Порядність - один з початкових принципів високого морального рівня виконання професійних повноважень, що означає органічну нездатність до ганебного вчинку. Вона виявляється, перш за все, в способах і прийомах, використовуваних юристом в своїй діяльності. Для досягнення будь-якої поставленої мети юрист вибирає такі способи і прийоми, які не противоречат нормам має рацію і моралі. Неможливо законодавчо регламентувати всі нюанси, пов'язані з юридичною практикою, тому в деяких ситуаціях саме від порядності слідчого, судді, нотаріуса залежить доля, добре ім'я конкретної людини або його близьких.
Порядність юриста-професіонала будується на таких якостях, як довіра і співчуття, чесність і правдивість. Ці якості повинні виявлятися у всіх видах взаємин: "керівник - підлеглий", "між колегами", "юрист - клієнт".
Довірою є відношення людини до дій іншої особи, до нього самого, і засновано на переконаності в його правоті, вірності, сумлінності, чесності.
Деякі керівники бачать в своїх підлеглих лише виконавців своєї волі, забуваючи, що це перш за все люди, з властивими проблемами і турботами. У даній ситуації підлеглий не відчуває себе потрібним, не відчуває себе повною мірою особою, особливо якщо начальник часто проявляє грубість до нього. Ця нетерпима обстановка в колективі створює умови, при яких черствість, грубість переноситься на своїх колег і на спілкування з іншими людьми. Для того, щоб уникнути цього, керівник повинен проявляти постійну турботу про кожного члена колективу. Від нього іноді потрібно просто виявити цікавість до проблем в сім'ї підлеглого, з'ясувати його думку по питаннях, що стосуються роботи, дати йому об'єктивну оцінку як фахівцеві. Тільки при такому підході підлеглий повністю усвідомлює, що інтереси справи - це його інтереси.
Довіра між колегами грає величезну роль, оскільки при індивідуальності праці юриста, що здається, позитивний результат при дозволі будь-якої юридичної справи може бути досягнутий тільки спільними зусиллями всього колективу, виступаючого як об'єднання однодумців. Співчуття, як розуміння відчуттів і думок іншого, виражається в наданні моральної підтримки його устремлінням і готовності сприяти їх здійсненню (напр., знаючи про недостатній досвід свого молодого колеги, надати йому посильну допомогу в складних ситуаціях).
Довіра і співчуття по відношенню до клієнтів є одним з важливих способів встановлення психологічного контакту, оскільки людина тільки тоді захоче співробітничати з юристом (слідчим, адвокатом), якщо зрозуміє, що напроти нього знаходиться людина, яка співпереживає йому і хоче допомогти шляхом встановлення істини у справі. Юрист не повинен проявляти агресивність, бентежити клієнта, викликати у нього відчуття провини (окрім особливих ситуацій), пригнічувати його або, навпаки, помітно підладжуватися під позицію співбесідника, лабузнитися до нього. Саме довіра і співчуття до людини виступають критеріями вибору юристом (слідчим, прокурором, суддею) запобіжного заходу, а також визначення вигляду і міри покарання, ґрунтуючись перш за все на розпорядженнях закону.
Чесність припускає принциповість, вірність прийнятим зобов'язанням, суб'єктивну переконаність в правоті справи, що проводиться, щирість перед іншими і перед собою, визнання і дотримання прав інших людей на те, що їм законно належить. Ця якість повинна визначати поведінку юриста у всіх випадках, коли він, спілкуючись з клієнтом, приймає на себе зобов'язання у виконанні для нього значущих дій, таких як: забезпечення безпеки йому або членам його сім'ї, створення всіх умов для захисту, обіцянка довести справу до кінця, як би важко це не було зробити.
Чесність - застава етичних відносин в юридичній практиці. Ця вимога витікає з об'єктивної необхідності спільної діяльності, підпорядкованої загальному інтересу - встановленню істини.
Правдивістю юриста є моральна якість, що характеризує його як особу, що зробила для себе правилом говорити людям істину, не приховувати від них дійсне положення справ, якщо це не заподіє шкоду інтересам особи і держави.
Правдивість - загальнолюдська вимога, проте окремі види юридичної діяльності через їх специфіку потребують деяких обмежень - виправданих і допустимих. До них слід віднести добродійний обман: дезинформація супротивника, легендіровання оперативно-розшукової діяльності і деякі інші засоби використовувані правоохоронними органами. До цього можна додати, що правда не завжди етична. Розкриття перед злочинцями плану операції, що проводиться, не можна назвати етичним вчинком. В деяких випадках допустимим і виправданим можна рахувати обман відносно своїх колег, якщо дана справа пов'язана з корумпованістю чиновників, щоб уникнути тиску з боку "зацікавлених осіб".
Самовідданість - виражається в діях, які по своєму характеру представляють акт самопожертвування, - добровільного принесення в жертву своїх інтересів, а іноді навіть життя ради інтересів інших людей, досягнення поставлених цілей, в ім'я справедливості.
В умовах перехідного періоду нашого суспільства і держави, що супроводжується нестійкістю економічного, політичного і духовного життя народу, саме юристи, як носії високих етичних принципів, повинні стати зразком у виконанні своїх професійних функцій. Нерідко жертвуючи своїми особистими інтересами, як духовними, так і матеріальними, вони отримують задоволення від результатів своєї праці: якісного і повного розслідування кримінальної справи, вдалого захисту клієнта в суді і так далі Так, практична ефективність вчинку працівника правоохоронних органів, вступаючого в нерівну боротьбу з супротивником і що жертвує своїм здоров'ям, дуже мала, але велика при цьому його етична цінність, бо його етичні наслідки сильним чином впливають на свідомість і поведінку всіх членів суспільства, як на законопокірних, так і на злочинців.
Формулювання обов'язків уникати порушення дійсного або уявного характеру, належать як до службової, так і позаслужбової поведінки (діяльності) прокурорів. Перелічити всі подібні дії не видається можливим, тому формулювання заборон і вимог у поведінкових кодексах носять загальний характер і поширюються на проступки, що прямо кодексами не згадуються.
Очевидним є також те, що не кожне порушення положень Кодексу може служити підставою для застосування дисциплінарних заходів щодо прокурора, який порушив норми. Які дисциплінарні заходи застосувати, і чи доречні вони взагалі, вирішується на підставі тлумачення тексту Кодексу і залежить від таких чинників, як серйозність порушення, намір працівника, частота порушень та їх наслідки для інших осіб, а також для діяльності прокуратури (її авторитету) в цілому.
Таким чином, в порядку обговорення вважаємо за необхідне звернути увагу на деякі взаємопов’язані ключові моменти, що допоможе у вирішені низки проблем пов’язаних із прийняттям Кодексу.
По-перше, це ступінь обов’язковості дотримання правил поведінки зазначених у Кодексі. Відповідно до ст. 1 проекту, положення Кодексу є обов’язковими для кожного прокурора. Проте, одна справа - закріпити таку норму, а зовсім інша - реально забезпечити її виконання. У зв’язку з цим, у розділі VI проекту передбачається відповідальність «…за порушення Кодексу…» . Можливість застосування заходів дисциплінарного характеру за порушення етичних норм є логічною та цілком обґрунтованою, враховуючи особливий характер діяльності та статус прокурорсько-слідчих працівників. В іншому випадку, положення декларативного характеру, без необхідних засобів забезпечення виконання не спонукатимуть професіоналів до належної поведінки. Враховуючи національний менталітет та помітний дефіцит моральності в умовах перехідного суспільства сподіватись на добровільне самообмеження та додержання правил приходиться не завжди.
Звернемо увагу на ст. 28 проекту «Види відповідальності за порушення норм Кодексу», де передбачено: «Поряд з дисциплінарними стягненнями, передбаченими Дисциплінарним статутом прокуратури України, дії прокурора можуть бути розглянуті атестаційною комісією або за фактом порушень етики поведінки прокурора направлено інформаційного листа у підпорядковані прокуратури». Слід наголосити, що розгляд дій прокурора атестаційною комісією та направлення інформаційного листа у підпорядковані прокуратури не є санкціями юридичної відповідальності, тим більше інших видів окрім дисциплінарної [4].
По-друге, у зв’язку із зазначеним, слід вирішити питання про узгодженість Кодексу (в частині можливості застосування дисциплінарних санкцій за порушення правил професійної етики) із положенням п. 22 ст. 92 Конституції України, відповідно до якого виключно законами визначаються діяння, які є дисциплінарними правопорушеннями. Можна зробити висновок, що Кодекс повинен бути прийнятий на законодавчому рівні. Проте, це навряд чи доцільно та можливо, адже йдеться про правила корпоративної поведінки, які повинні прийматися самою корпорацією, наприклад, в особі її представницьких органів, бо саме професіонали знають тонкощі своєї діяльності та особливості поведінки з позиції етичних правил (безумовно це не виключає участі в обговоренні відповідних етичних проблем представників інших юридичних професій в тому числі науковців) [5].
Частиною 3 ст. 48 Закону України «Про прокуратуру» передбачається, що дисциплінарна відповідальність прокурорів і слідчих є наслідком, окрім іншого, скоєння ганебного вчинку . Таким чином поняття «ганебний вчинок» або, як це передбачається у ст. 8 Дисциплінарного статуту прокуратури України - «проступок, який порочить працівника прокуратури», входить до змісту більш широкого поняття «дисциплінарний проступок» [6], адже відомо, що підставою дисциплінарної відповідальності є скоєння дисциплінарного проступку.
Очевидно, що тлумачення надто загального поняття «ганебний вчинок» під час дисциплінарного провадження є складним та вимагає певної конкретизації. Така конкретизація якраз і відбуватиметься за рахунок положень, що закріплені у Кодексі професійної етики та поведінки. Таким чином, особа притягуватиметься до дисциплінарної відповідальності за скоєння дисциплінарного проступку (передбаченого законом), під яким в тому числі розуміють і ганебні вчинки, а положення Кодексу будуть використовуватися суб’єктом дисциплінарної влади для конкретизації проступку та визначення ступеня вини працівника у кожному окремому випадку в залежності від характеру порушення. За такого підходу усувається проблема протиріччя з вимогами п. 22 ст. 92 Конституції України.
По-третє, цікавим є питання про те, хто повинен приймати документ такого роду. В споріднених професійних юридичних співтовариствах деонтологічні правила затверджуються або схвалюються різними за своєю природою органами. У судовій системі, найвищим представницьким органом суддівського самоврядування - З’їздом суддів [7], в адвокатів - колегіальним кваліфікаційно-дисциплінарним органом - Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури [8].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15
