій, як організація спільних підприємств, фірм, обмін патентами,
науково-технічною інформацією тощо. Утворення таких міжфірмових об’єднань,
консорціумів пов’язане насамперед з реалізацією великих науково-технічних
програм. Створюються також корпоративні дослідницькі організації. Відомий
американський економіст Й. Шумпетер у своєму панегірику, присвяченому
активному внеску монополій у справу науково-технічного прогресу, зазначає,
що монополізація “розширює діапазон впливу кращих голів і знижує вплив
посередностей”. Проте, якщо зіставити це із твердженням, що багато
найцінніших винаходів здійснюється на дрібних підприємствах, або
винахідниками-одиночками, або в університетських лабораторіях, то можна
зрозуміти, що це досить суперечлива проблема.
В останні роки одним із напрямів вертикальної інтеграції і диверсифікації (тобто збільшення числа галузей, у які здійснює експансію та чи інша монополія) стало формування торговельно-промислових комплексів, інтеграція крупних промислових корпорацій з торгівельними компаніями. У 80- ті роки така вертикальна інтеграція охоплює сферу зовнішньої торгівлі.
Крім того, монополія, використовуючи фактор масового виробництва, сприяє економії на витратах факторів виробництва, забезпечує споживачів дешевими та якісними товарами. Доведено, що подвоєння обсягів виробництва зменшує витрати на одиницю продукції на 20%.
Отже, монополії здебільшого є крупними підприємствами з найвищою ефективністю і найнижчими виробничими витратами. Монополії, реалізуючи переваги крупного виробництва, забезпечують економію суспільних витрат виробництва й обігу.
Та, на жаль, позитивні риси є не єдиними рисами монополій. Перелік їхніх “гріхів” є значно довшим. І перший серед них — практика встановлення монопольних цін. Монополії встановлюють надто високі ціни порівняно з цінами, що утворюються на основі суспільних граничних витрат. Такі ціни створюють додаткові прибутки монополістам і водночас обкладають споживачів своєрідною “даниною” на свою користь. Покупці змушені купувати товари за цінами вищими, ніж за умов конкурентного ринку і тому вони отримуватимуть надто мало продукту за свої гроші. Це зростання цін спостерігається головним чином на внутрішньому ринку, і складається ситуація, коли на внутрішньому ринку ціни вищі, ніж на зовнішньому. Для закріплення такого становища створюється, хоч і невеликий, проте штучний дефіцит на товари чи послуги. Отже, найбільш помітним зовнішнім проявом існування монополії є зростання цін і наявність дефіциту, стимулювання інфляційних процесів.
Монополія веде до гальмування науково-технічного прогресу. Послабивши конкуренцію, монополія створює тенденції до стримування запровадження технологічних новинок, уповільнення нововведень. Монопольне становище і ті вигоди, що з нього випливають, послаблюють стимули до постійного вдосконалення виробничого процесу, до зростання його ефективності. Ті ефекти, які в умовах конкурентного ринку досягаються шляхом раціоналізації, монополія може досягти “меншою кров’ю” — за рахунок свого “привілейованого” становища. Проте це зовсім не означає, що НТП має зупинитись. За теперішніх умов і монополіям не забезпечується спокійне життя, їм доводиться постійно вступати в конкурентну боротьбу, захищаючи свої позиції. Це примушує шукати шляхи зменшення виробничих витрат, у тому числі через удосконалення техніки та технології. Але сама можливість уникнути конкуренції та щоденної гонитви за лідерством у НТП використовується у зручних ситуаціях і веде до уповільнення економічного розвитку. В цьому плані найбільш шкідливою є адміністративна монополія. Тут у ролі монополістів здебільшого виступають технічно та економічно відсталі підприємства.
У гонитві за прибутком крупні компанії вкладають кошти у проекти, які
дають найвищу віддачу, вилучаючи, або істотно зменшуючи при цьому
інвестиції у важливіші з погляду широких верств населення виробництва.
Американський науковець Ф. Шерер довів, що втрати від монополістичного
нераціонального розподілу ресурсів приблизно на 2% (що складає кілька
десятків мільярдів доларів) зменшують ВНП США.
Доведено, що монополія зумовлює застій та загнивання господарського
механізму, паралізує конкуренцію, загрожує нормальному ринку. Недаремно
лауреат Нобелівської премії, видатний американський економіст Поль
Самуельсон, зважуючи позитивні та негативні риси і наслідки монополії,
робить однозначний висновок: “це економічне та соціальне зло”.
3. Антимонопольна політика держави.
Історія розвитку монополій є водночас і історією боротьби з ними.
Негативні результати монополізації виявилися відразу, і це особливо відчули
широкі верстви населення. Намагання великих об’єднань цілком захопити ринки
викликало невдоволення дрібних і середніх підприємців та широкої
громадськості. Навколо монополій формується негативна громадська думка, яка
вимагає державного захисту споживачів від свавілля монополістів, обмеження
діяльності останніх. Такі настрої населення набули особливого розмаху у
США, Канаді та Австралії, де процеси монополізації проходили найбільш
швидко, а їх негативні наслідки були разючі. Саме тому в цих, а потім і в
інших країнах були прийняті законодавчі акти, які поставили певні перешкоди
монополістичному захопленню ринків.
У Сполучених Штатах першим законодавчим актом, спрямованим проти
монополізації економіки, був “Антитрестівський акт Шермана” (1890 р.). За
ним оголошувалося незаконним створювати монополії або вступати в змову для
обмеження конкуренції. Цей закон з доповненнями 1914, 1936, 1950 рр. діє і
дотепер. Саме він, вважається, заклав основи світової антимонопольної
кампанії. Цим самим законом заборонялися трести і картелі. Щоб обійти його,
монополії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття корпорацій,
за якого ліквідовувалась виробнича і правова самостійність компаній, що
поглинались, а картельні угоди замінювалися негласними “джентльменськими”
угодами або так званим лідерством у цінах. Порушення “Акту Шермана”
каралися, як кримінальні злочини. Індивідуальні порушники каралися штрафом
до 250 тис. дол. і тюремним ув’язненням до 3 років за кожне порушення.
Корпорації могли бути оштрафовані на 1 млн. дол. за кожне порушення[12].
Пізніше був прийнятий “Закон Клейтона” (1914), який заборонив угоди про
обмеження кола контрагентів, купівлю або “поглинання” фірм, що можуть
призвести до монопольного становища. Потім був “Акт про Федеральну
торговельну комісію” (1914), що був прийнятий, щоб привести в дію попередні
антитрестівські закони і наглядати за їх виконанням. Протягом 20-х років
антитрестівська діяльність дещо послабилася, проте з початком депресії 30-х
років суспільство перестало хвилювати питання підвищення цін. Від
підприємців, особливо дрібних, почали надходити до законодавчих органів
вимоги стримувати ціни від падіння, а не підвищення. Проте пізніше процес
державного регулювання монополій продовжився і прийнятий “Закон Селлера-
Кефовера” (1950) доповнив попередні положенням про недопущення злиття фірм
шляхом придбання активів[13].
В європейських країнах, а також у Японії антимонопольний процес
відбувався пізніше, ніж в Сполучених Штатах. Це пояснюється тим, що
протягом багатьох років у цих державах не існувало певної думки про
законність монополістичних об’єднань. Так, перші закони проти монополій в
Європі були прийняті лише в 30-х роках ХХ ст. (Бельгія і Голандія — у 1935
р., Данія — у 1937, Великобританія — у 1948, ФРН — у 1957, Франція — у
1963). А у країнах Східної Європи такі законодавчі акти взагалі з’являються
лише наприкінці 80-х років.
Антимонопольне законодавство країн Західної Європи є ліберальнішим, ніж у США. Воно не поширюється на націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля, зв’язок, страхування тощо. Є винятки, що стосуються деяких типів міжфірмових угод, таких як угоди між малими й середніми компаніями, експортні угоди, угоди, пов’язані з раціоналізацією[14].
