Новаторство Гончара полягало передовсім у такому єднанні, у введенні в
структуру роману голосу козацького минулого і його невтомного дослідника
Яворницького. Це було не тільки відверте і пряме орієнтування на
демократичну спадщину першої козацької республіки — Запорозької Січі, а й
перше в українській літературі злиття ідеалів Січі і сьогочасного
національного відродження. Народ у романі репрезентують передовсім його
молоді герої — красивий душею і розумом Микола Баглай, знеславлена «тупими
вбивцями краси» Єлька, трохи старші Вірунька та Іван Баглай. Письменник,
якому властива особлива увага до молоді, і тут, якщо можна так сказати,
покладає особливі надії на покоління, яке входить у життя, на його
чесність і чистоту, на його вірність батьківським заповітам і поклику
рідної історії. Втім, народ такою ж мірою виступає і в образах Ягора
Катратого, Ізота Лободи — людей, котрі залишають у спадщину поколінням
свої труди і незвершені мрії про щастя, свою справедливість і силу
характеру. Ізот Лобода — батько «висуванця», їх протистояння у романі — це
та філософія різних цілей народу й режиму, філософія різних начал і засад,
за якими живуть і діють система та громада.
Наскрізна метафора собору в «Соборі» — це передовсім піднесення в
народі його будівничого генія і таке ж заперечення руйнації, що б не
руйнувалося — селянська хата, храм, людське життя чи життя цілого народу.
А саме руйнацію приніс у світ режим, який виплодив володьок, і присудом
йому звучать слова великого Яворницького: «То не ідеал, до якого йдуть
через руїни та через трупи». Прислухаймось до цих слів і запам\'ятаймо: в
романі вони прозвучали задовго до нинішніх викривальних публікацій про
червоний і сталінський терор, про революційне насильство як про геноцид
проти власного народу. Після цього не подивуємось тій нищівній критичній
артстрілянині, з якою режим накинувся на «Собор», що її не змогла зупинити
навіть підтримка Нобелівського лауреата Михайла Шолохова.
І все ж не хотілося, щоб сьогоднішній читач сприймав «Собор» тільки як
утілення протистояння народу і режиму, хоч історично йому випала саме така
доля. Філософія мислення Гончара завжди ширша за найживотрепетніші життєві
проблеми, які він виносить на суд людський. Ось і «Собор» — цей складний
художній організм, це розкішне творіння мислі і духу великого майстра
слова — ніяк не може замкнутися тільки в змаганні соціальних протиріч. Бо,
власне, роман передовсім утверджує красу і силу людського духу, історичної
пам\'яті, у «суворій поліфонії життя» (В. Іванисенко) він щонайперше
підносить будівничий талант людини. Художникові нікуди подітися від
політики, від гірких обставин життя, та вся мудрість його музи в тому, щоб
не замкнутися на їх колізіях, а побачити перспективу. І Гончар знайшов,
побачив її — у духовності свого народу, в його озброєності рідною
історією, в його покликанні творця, а не браконьєра. І в цьому —
історичний оптимізм роману.
Власний погляд збоку.
…Письменник ніколи не зрікався написаного. Все написане далі продовжувало,
розвивало його генеральну думу: і «Циклон», і «Берег любові», і «Твоя
зоря», і «Далекі вогнища», і «Спогад про океан», і «Геній в обмотках»...
Ідеї «Собору» він розвивав у своїй громадській роботі, публіцистиці. Олесь
Гончар одним з найперших в Україні підніс голос за демократизацію
суспільного, національного життя, стояв біля джерел і благословляв
відновлення «Просвіти» і створення Народного Руху України. Йому випала
велика честь на сесії Верховної Ради України після історичного референдуму
1 грудня 1991 року проголосити волю воскресаючої, незалежної, соборної
України.
Йому дала на це право історія, бо саме його слово провістило справдження
віковічного прагнення українського народу до державної незалежності, до
входження в світову сім\'ю народів як народу великого, творця великої
історії і великого Грядущого…
У свої статті \"Чому актуальний Гончар?\" журналістка Надія Тисячна (газета
«День») склала список найбільш відомих афоризмів Олеся Гончара:
«Народ — найкращий редактор»,
«Народ у своїх присудах нещадний»,
«Талант — це смуток»,
«Слово — категорія моральна»,
«Поет — це геній інтуїції»,
«Мова — це код нації»..
Життя як творчість…
Олесь Гончар прожив на цій землі 77 років, і з них 46 — більша частина
його творчого життя — минули у славетному письменницькому будинку Роліт,
що стоїть на розі вулиць М. Коцюбинського та Б. Хмельницького у центрі
Києва. Саме в цих стінах з-під його пера вийшли відомі романи «Таврія»,
«Людина і зброя», «Тронка», «Собор», «Твоя зоря», численні публіцистичні
твори, новели, кіносценарії.
1949 року Спілка письменників запропонувала Гончару — на той час уже
лауреатові Сталінської премії — переїхати в Роліт. Ви певно, здивуєтеся:
хіба у престижному письменницькому будинку були вільні квартири? Відомо ж
бо, в повоєнному Києві не те що квартиру — кутка вільного треба було ще
пошукати.
Річ у тім, що в Роліті мешкали не тільки майстри пера. Деякі квартири
отримали й інші митці — художники, артисти, музиканти. Серед них був і
відомий український піаніст Абрам Луфер, директор Київської консерваторії.
Влітку 1948-го він помер. Сім\'ю небіжчика «ущільнили», підселивши в його
квартиру поета Петра Дорошка.
Саме з родиною Луфера і обмінявся кімнатами Гончар. Дорошкові у Спілці
пообіцяли, що, коли заселятимуть новий письменницький будинок по вул.
Червоноармійській, 6, його поселять туди. А Олесь Терентійович залишиться
в цій — тоді вже окремій — чотирикімнатній квартирі.
Сьогодні в кабінеті Олеся Терентійовича — все так, як було за його життя.
Письмовий стіл, канапа, на якій він відпочивав удень, журнальний столик,
фотографії на стінах. І, звичайно, книжкові шафи.
— Працював він каторжно, — згадує вдова Валентина Данилівна, — був
вимогливий до кожного слова, вимордовував себе за письмовим столом.
Зазвичай Гончар писав зранку. Не вдосвіта, як більшість колег, а приблизно
з 10 до 14 години. Замикав на ключ двері кабінету, відключав усі телефони,
а коли хто й додзвонювався, то домочадці відповідали, що його немає вдома.
— Удосконалював текст до безконечності. Правив навіть надрукований твір.
Друге видання, третє — там всюди відмінності, порівняно з початковим
журнальним варіантом.
Якщо з тих чи інших причин не випадало попрацювати за письмовим столом,
Гончар журився: «Ляснув день». Перешкод траплялося чимало — з\'їзди,
засідання, депутатські обов\'язки, спілчанські справи... Тож, повернувшись
додому, письменник щоразу намагався надолужити згаяне. І називав це
«каторгою на творчих галерах» (щоденниковий запис від 23.11.1980).
Гончар був не з тих, хто «пече» романи щорік, адже справжню річ треба
виносити в душі, вистраждати, виписати до коми, до титли. Після
«Прапороносців» він створив — за майже три десятиліття — вісім романів.
Може, було б створено більше, проте історія з шельмуванням «Собору», який
вилучили з літератури на двадцять років, підкосила письменника. А втім,
хіба атакували тільки цей роман? Тій-таки «Тронці» закинули пацифізм і
чинили всілякі видавничі перепони. І лише коли головна партійна газета
«Правда» в Москві надрукувала «Полігон», новелу з цього твору, роман
прийняв до друку київський часопис «Вітчизна». Та й то в останню мить
цензура — без погодження з автором! — вилучила прямо з верстки цілий
фрагмент, у якому йшлося про острів-табір для репресованих жінок. Роман
«Подорож до Мадонни» вийшов під іншою назвою — «Твоя зоря».
Переповідали, що нагорі заперечили: у нас, мовляв, одна дорога — до
комунізму, а не до якоїсь там Мадонни. Довідавшись про це, Гончар згадав
сумну історію із «Собором» і мусив змінити назву.
Звісно, з названих творів легко утворюється й інший ряд. Так, саме за
«Тронку» письменник отримав престижну Ленінську премію, а за «Твою зорю» —
Державну премію СРСР. Але телевізійні репортажі про вручення Гончару
високих нагород, що їх транслювала програма «Время», відбивали тільки
верхівку айсберга. В реальному житті були не лише вітання, оплески й
радісні усмішки.
...Оточення двох радянських лідерів — Хрущова, потім Брежнєва — натякало
Гончареві, щоб він написав про цих господарів Кремля художній твір. Або
принаймні вивів їх на кількох сторінках одного з романів. Важко сказати,
як саме реагував письменник на такі пропозиції, проте факт, що згаданих
осіб у його творах годі шукати.
Коли вийшла книжка фронтових спогадів Брежнєва «Мала земля» і вся країна —
від сталеварів до академіків — змагалася на сторінках ЗМІ у лестощах
генсеку, Гончар відмовчувався. Йому телефонували з ЦК, пропонуючи
відгукнутися на «епохальні» мемуари. Та Олесь Терентійович не хотів нічого
писати, бо знав, що зовсім не Брежнєв автор тих «спогадів».
— Він не брав слухавки, а я мусила його вигороджувати, казати, що його
немає, вийшов кудись, поїхав до лікаря, ще щось, — пригадує Валентина
Данилівна.
Під\'їзд літературних класиків
Майже півстоліття Олесь Гончар мешкав у під\'їзді № 6 письменницького
будинку Роліт. Це той самий уславлений під\'їзд, обабіч якого нині висять
численні меморіальні дошки. І не дивно — тут жили літературні класики, а
також ті, кого свого часу такими вважали. Спробуємо поглянути на цей
«під\'їзд класиків» очима Гончара.
Найтепліші стосунки він мав із Яновським. Обидва мешкали на третьому
поверсі — двері навпроти, їхні робочі кабінети розділяла стіна. Юрій
Іванович був «хрещеним батьком» автора «Прапороносців», адже саме він,
очолюючи журнал «Вітчизна», рекомендував роман «Альпи» до друку, відкривши
