знаходився в оточенні відомих українських діячів — В.В.Тарновського,
П.Я.Дорошенка, В.П.Горленка, П.В.Новицького, з багатьма близько
приятелював...
29 квітня 1918 року П.П.Скоропадський, гідний представник гетьманського
роду, сміливий генерал, взяв владу на Україні, владу, що фактично упала з
рук Центральної Ради та її Ради Міністрів, де провідну роль відігравали
українські есери. Більшість партій та верств населення відмовили їм у
підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові. 29 квітня
1918 р. делегати з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською
державою на чолі з Павлом Скоропадським. Згодом багато писали й говорили
про те, що цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його
делегатів лише незначну кількість людей у піджаках, основну масу становив
натовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім різних губерній.
Того самого дня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана,
а на Со-фіївському майдані відслужено молебен. Переворот відбувся майже
безкровне, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних
гетьманові офіцерів.
В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата на посаду
голови кабінету міністрів. Ним було призначено М. Устимовича — близьку до
гетьмана, але мало відому в українських колах людину. Він не зумів
підібрати собі міністрів, бо деякі діячі, насамперед з партії соціалістів-
федералістів, відмовилися прийняти його пропозицію. Не вдалося зробити
цього й наступному голові уряду — професорові історії та права М.
Василенку. Як Із прикрістю писала пізніше Л. Старицька-Черняхівська,
соціалісти-федералісти «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту»,
їм не вистачило патріотизму піднятися над своїми партійними амбіціями й
об'єднатися в ім'я української державності. Від соціалістів-федералістів
погодився увійти до кабінету М. Ва-силенка лише Д. Дорошенко— представник
давнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана Петра Дорошенка. Він
став міністром закордонних справ. Показовим є те, що і наступний голова
гетьманського уряду Ф. Лизогуб також походив із старовинного українського
роду.
Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши
дипломатичні зв'язки з Німеччиною яку гетьман навіть встиг відвідати з
офіційним візитом), Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією,
Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватіканом, а
загалом де-факто із ЗО державами. На жаль, Антанта, орієнтуючись на
відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.
На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та
культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його
універсалом створюється Українська Академія наук (що існує й досі; першим
її президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські
університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 (!) українських
гімназій, Національний архів. Національна бібліотека та інші навчальні й
культурні заклади.
Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 р. гетьман
скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план
їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді
(його так і не вдалося виконати). Невизначеність становища селян та
поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків
поверталися російські поміщики, відбираюча у селян землю з допомогою
збройних загонів гетьмана. Не встиг П. Скоропадський здійснити цікавий план
відновлення козацтва як основи української армії, яку фактично також не
було сформовано. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини
та Австро-Угорщини туди вивозилася величезна кількість українського зерна,
м'яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою
держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.
Сім з половиною місяців Української держави переважна більшість
спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою.
Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька
армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну
російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою
гетьмана.
Всім відомі карні експедиції "гетьманської варти" на села, які, до речі,
сам Скоропадський не наказував зорганізувати. Він віддав земельні суперечки
на розгляд ліквідаційних комісій. Але майже ніким не згадується що
"найреакційніший" гетьманський уряд Ф.А.Лизогуба не тільки не скасував
робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української
Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його.
В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати
Україні спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести ЇЇ на
міжнародну арену. Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила не
тільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість європейських
країн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його і створили, був
приречений. Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині
ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влада. Цим
скористалися російські більшовики, які через свою мирну делегацію у Києві
слідкували за ситуацією в Україні, та національно-соціалістичні партії, що
підняли повстання проти П. Скоропадського. З іншого боку, представники
Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови
проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і
новий російський кабінет С.М.Гербеля, виявився самовбивчим для гетьмана. За
допомогою політичних демаршів та воєнних дій майже всі національні сили, що
сконсолідувалися, примусили його зректися гетьманства.
За свідченнями очевидців, обставини цього були дуже трагічними. Коли
делегація українських діячів висловила свої вимоги до гетьмана, він тільки
й вимовив: "Це ж виходить отреченіє! Але що ж скаже історія?" Член
делегації М.Славинський у запалі відповів: "Павле Петровичу! Історія вже
сказала про вас1 усе, і більше вона вже про вас нічого не скаже! .."
Однак всупереч подібним заявам і сподіванням історична місія гетьмана,
тепер вже колишнього, 14 грудня 1918 року не скінчилася, — наявність екс-
гетьмана та сильних хліборобсько-державницьких тенденцій викликала до життя
в 1920 році в еміграції український монархічний рух.
Г Майже весь 1919 рік Павло Петрович перебував у політичних сутінках,
працюючи над своїми спогадами у Швейцарії. Але вже у 1920 році його ім'я
знову починає згадуватисяу пресі — прибічники Директорії УНР та Головного
отамана С.В.Петлюри звинувачують Скоропадського у зносинах з російськими
монархістами. Це свідчить, що певні сили побоювались появи колишнього
гетьмана на політичній арені еміграції. 1 дійсно, незабаром Павло
Скоропадський з'являється, цього разу як прапор руху гетьманців-
державників. Його засновником стала Українська хліборобсько-демократична
партія на чолі з В.Липинськйм та С.Шеметом, яка згодом оформилась як
Український союз хліборобів-державників з центром у Відні.
Г Хліборобська партія існувала з кінця 1917 року, але її стосунки з
П.Скоропадським у 1918-му були досить складними Слід зазначити хоча б, що
з'їзд, який 29 квітня проголосив Скоропадського гетьманом, був не
хліборобським, а з'їздом Союзу земельних власників". "Хлібороби"
відокремились від них ще напередодні, 28 квітня, але вітали гетьмана,
поставивши йому декілька умов: створення дійсно вільної, незалежної,
народної Української держави; скликання Української народної ради; щоб уряд
складався з людей, які довели вірність українській національно-державній
ідеї та ін. Скоропадський прийняв це звернення, але майже всі вимоги
виконані не були, а подальші з'їзди "хліборобів" — заборонені. На початку
листопада 1918р., коли поразка стала цілком очевидною, гетьман доручив С.
Гербелю формування нового кабінету — вільного від германофілів і
зорієнтованого на Антанту. Однак Антанта допускала в крайньому разі лише
федерацію народів колишньої Російської імперії. Під загрозою більшовицької
навали та міжнародної ізоляції П. Скоропадський 14 листопада 1918 р.
оголосив про федерацію України з «майбутньою», небільшовицькою Росією. Але
того самого дня лідери українських соціалістичних партій створили у Білій
Церкві новий уряд — Директорію, яка розпочала повстання проти Гетьманщини.
Ідея федерації відштовхнула від П. Скоропадського українських патріотів,
однак не привернула до нього російських монархістів, з яких у Києві
формувалася «українська» армія. На Київ наступали війська Директорії під
командуванням С. Петлюри, розгортався махновський анархістський рух.
Гетьман втрачав контроль над країною.
14 грудня 1918 р. в Києві, до якого підступали війська Петлюри,
більшовики підняли збройне повстання. Того самого дня гетьман з допомогою
німців виїхав за кордон. У своєму відреченні від влади він писав: «Я,
гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців докладав усіх
сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він опинився. Бог
не дав мені сил справитись із цим завданням, І нині я, з огляду на умови,
які тепер склалися, і керуючись виключно добром України, відмовляюся від
влади».
Тільки на вигнанні зійшлися шляхи Скоропадського та Союзу хліборобів.
Для останніх Павло Петрович став прапором національно-державного
будівництва; він же знайшов у них сильну підпору під свої мрії про
