зображена у творі мистецтва. Виникаюча картина як би створена самим
читачем, є його досягненням і власністю.
З самого початку дійсність освоюється людиною через його конкретну
діяльність, відчуття, що мають почуттєвий характер. Відчуття викликають у
людей емоційну, що приводить їх у хвилювання реакцію. Навіть самий термін
«емоція» у перекладі з латинського «етоуєге» позначає рух, хвилювання.
Однак не можна не зауважити, що емоційний момент у різному ступені
виявляється в різних видах людської діяльності. Так, наприклад, у
діяльності ученого він істотно сприяє роботі, але не лежить у самій природі
логічних виводів і наукових істин. Позитивні переживання, хвилювання, що
виникають у процесі роботи й у результаті наукового успіху, є тільки
важливі психологічні стимули в діяльності вченого. У той час як художник,
висловлюючи у творі свої симпатії й антипатії, свої емоційні переживання,
прагне як можна повніше передати їхній публіці, учений у своїх наукових
доказах, відкриттях - безсторонній. Наукове відкриття покликане впливати в
основному на розум, а не на почуття читача, воно не має на меті представити
емоційне відношення автора до об'єкта дослідження.
У мистецтві ж емоції є необхідною складовою частиною, одним із
компонентів змісту, що органічно забарвлює його і що виражає закладену в
ньому думку. Емоційністю відрізняються способи всіх мистецтв. Так,
Р. Роллан говорив, що музика без емоційної насиченості перетворюється в
чергування гармонік, позбавлених життя. А театр стає звичайним, добре
налагодженим механізмом, якщо в спектаклі немає високої емоційної напруги.
Сама природа художнього освоєння життя така, що в способах художник, по
вираженню поета, повинний покласти на музику не тільки слова, але і своє
серце.
Спосіб, що несе ідею, переконливий, якщо за ним стоїть художник, для
якого головне в житті, за словами Родена, бути схвильованим, любити,
сподіватися, тріпотіти, жити.
У кожному художньому творі точно і строго розраховано, що повинно
подіяти, коли і яким способом. Гармонія вивірена алгеброю почуття, розумом,
емоціонально-раціонально обдумано. А інакше... інакше плачуча на сцені
акторка раптом розмила б сльозами грим і стала смішною. Зображення
людського горя і страждання на мальовничій полотнині або в скульптурному
портреті викликало б тільки жалість.
Емоційна сила мистецтва виникає не спонтанно. Це результат глибокої
думки і почуття. Створюючи свій твір, художник враховує, як усе показане й
описане їм буде впливати на людей.
Найважливішою особливістю художнього способу є також його
індивідуальна визначенність. Мистецтво завжди зштовхує людину з конкретними
життєвими фактами, подіями, переживаннями. В.И. Ленін неодноразово звертав
увагу на те, що явища так чи інакше завжди багачі закону. Багаче саме в
тому змісті, що воно конкретно індивідуально має множину одиничних і
особливих, йому одих властивих рис, у той час як у законі відбиті тільки
загальні й істотні сторони, що властиві всій групі даних явищ. У художньому
способі втілена конкретно почуттєва повнота, індивідуальне багатство
кожного явища, що зображується.
Реалістичний спосіб несе у своїй індивідуальній формі узагальнення
життєвих явищ і не тотожний окремому індивіду, а фіксує, завдяки творчій
силі художника, неповторність думки почуттів, учинків багатьох людей. У
індивідуальній долі, у живій неповторності вигляду героя-персонажа
закладені ті думки і почуття, що характеризують епоху, клас, народ, націю і
т.д. У реалістичному мистецтві типізація розуміється як виявлення і художнє
втілення самого істотного і значного в навколишньому житті, у людині, що
визначає сили прогресивного розвитку. «Реалізм,- указував Ф. Енгельс,-
припускає крім правдивості деталей, правдиве відтворення типових характерів
у типових обставинах» .
Процес узагальнення й індивідуалізації, перейнятий глибоким
демократизмом, повним злиттям художника з народом, збагатив мистецтво цих
художників, показав, що на основі загального методу реалістичного
узагальнення, загальних принципів реалістичної типізації можливі самі різні
зразки талановитої творчості. Особистістю художника, природою його таланту,
глибиною проникнення його в життя сучасного суспільства визначається
якісний рівень типізації й індустріалізації художніх способів.
Розглядаючи спосіб як діалектичну єдність суб'єктивного й
об'єктивного, раціональне й емоційне, типового й індивідуального, необхідно
відзначити, що він як ідеальне утворення не зміг виникнути в процесі
сприйняття, якщо в структурі твору відсутній хоч один із цих ознак.
Специфіка способу перебуває в тому, що ці ознаки проникають друг у друга;
раціональне й емоційне, типове й індивідуальне виявляються через суб’єкт.
Погляди Шіллера на роль мистецтва у структурі людської життєдіяльності.
Погляди Шіллера на суспільство й культуру були, значно глибші, ніж
погляди, скажімо, Руссо; він визнає, що поділ праці дає негативні наслідки,
але розглядає цей процес як закономірний, бо суспільство, культура можуть
розвиватися тільки у боротьбі суперечностей. Водночас Шіллер не схильний
ідеалізувати буржуазну цивілізацію, що грунтується на «антагонізмі сил», і
далекий від того, щоб розглядати її як кінцеву мету людського існування.
Нерівномірний розвиток людських здібностей, розпад гармонійного суспільного
життя, говорить він, виправдані історично лише тому, що служать передумовою
для нового, досконалішого суспільства.
Для збереження життя, своєї індивідуальної суті, людина, стверджує
Шіллер, може й повинна миритися навіть із зовнішнім утиском, аби тільки
духовно вона почувала себе вільною, бо рабство в рабських умовах не має у
собі нічого ганебного, навпаки — низьке становище у поєднанні з високими
помислами може перейти у піднесене. («Думки про використання вульгарного і
ницого в мистецтві»).
Втеча в царину мистецтва викликана не лише розчаруванням у революції, а й
іншими чинниками. Капіталізм в Німеччині вже виявив стихійний антагонізм
сил, руйнівний для людської особистості характер буржуазного поділу праці.
За цих умов Шіллер тільки у мистецтві вбачає засіб гармонійного, всебічного
розвитку людини.
Мистецтво, на його думку, здатне виконати цю величну місію тому, що воно
грунтується на «естетичній грі», в процесі якої знищується суперечність між
чуттєвим і розумовим, фізичною необхідністю і моральною свободою. Дуже
важливо, що Шіллер ніде не заперечує доцільності соціальних, політичних
перетворень, він лише стверджує, що естетичне виховання має передувати цим
перетворенням: коли мистецтво перевиховає людину в дусі гуманізму
суб'єктивно, зсередини, настане час для успішної перебудови об'єктивного
історичного життя, створення дійсно вільного гуманістичного суспільства .
Шіллер намагається поєднати естетичне із соціальним, трактуючи красу і
людяність як рівноцінні синоніми, тільки краса, пише він у «Листах про
естетичне виховання людини», повертає напруженій людині гармонію, а
ослабленій — енергію, отже, робить її завершеною у самій собі цілістю Акт,
завдяки якому знищу ється протилежність розумового і чуттєвого, моральної
свободи і фізичної необхідності, Шіллер називає «естетичною грою» Всі інші
види діяльності роблять людину однобічною, стимулюють розвиток лише однієї
здібності чи сили, тоді як краса, спонукаючи нас до «естетичної гри», дарує
нам свободу, цілісність і гармонійність «Гра» в інтерпретації Шіллера—не
буденне, утилітарне заняття, але й не буяння фантазії, що піднімається над
реальною дійсністю, це вільний вияв усіх нахилів і талантів Оскільки «гра»
найкраще вдосконалює людську особу, то ідеал краси тієї чи ін шої людини,
виводить Шіллер, необхідно шукати в цій самій сфері, в котрій вона
задовольняє свою спонуку до гри, бо «людина грає тільки тоді, коли є
людиною в повному значенні слова», а «цілковитою людиною вона стає лише
тоді, коли грає» (167)
Естетичний, або вільний настрій є, за визначенням Шіллера, середнім
станом між чуттям і мисленням, перебуваючи «в котрому дух не зазнає ні
фізичного, ні морального примусу, хоч і діє в обох напрямках» (184)
Естетичний настрій становить передумову для рівномірного і одночасного
вияву кожної окремої здібності На противагу до інших занять, що скеровують
нас виключно в одно му напрямі, він зберігає людську природу в первісній
чистоті і недоторканності, захищає її від найменшого впливу зовнішніх сил
Естетична культура, зазначає Шіллер, «не дає окремо нічого ні розсудкові,
ні волі, не ставить перед собою ні інтелектуальних, ні моральних цілей, не
відкриває жодних істин, не допомагає у виконанні жодних обов'язків, не
здатна ні сформувати характер, ні просвітити ум», і «ніскільки не визначає
особисту вартість людини чи її гідність», зате вона дозволяє нам робити із
себе все, що нам тільки заманеться, і саме в цьому схожа на природу, що
також дарує людині лише потенціальну здатність, полишаючи все інше на
розсуд нашої свободної волі (185)
З позиції своєї естетичної утопії Шіллер накреслює покли кання і мету
поета, митця будучи сином своєї епохи, він, однак, не повинен стати її
вихованцем, а тим більше улюбленцем, хай дозріває під далеким небом Греції,
щоб потім, змужнівши, повернутися до своєї доби й нещадно очистити її від
пороків Якщо матеріал для художнього твору почерпнутий із сучасності, то
його форма неодмінно має походити з досконалішого століття, шляхет нішої
епохи, або ж з позачасової сфери, з абсолютної та незмінної єдності істоти
митця, в «демонічній природі» котрого, за висловом Шіллера, міститься
«потік краси, не заражений зіпсованістю поколінь і епох» (141)
Форма художнього твору, стверджує Шіллер, тривкіша від його змісту, бо не
залежить від капризів часу з богів уже давно глузували, але їхні храми все
ще були священними для ока, благородний стиль палацу завдавав сорому
ганебним вчинкам Нерона, хоч і правив останньому за житло Коли людство
втратить свою достойність, провіщає Шіллер, то тільки мистецтво врятує її,
зберігаючи істину в омані, тобто у формі, в промовистому камені Щоб не
піддаватися духові епохи, митець повинен зневажати її судження, прагнучи
поєднати в своєму творі можливе з необхідним, ілюзію з правдою, фантазію з
серйозністю, бо справжній ідеал народжується тільки внаслідок такого
поєднання (142) Знайомство з реальністю видається Шіллерові вельми
ризикованим для художника, якщо його серце ще не сповнилося ідеалом,
благородним поривом і нездатне опертися безпосередній сучасності Жити із
своїм століттям, продовжує він, не означає бути його творінням Необхідно
піднятися над сучасністю і робити не те, що вона хвалить, а те, що їй
потрібно Оточуйте своїх сучасників, звертається Шіллер до митців,
благородними,, величними і натхненними формами, символами досконалого, «аж
поки видимість не подолає дійсність, а мистецтво—природу» (144)
Вчення про художню творчість як «естетичну видимість» та «естетичну гру»
— центральна проблема філософських роздумів Шіллера.
Мистецтво й краса — особлива держава, де людина знову стає цілісною,
звільняється від оков реальних стосунків, від усього, що становить примус
як у моральному, так і в матеріальному світі, в «естетичній державі» людина
є для людини тільки образом, об’єктом вільної гри і, керуючись найвищим і
найблагороднішим законом, дарує свободу через свободу, лише тут
здійснюється ідеал рівності, що його ми не знаходимо у реальному житті.
Використана література.
1. Естетика: підручник під ред. проф Левчук Л.Т., К. 1991р.
2. Шіллер Фрідріх. Естетика. – К., 1974р.
3. Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде.
Страницы: 1, 2
