монархічну Україну.
Ідеологом українського монархічного руху в еміграції був ВЛипинський,
відомий дипломат, історик та політик, який формулював цю теорію протягом
1920 — 1926 років у своїх листах до "братів-хліборобів" Це була зовсім нова
ідеологія, бо, власне кажучи, Українська держава 1918 року не була
монархією, а перебувала в процесі становлення і могла перетворитися на будь-
яку із політичних форм — диктатуру, монархію, навіть республіку. Про
останнє красномовно свідчить той факт, що вже після перевороту, 2 травня
1918 року, делегація лідерів українських соціалістичних партій —
В.К.Винниченко, А.Ф.Андрієвський, С.О.Єфремов, О.Салтан 1 К.Лоський —
подала німецькому представникові у Києві проект конституції, де
вказувалось: "Виконавча влада в республіці належить теперішньому
президентові республіки, який носить ім'я гетьмана, і Раді Міністрів". Були
також пропозиції і щодо складу уряду.
Однак 1920 року гетьманський рух — "беззастережно монархічний". Теорія
В.Липинського проповідувала Українську
трудову дідицьку монархію. За висловами сучасників, певні риси наближали її
до італійського корпоративного фашизму Б.Муссоліні, але на відміну від
останнього ідеї Липинського не випробувались втіленням в життя.
У редагованому лідером УСХД віденському журналі "Хліборобська Україна"
були вміщені і уривки із "Споминів" гетьмана Скоропадського. Перекладав з
російської та редагував їх сам Липинський, — адже вони мали стати частиною
ідеології українського монархізму. Зрозуміло, що тим самим спогади трохи
відійшли від свого первісного вигляду, але це не повинно застерігати
читача. Виклад подій, своєї точки зору в них залишився незмінним, тобто
таким, яким вийшов з-під пера колишнього гетьмана.
Слід зазначити, що гетьмансько-державницький рух користувався певним
авторитетом не тільки в Австрії, Німеччині, куди переїхав після Швейцарії
П.Ц.Скоропадський, але і в США, Канаді. Серед його прибічників цього
періоду крім В.Липинського можна назвати С.Шемета, О.Скоропис-
Йолтуховського, давнього українського діяча і засновника "Спілки визволення
України", історика Д.Дорошенка, Б.Левицького, О.Назарука. Останній гідний
окремих зауважень хоча б тому, що, будучи галіційським радикалом, у грудні
1918 року виступав проти гетьмана і був членом першого уряду Директорії —
міністром преси і пропаганди. Але життя в еміграції, роздуми над долею
української державності привели його до гетьманського руху, і в 20-х рейсах
він в Америці вже вдало агітує місцеві українські організації за приєднання
до нього
Відносини гетьмана з "товаришами по боротьбі" складалися не завжди рівно.
У 30-х роках він розійшовся із В.Липинським, який претендував на особливу
роль у гетьманському русі, і, навпаки, ще тісніше, ніж під час перебування
на посту міністра закордонних справ Української держави, з ним порозумівся
і заприятелював Д.Дорошенко Певна перебудова спіткала і гетьманський рух —
прибічники Скоропадського об'єдналися в "Союз гетьманців-державників",
найбільші відділення якого існували в Німеччині та Америці. Слід
підкреслити, що в еміграції колишній гетьман не йшов на компроміси із
російським білим рухом, до чого, наприклад, схилявся В.Липинський.
Гетьманці залишались окремим струмочком загального Українського руху на
вигнанні, і Скоропадський був їх прапором. Досить привести характеристику,
дану йому одним із визначних гетьманців, М.Тимофієвим: "Гетьман не є і не
був політичним ідеологом. Він був і є активним політичним діячем, що має
здібність
відчути час і що має здібність сконцентрувати його, зреалізувати стихійні,
часом неусвідомлені, але реальні, органічні вимоги мас".
Найбільш драматичний період в житті Павла Петровича в еміграції настав
після 1933 року, коли в Німеччині до влади прийшов Гітлер. Йому
неодноразово доводилось публічно висловлюватись на його користь хоча б
задля продовження існування "Союзу гетьманців-державників" та української
громади у Німеччині, але ця організація і особисто Скоропадський ніколи не
перебували на службі у гітлерівського фашизму. Навпаки, саме наприкінці 30-
х років він послав свого сина і спадкоємця — гетьманича Данила Павловича до
Канади, де той налагоджував контакти з українською еміграцією і офіційними
колами. І деякою мірою це можна розглядати як спробу перенести центр
гетьманського руху на Американський континент і вивільнити його з-під
німецького впливу, — спробу, яка з-за певних об'єктивних обставин не
вдалася
Історики-гетьманці (а слідом за ними і деякі наші сучасники) зазначають,
що саме «Скоропадський починав працювати над створенням організації, яка в
основу своєї діяльності доклала консенсус у соціальних питаннях». Насправді
він не відігравав у цьому провідної ролі; спочатку його навіть не було
серед кандидатів у диктатори (сам П. Скоропадський пізніше писав: «Мушу
відверто сказати, що ще на початку березня я про гетьманство не думав»).
Головним кандидатом українських кіл на роль монарха був Євген Чи-каленко,
видатний організатор національного життя, відомий меценат, до революції —
фактичний голова Товариства українських поступовців і видавець єдиної
щоденної україномовної газети «Рада». Висувалася також кандидатура Миколи
Міхновського, першого теоретика самостійництва на Наддніпрянщині. Однак
окупаційне командування вважало, що під час громадянської війни на чолі
держави не повинна стояти цивільна людина. А П. Скоропадський, авторитетний
воєначальник і нащадок старовинного гетьманського роду, мав перед усіма
іншими кандидатами очевидні переваги. Коли питання про майбутнього монарха
було вирішене, політичні організації на чолі з «Українською народною
громадою» почали готувати переворот.
Отже, організаторами повалення Центральної Ради були не німці та
австрійці, як твердили радянські історики. Лише за 5 днів до перевороту,
коли в казармах з'явилися листівки й агітатори, а до Києва почали
заїжджатися учасники з'їзду хліборобів, із П. Скоропадським виявив бажання
зустрітися начальник штабу німецьких військ в Україні генерал Гренер. Він
заявив, що німці не втручатимуться у внутрішні справи України, хоча й
натякнув на їхню зацікавленість у встановленні авторитетної влади. Союзники
висунули цілу низку ультимативних вимог до майбутнього уряду, частину яких
П. Скоропадський одразу ж відхилив (зокрема, про виключне право Німеччини
та Австро-Угорщини на «лишки харчового продукту» в Україні). Сторони
погодилися з необхідністю відновлення приватної власності та встановлення
міцного - ладу в країні. До 29 квітня залишилося кілька днів.
У «Споминах» П. Скоропадський зазначав: «28 квітня після обіду я замінив
свою звичайну військову черкеску на цивільне вбрання... вийшов з дому і
візником поїхав до скверу, де стоїть пам'ятник Святому Володимирові. Мені
хотілося на самоті обдумати те велике діло, що я звалював тепер
на свої плечі; мені хотілося розібратися в своїх власних думках і намірах.
Я почував, що переживаю дуже важливі моменти свого життя; усвідомлював...
яка колосальна відповідальність ляже на мене і я вже змушений буду забути
про особисте життя і особисті інтереси. Я наблизився до пам'ятника і сів на
лавку... Переді мною чудово вимальовувався наш Дніпро, свідок не таких ще
переворотів! Поза Дніпром розгорталася безмірна далечінь рідної мені
Чернігівщини. Я довго, довго сидів, милувався краєвидом, образи минулого
мого краю один за другим виникали перед моїми очима; я намагався уявити
собі його майбутнє. Я відчував, що починаю якусь нову сторінку в історії
мого народу, і хотілося усвідомити собі всі обставини цього початку. Хай
буде, що буде, а йти на це діло я мушу. Потраплю врятувати мій край — буду
щасливий, не здолаю цього зробити — буду мати чисту совість, бо не маю я
особистих цілей».
1921 р. П. Скоропадський разом з сім'єю (в нього було три дочки І син,
гетьманич Данило, що помер 1957 р. у Лондоні) поселився у
Ванзеє—мальовничому передмісті Берліна. Він бере активну участь в
політичному та культурному житті української еміграції, зокрема засновує у
Берліні Український науковий інститут. Працює над своїми «Споминами»,
листується із гетьманцями. До речі, його листи до В. Липинського
спростовують твердження, що він буцімто не володів українською мовою. Інша
річ, що рідною з дитинства йому була російська, якою вів свій і досі не
опублікований щоденник.
В часи 2-ї світової війни П. Скоропадський, користуючись впливом і
зв'язками в німецьких військових колах, визволив із тюрем та
концентраційних таборів чимало українських патріотів, причому не лише
гетьманців (наприклад С. Бандеру). Щоправда, його спроби об'єднати навколо
себе всі українські національні партії та організації, а також провести до
німецької адміністрації в Україні своїх людей не мали успіху.
Початок Другої світової війни вніс різкі зміни у життя колишнього
гетьмана, — він був поставлений перед необхідністю зробити вибір між двома
коаліціями держав, що воювали Змушений зупинитися на німецькій орієнтації,
гетьман вважав це одним із кроків до створення незалежної монархічної
України — мрії, що супроводжувала його останні 27 років життя і котрій так
і не судилося здійснитися.
Помер Павло Скоропадський у квітні 1945 року у Баварії. Немає ніяких
сумнівів, що якби він залишився у житті хоча б декілька місяців, його б
чекали суд і страта за присудом більшовицького воєнного трибуналу. Але доля
подарувала колишньому гетьманові смерть хоча і від поранення, але у
родинному оточенні. Загинув він випадковою і безглуздою смертю. У квітні
1945 р., їдучи машиною, потрапив під бомбардування авіацією союзників. Був
поранений і через кілька днів помер. Останній гетьман України похований у
м. Меттен (Баварія).
