сторінках своїх праць запорізьку давнину не обминули складні наслідки.
Перші ж публікації Дмитра Івановича з цієї проблематики викликали різке
невдоволення консервативно настроєних істориків і безпосереднього
керівництва, привернули особливу увагу царських сановників. У зв'язку з цим
його було проголошено "сепаратистом" І позбавлено права викладати в
університеті. Як до цього поставився сам Д. І. Яворницький, видно з його
листа до вчителя Полтавської гімназії Г. І. Маркевича від 4 жовтня 1884
року: "Якби Ви знали, як я люблю своє Запоріжжя і його сердешних сіромах?!
Все готовий залишити, з усім готовий розлучитися, лише б тільки одна моя
нога могла стояти на священній для мене землі! До речі, це так. Але що ж з
того? Невже я сепаратист? І не думав і не думаю бути сепаратистом".
У 1885 році через обставини, що склалися в університеті, без будь-яких
матеріальних засобів до існування Дмитро Іванович був змушений залишити
Харків і переїхати до Петербурга, щоб читати там у гімназії та на
педагогічних курсах лекції з історії. Фізичні й розумові перевантаження,
нестатки, сімейні ускладнення привели до того, що в 28 років він майже весь
став сивим. У Петербурзі царські органи влади продовжували переслідувати
його за роботу по вивченню й пропаганді історії українського народу.
Незважаючи на все це, вчений, як і раніше, кожного літа виїжджав на
Запоріжжя і проводив там археологічні розкопки. У 1892 році Яворницького
об'явили політично неблагонадійним і вислали до Ташкента без права
займатися викладацькою діяльністю. Але і в Середній Азії він не припиняв
дослідницької роботи. Про це свідчить вихід у світ його праці "Путівник по
Середній Азії в археологічному та історичному відношенні від Баку до
Ташкента" (1893).
Три тяжких роки він провів у Середній Азії у засланні та один рік у
Варшаві, де працював позаштатним чиновником особливих доручень при Казенній
палаті. Лише в 1897 році, після довгих поневірянь, Яворницькому нарешті
знову вдалося зайнятися наукою. На цей раз він одержав посаду приват-
доцента в Московському університеті на кафедрі історії Росії. Тут Дмитро
Іванович читав лекції з історії українського козацтва, розповідав про
археологічні експедиції на Запоріжжя. Але й у Московському університеті
складались не дуже сприятливі умови для наукової роботи: позначилось
негативне ставлення до його предмета реакційне настроєної професури. Тому
захист магістерської дисертації, який він запланував, було вирішено
проводити в Казанському університеті (1901). На захист вчений представив
виправлений і допрацьований перший том "Історії запорізьких козаків", який
вийшов у Москві в 1900 році другим виданням (перше здійснене в 1892 році у
Петербурзі). При обговоренні дисертації не обійшлося без гострої, часом
упередженої полеміки, з якої Дмитро Іванович вийшов переможцем. Більшістю
голосів йому присудили наукове звання магістра російської історії.
Приблизно в ті роки він часто їздив по різних містах (Петербург,
Катеринослав, Чернігів, Феодосія, Бердянськ та інші), де виступав з
публічними лекціями з улюбленої теми. В них нерідко критикувалася
антинародна політика царського уряду.
Популярність вченого поступово зростала. Цьому багато в чому сприяла
його ґрунтовна обізнаність з першоджерелами, їх глибокий і вдумливий
аналіз. У пошуках усе нових і нових фактів та даних з історії Запорізької
Січі він відважився відвідати навіть далекі сховища документів у Персії,
Палестині, Туреччині, Польщі. Добре вивчив фонди архівів Москви, Києва,
Соловецького монастиря і т. д.
Мабуть, враховуючи все це, земська управа і наукове товариство
Катеринослава запросили Д. І. Яворницького на посаду директора крайового
історичного музею, що мав офіційну назву Музею старожитностей
Катеринославської губернії (1905). Залишити роботу в Московському
університеті примусило і вкрай погане матеріальне становище. "Я, як і
раніше,- писав він в одному з листів до художника І. Ю. Рєпіна, - злидняк".
Для музею, який став для вченого ніби рідним домом, Яворницький зробив
дуже багато. Значну кількість експонатів директор придбав на власні кошти.
Серед них - козацький і селянський одяг, зброя, давні рукописи, монети,
цінні художні полотна тощо. На той час запорізька тематика в музеї була
представлена найбагатшою в країні й за її межами. Всього Яворницькому
пощастило зібрати понад 75 тисяч експонатів. Деякі з них зараз становлять
унікальні колекції. Коли в 1927 році музей відвідав народний комісар освіти
УРСР М. О. Скрипник, він залишив у книзі для відвідувачів такий характерний
запис: "...Оглянув Крайовий музей і заслухав пояснення його фундатора проф.
Яворницького. Один з найліпших музеїв України. Сила зразків запорізької
старовини; безліч любові і праці вкладено в нього".
Протягом життя Д. І. Яворницький написав близько 150 праць. Не всі вони
витримали випробування часом. Найголовнішими з них є вже згадувана "Історія
запорізьких козаків" (1892 - 1897), "Вольності запорізьких козаків" (1898),
"Число і порядок запорізьких січей з топографічним нарисом Запоріжжя"
(1884), "Іван Дмитрович Сірко - славний кошовий отаман війська запорізьких
низових козаків" (1894) та інші. Зібравши численний фольклорний,
етнографічний і лексикографічний матеріал, він підготував і опублікував
розвідки: "Запоріжжя в залишках старовини та переказах народу" (1888),
"Малоросійські народні пісні, зібрані в 1878-1905 рр." (1906) та інші. В
них автор яскраво зобразив життя запорізьких козаків, відзначив фізико-
географічні умови краю, встановив місце розташування та кордони всіх Січей,
навіть описав козацькі поштові зв'язки та письмо. Крім того, Яворницький
показав роль і участь запорожців у військових подіях, їх взаємовідносини з
сусідами, визначив керівну роль Богдана Хмельницького та інших
представників старшини, висвітлив політику царського уряду щодо населення
Січі. В його працях містяться також важливі матеріали з історичної
топографії та етнографії Запоріжжя, що високо оцінив І. Я. Франко.
Разом з тим у багатьох публікаціях вченого спостерігається значна
ідеалізація суспільно-політичного устрою на Запорізькій Січі, помітні
поспішність як у підборі джерельної бази, так і у висновках, впадає в око
непослідовність і суперечливість окремих думок та положень. Зокрема, це
стосується оцінки діяльності деяких козацьких старшин (І. Мазепи, К.
Гордієнка і т. д.). Іноді автор некритично використовує сумнівні, навіть на
перший погляд, джерела - перекази старожитців, народні легенди тощо. В
текстах зустрічаються неточні чи зовсім невірні посилання на спеціальну
літературу, літописи, мемуари. Часом складається враження, ніби частина
фактів, залучених істориком, написана просто по пам'яті, яка його дуже
підвела. Ось чому цілий ряд концепцій Д. І. Яворницького, а також
конкретний документальний матеріал, наведений в працях дослідника,
вимагають критичного ставлення та відповідних уточнень.
Дмитро Іванович був відомий також як письменник. У 1907 році побачив
світ написаний ним роман "За чужий гріх", а у 1910 році - збірка поезій
"Вечірні зорі". В них автор прагнув показати картини життя різних верств
суспільства XIX - початку XX століття, змалювати тяжке становище народних
мас. У повісті "Де люди - там і лихо" він відверто виступає проти політики
царизму в робочому і селянському питаннях, гостро засуджує жорстокість
сановників у роки першої російської революції.
Велике значення і сьогодні мають записані ним історичні пісні й думи
українського народу. Окремі з них ми зараз знаємо лише завдяки Д. І.
Яворницькому.
Після Великої Жовтневої соціалістичної революції Яворницький не
залишив керування історичним музеєм у Дніпропетровську і одночасно викладав
в Інституті народної освіти (1920 - 1933), де продовжував розробляти
історію Запорізької Січі, займався проблемами краєзнавства. У 1937 році
Президія АН УРСР присудила йому вчений ступінь доктора історичних наук.
За значні досягнення в справі розвитку історичної науки на Україні в
1924 році Д. І. Яворницький був обраний членом-кореспондентом, а в 1929
році - академіком АН УРСР.
Помер вчений 5 серпня 1940 року у Дніпропетровську, де і був похований
на міському кладовищі. Але в 1961 році його останки перенесено на територію
Дніпропетровського історичного музею. Згідно з Указом Президії Верховної
Ради УРСР музеєві присвоєно ім'я Д. І. Яворницького. В наші дні оголошено
збір коштів на спорудження пам'ятника визначному досліднику, якого А. В.
Луначарський назвав людиною, "повною любові і знань".
Страницы: 1, 2
