Тому етика наполягає на необхідності боротьби із злом як соціальним явищем, а не з людьми як його носіями. У першому випадку перемога добра досягається через пошук нових, досконаліших суспільних відносин і способів дозволу протистояння добра із злом, а в другому, коли ідеали добра намагаються утілити рішуче і скоро, властивими злу засобами - примушенням, брехнею, насильством, - лише умножають зло.
Тому слова поета про те, що
Добро повинне бути з кулаками
Добро суворим бути повинно
Щоб летіла шерсть жмутами
Зі всіх, хто лізе на добро
можна розглядати як поетичну метафору, що передає активно-діяльний характер моралі, але ніяк не етичну рекомендацію про винищування зла разом з його вершителями.
Протистояти злу можна тільки соціально-культурними і морально виправданими засобами. При цьому моральна перемога над злом зовсім не означає усунення самої протилежності добра і зла, основу існування моральності.
Мораль як глибокий особистий, інтимний регулятор поведінки припускає, що людина самостійно усвідомлює об'єктивний суспільний зміст свого етичного боргу, і ніякі посилання ні на які авторитети, звичайні форми поведінки, загальноприйнята і поширеність не знімають з нього відповідальність за це і не можуть його виправдати, якщо він зрозумів свій борг вірно.
Тут вступає в свої права совість - здатність людини формулювати моральні зобов'язання, вимагати від себе їх виконання, контролювати і оцінювати свою поведінку.
Керуючись веліннями совісті, людина бере на себе відповідальність за своє розуміння добра і зла, довга, справедливості, людяності, сам задає зсередини критерії моральної оцінки і сам оцінює свою поведінку. І якщо зовнішні опори етичної поведінки - громадська думка, веління закону, встановлений розпорядок або що практикуються зазвичай норми поведінки можна при нагоді якось обійти або перехитрити, то обдурити самого себе виявляється неможливо. Якщо це і вдається, то виключно найдорожчою ціною - ціною відмови від совісті і втрати людської гідності.
Совість непідкупна і безкомпромісна в своїх позиціях, бо інакше вона починає поступово руйнуватися якщо намагається пом'якшити власні вимоги і оцінки і зловжити властивою нею здатністю самореабілітації. Вона як би стоїть на варті інтересів загальних принципів людяності в кожній окремій людині.
Тому совість зобов'язує людину цілком орієнтуватися на ідеали гуманності і доброти, довга і чести, якими б ілюзорними і безглуздими вони не здавалися в даний момент, і критично відповідально відноситися до будь-яких думок і власних спонук, якими б розсудливими і практичними вони не виглядали, розходившись з цими вимогами.
Зріла розвинена совість пред'являє людині максимальні вимоги, не приймаючи ніяких компромісів і поступок, і припускає відповідальність людини не тільки за свої переконання і дії, але і за те, що все відбувається навколо. Порядна, сумлінна людина, навіть якщо сам живе у згоді з мораллю, долаючи зусиллями волі життєві спокуси і спокуси, не може не переживати невідповідності реального життя і вимог моральності і не відчувати докорів совісті за недосконалість людської природи і суспільного життя. Саме це властивість совісті лежить в основі властивого моральній свідомості відчуття винуватості навіть без провини, яке абсолютизувалося релігійною християнською етикою в понятті гріха і розкаяння. Причому парадокс совісті полягає в тому, що вимоги розкаяння, тобто переживання комплексу відчуттів незадоволеності собою і бажання виправитися, здатна пред'явити моральному суб'єктові тільки розвинена совість, якій не в чому каятися, тоді як совість, що гостро потребує покаяння, не здатна цього усвідомлювати. Це ж властивість совісті бути моральною самосвідомістю і самоконтролем особи дозволяє їй бути внутрішнім двигуном етичного самовдосконалення людини, серйозним стимулом його активно-діяльнісних відносини до навколишнього світу з метою його поліпшення.
Життя по совісті підвищує і укріплює високу позитивну самооцінку особи, її відчуття власної гідності і честі.
Взагалі поняття чести і достоїнства виражають в моралі уявлення про цінність всякої людини як етичній особі, вимагаючи шанобливого і доброзичливого відношення до людини, визнання за ним свободи самовизначення і рівності в правах з іншими, і одночасно вони виражають разом з совістю здібність особи до самоконтролю на основі вимогливого і відповідального відношення до самого собі. Честь і гідність людини припускають здійснення ним тільки таких вчинків, які здатні забезпечити йому суспільну пошану, високу особисту самооцінку і переживання морального задоволення, які і не дозволяють людині поступати нижче за свою гідність.
Відмінність же цих понять виявляється в тому, що честь більшою мірою зв'язується з суспільною оцінкою поведінки людини як представника певної спільності, стану, професійної групи разом із заслугами, що визнаються за ними, і певною репутацією. Честь вимагає від людини підтримувати і виправдовувати ту репутацію, якою він зобов'язаний унаслідок своєї приналежності до якоїсь спільності і власних заслуг, і в цьому сенсі вона більше орієнтується на зовнішні критерії оцінки.
Ще одним універсальним і найважливішим ціннісним орієнтиром моральної свідомості є поняття справедливості. Воно виражає ідею правильного, належного порядку речей в людських взаєминах, який відповідає уявленням про призначення людини, його природні і невід'ємні права і обов'язки.
Історично відвіку поняття справедливості зв'язувалося і асоціювалося з ідеєю рівності, проте розуміння самої рівності не залишалося незмінним і теж історично розвивалося. Від примітивно-зрівняльної рівності і повної відповідності діяння і подяки - око за око, зуб за зуб, - через примусове соціальне і майнове зрівнювання всіх в безправ'ї і залежності від соціально-класового і станового ділення суспільства і від диктату держави до формальної рівності свобод, має рацію і обов'язків перед державою, законом і мораллю, до рівності в «правилах гри», тобто формальних умовах діяльності людей, - такий тривалий шлях історичного розвитку ідеї рівності.
Точніший зміст поняття справедливості можна визначити як правильну міру рівності в сенсі відповідності між правами і обов'язками людей, заслугами людини і їх визнанням, між діянням і подякою за нього.
Невідповідність і порушення цієї норми оцінюється моральною свідомістю як неприйнятна для етичного порядку речей несправедливість, далі якщо вона вимагається і детермінується матеріальними обставинами життя.
Важливий комплекс ціннісно-змістовних понять моральної свідомості завершують поняття щастя і сенсу життя.
Очевидні взаємозалежності цих понять - навряд чи може бути визнана осмисленою життя, якщо вона не приносить задоволення, не говорячи вже про щастя, як і щасливою може бути тільки осмислена, присвячена високим і гідним ідеалам і цілям життя. Тільки таке життя відповідає тому вищому ступеню задоволення людини, що переживається від повноти самореалізації, яка і зветься в етиці щастям.
Поняття щастя, як би це не показалося дивним, носить виразний нормативно-ціннісний характер. Зрозуміло, не в сенсі вимоги до особи бути щасливим, в що б те не стало, а в тому сенсі, що воно в плотський-емоційній, інтуїтивній і мрійливій формі виражає уявлення про бажаний порядок речей. Це усвідомлення того, яким повинне бути життя людини, щоб приносити йому стан вищого задоволення або, як мовляли за старих часів, блаженства.
Тому розвинену моральну свідомість зв'язує стан щастя не з ідилією спокою і тиші, достатки що існує, а припускає прагнення до кращого майбутнього, досконалішого ладу людських відносин. Цей стан включає як постановку високих благородних і значущих цілей, так і подолання перешкод на шляху до ним.
Оцінюючи власне життя, людина встановлює, навіть не замислюючись, на підсвідомому рівні, деяке співвідношення, ієрархію цінностей і цілей і порівнює, наскільки його реальне життя відповідає цьому ідеальному бажаному життю. У разі збігу, хоч би часткового, він переживає почуття суб'єктивного задоволення і гордості, що свідчить про високу самооцінку свого життя і її сенсу, - не дарма жив, досяг і добився того і того, досяг успіху в тому і в тому. Інакше його наздоганяє свідомість марно розбещених сил і втрачених можливостей, відчуття жалю і навіть болі за прожите даремно.
Проте свідомість безглуздя життя може наздогнати людину не тільки після здійсненого або незвершеного, але і тоді, коли він не бачить гідних цілей, яким варто було б присвятити своє життя, або вважає їх досягнення заздалегідь неможливим. Адже перечекати і дочекатися появи таких цілей або можливостей їх досягнення не можна, бо життя витікає разом з часом, на неї відпущеним.
Все це може викликати серйозну етичну і світоглядну кризу особи, що робить особливо важливим для людини правильне розуміння суспільних процесів, свого місця і ролі в них. Тут необхідним виявляється і етична освіта, що дозволяє людині краще орієнтуватися в світі етичних цінностей.
Етика допомагає людині переконатися, що обмежена вузько індивідуальними егоїстичними цілями життя, наповнене гонитвою за задоволеннями і насолодою, за власним благополуччям за всяку ціну, байдужа до загальнозначущих цінностей, хоч і має певне значення і навіть привабливість, виявляється позбавлена високого етичного сенсу. А життя людини, яка переслідує корисливі егоїстичні цілі, що завдають збитку іншим людям або суспільству, об'єктивно набуває негативного сенсу.
Тільки життя людини, свідомо орієнтоване на служіння суспільно значущим цілям, об'єктивно сприяюче вдосконаленню суспільних відносин, направлене на допомогу людям, набуває високого етичного сенсу і дає людині міцну свідомість своєї потрібності.
Завершуючи розгляд змісту і структури моральної свідомості, можна відзначити, що всім своїм змістом і елементами воно виражає потреби суспільства і людини в збереженні соціальної стійкості і одночасно у вдосконаленні суспільних відносин в специфічній формі наказовий-оцінного віддзеркалення дійсності.
Проте самі по собі цінності моральної свідомості не гарантують ще благотворної дії на реальне життя, а етичні веління при зіткненні з інтересами і практичною вигодою, з примушенням або спокусами можуть виявитися безсилими.
Це ставить перед етикою завдання дослідження функціонування моралі як цілісної системи - сфери свідомості і моральної практики, де відбувається зіткнення моральних вимог і цінностей з реальною дійсністю.
2. Етикет спілкування керівника і підлеглого. Вимоги етикету до службовцеві при прийомі відвідувачів
Ділове спілкування - необхідна частина людського життя, найважливіший вид відносин з іншими людьми. Вічним і одним з головних регуляторів цих відносин виступають етичні норми, в яких виражені наші уявлення про добро і зло, справедливість і несправедливість, правильність або неправильність вчинків людей. І спілкуючись в діловій співпраці з своїми підлеглими, начальником або колегами, кожен так чи інакше, свідомо або стихійно спирається на ці уявлення. Але залежно від того, як людина розуміє моральні норми. Який зміст в них вкладає, в якому ступені він їх взагалі враховує в спілкуванні. Він може як полегшити собі ділове спілкування, зробити його ефективнішим, допомогти в рішенні поставлених завдань і досягненні цілей, так і утруднити це спілкування або навіть зробити його неможливим. Хочеться сподіватися, що справжній розділ певною мірою допоможе читачеві не тільки усвідомити ті часто приховані від першого погляду проблеми, які виникають в процесі ділового спілкування і служать йому перешкодою, але і успішно справитися з ними.
