Необходимая оборона (ст. 35, 36 УК Украины)
Міністерство внутрішніх справ України
Запорізький юридичний інститут
кафедра кримінального права та кримінології
НЕОБХІДНА ОБОРОНА (СТ. 36, 37 КК УКРАЇНИ)
Курсова робота
з кримінального права
ВИКОНАВ: курсант
навчального взводу N204
Бодак М.І.
ПЕРЕВІРИВ:начальник кафедри, підполковник міліції, к.ю.н., доцент,
Денисов С.Ф.
Запоріжжя - 2001
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………...................................…….............3
РОЗДІЛ 1. Сутність інституту необхідної оборони: ………………….………5
РОЗДІЛ 2. Правомірність необхідної оборони у сфері визначення характеру
посягання…………………………………………………………………………..7
2.1. Посягання повинно бути суспільно небезпечним……………………7
2.2. Посягання повинно бути наявним та дійсним……………………….10
РОЗДІЛ 3. Характеристика правомірності захисту від суспільно небезпечного
посягання при необхідній обороні………………………………………………..13
РОЗДІЛ 4. Правомірні питання її застосування у діяльності ОВС……………18
ВИСНОВОК……………………………………..................................................…20
СПИСОК НОРМАТИВНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ......................…22
ДОДАТОК………………………………………………………………………….25
ВСТУП
Необхідна оборона – важливий і діючий засіб у боротьбі зі злочинністю.
Його використання може бути найбільш успішним лише тоді, коли кожна людина
буде добре розбиратися в тім, що являє собою право на необхідну оборону.
Боротьба зі злочинністю – одна з найважливіших задач держави. Це не
тільки обов'язок міліції, прокуратури, суду та інших державних органів і
посадових осіб, але і справа всієї громадськості, справа всіх громадян.
Тільки в результаті їхніх спільних зусиль можуть бути досягнуті успіхи в
рішенні цієї важливої задачі.
Закріплене в законі право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань дає можливість людям активно брати участь у боротьбі зі злочинними елементами, злісними порушниками суспільного порядку. Саме тому актуальність даної теми курсової роботи обумовлена насамперед найважливішими функціями необхідної оборони в умовах становлення в Україні громадянського суспільства і правової демократичної держави.
Дана проблема досліджувалась у вітчизняній правовій науці достатньо
глибинно у 1950- 1970 рр. Це праці таких кримінологів як Якубович М.Й.,
Баулін Ю.В., Тишкевич І.С. та інші. Однак у зв’язку з прийняттям нової
Конституції України, що пріоритетними засадами діяльності держави визначила
забезпечення прав та свобод людини, зокрема права людину на необхідну
оборону та на затримання злочинця.
Безпосередньо інститут необхідної оборони знайшов своє втілення у
таких правових нормах: у ч. 3 ст.27 і ч.5 ст.55 Конституції, у ст. ст. 36,
37 Кримінального кодексу України, у ст. 19 КпАП України та у ст.ст. 444
Цивільного кодексу України та у роз’яснючих положеннях Постанови Пленуму
Верховного Суду України “Про практику застосування судами законодавства,
яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних
посягань” від 28 червня 1991 р..Весь нормативний матеріал, що регулює право
необхідної оборони, характеризується значною взаємозумовленістю і
функціональною єдністю.
Об’єктом дослідження є відносини, що виникають у сфері забезпечення природніх прав людини таких, як право на життя, на свободу пересування та на захист від протиправних посягань на ці та інші права.
Предметом дослідження є система правових норм, що надають особі право на захист своїх законних інтересів за допомогою застосування необхідної оборони.
Метою даної роботи слід розглядати аналіз інституту необхідної оборони з ціллю визначення його недоліків у чинній редакції закону та висунути пропозиції щодо вдосконалення останнього.
Для досягнення даної мети автором поставлені наступні завдання:
1) Встановити сутність поняття необхідної оборони;
2) Визначити підстави та умови правомірності необхідної оборони;
3) Розмежувати інститут необхідної оборони та інституту уявної оборони;
4) Виділити особливості між поняттями необхідна оборона, крайня необхідність та затримання злочинця.
Методологічний інструментарій дослідження базується на загально наукових методах, таких як синтез, аналіз, індукція, що передбачає прямування від одиничного до цілого, та дедукція як метод визначення одиничного через ціле та інші. До того ж використовувався спеціальний правовий метод — метод порівняльного аналізу, який дозволяє виявити схожі ознаки у декількох досліджуваних об’єктів, а також встановити розходження між ними.
Робота структурована відповідно до поставлених мети та завдань та складається з вступу, чотирьох розділів, висновку, списку нормативних джерел і використаної літератури та додатку.
РОЗДІЛ І. СУТНІСТЬ ІНСТИТУТУ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ.
Статті Кримінального кодексу, що виключають кримінальну відповідальність, відносяться тільки до тих випадків, коли в процесі здійснення таких дій завдається шкода громадянам, державним чи суспільним інтересам.
Дурманов Н.Д. розглядав необхідну оборону як обставину, що
виключає злочинність діяння [1]; Ю.В. Баулин - як обставину, що виключає
ознаки злочину, тобто суспільну небезпеку і злочинність діяння.[2]
Вчинення дії в стані необхідної оборони виключає склад злочину. Це не
тільки некаране, але і правомірна поведінка особи.
У частині 1 ст. 36 КК України зазначається: “Необхідною обороною
визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та
інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних
інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом
заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній
обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при
цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.” Подібним чином
визначається необхідна оборона у кримінальному законі Російської Федерації:
"Не является преступлением причинение вреда посягающему лицу в
состоянии необходимой обороны, т.е. при защите личности и прав
обороняющегося или других лиц, охраняемых законом интересов общества или
государства от общественно опасного посягательства, если при этом не
было допущено превышения пределов необходимой обороны" (ч.1 ст.37
Кримінального кодексу РФ).
Право на необхідну оборону випливає з природного права людини на життя. Конституція України проголошує право особи будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
У ст. 13 Основ кримінального законодавства СРСР та союзних республік поняття необхідної оборони знайшло такий свій вираз: “Не является преступлением действие, хотя и подпадающее под признаки деяния, предусмотренного уголовным законом, но совершенное в состоянии необходимой обороны, т.е. при защите интересов Советского государства, общественных интересов, личности или прав обороняющегося или другого лица от общественно опасного посягательства путем причинения посягающему вреда, если при этом не было допущено превышение пределов необходимой обороны.”3
Слід зазначити, що на громадянах не лежить обов'язок здійснювати акт
необхідної оборони. Однак при цьому у певній ситуації, наприклад, коли
відбувається напад на інтереси держави або суспільства, або на життя та
здоров'я інших осіб, необхідна оборона є моральним обов'язком громадян.
Відповідно до ст. 65 Конституції України захист Батьківщини є обов'язком
громадянина України. Звідси випливає, що захист від посягань на державу є
конституційним обов’язком.
Таким чином, необхідної обороною у кримінальному праві слід визнавати
насильницькі дії по відношенню до особи, що скоїла небезпечне посягання на
правоохоронні інтереси, що здійснюються для припинення цього посягання.
РОЗДІЛ 2. ПРАВОМІРНІСТЬ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ У СФЕРІ ВИЗНАЧЕННЯ ХАРАКТЕРУ
ПОСЯГАННЯ.
2.1. Посягання повинно бути суспільно небезпечним.
Для правильного розуміння умов і меж необхідної оборони, а також ознак караного в кримінальному порядку перевищення цих меж потрібно насамперед усвідомити поняття "суспільно небезпечного посягання".
У постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 16 серпня 1984 р. N 16
“Про застосування судами законодавства, що забезпечує право на необхідну
оборону від суспільно небезпечних посягань” дано тлумачення суспільно
небезпечного посягання як діяння, передбаченого особливою частиною
кримінального закону, незалежно від того, чи притягнена особа, яка його
вчинила до кримінальної відповідальності, чи звільнена від неї у зв’язку з
неосудністю, недосягненням віку притягнення до кримінальної
відповідальності або з інших обставин. При цьому в постанові окремо
акцентується увага на визнанні посягання суспільно небезпечним якщо особа,
яка заподіяла шкоду іншій особі у зв’язку з вчиненням останньою дій,
усвідомлювала малозначучість протиправного посягання5.
На жаль у постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991
р. щодо визначення поняття суспільно небезпечного діяння роз’яснень не
міститься, що сприяє різномаїїтю тлумачень та підходів до вирішення цього
питання. Розглянемо погляди на цю проблему декількох вчених науки
кримінального права. М. Коржанський вважає, що посягання повинно мати
характер нападу, який загрожує тяжкими наслідками у сфері важливих
суспільних цінностей – життя, здоров’я, власності, державного управління
тощо6. Так само розглядає поняття суспільно небезпечного посягання
Михайленко П. П.7 Також існує думка про обов’язковий характер об’єктивності
суспільно небезпечного діяння, тобто такого яке за своїм характером і
ступенем суспільної небезпечності реально може заподіяти чи створити
реальну загрозу заподіяння шкоди правам та інтересам, що охороняються
законом, а відвернення цього вимагає заподіяння шкоди тому, ким вчиняється
посягання10. Щодо положень КК України, то посягання за своїми об’єктивними
даними при виникненні необхідної оборони має досягти ступеня суспільної
небезпечності злочину.
На наш погляд, суспільну небезпеку варто розділити на ступінь небезпеки діяння і ступінь небезпеки особистості. Небезпека діяння залежить від місця, часу, способу, обстановки його вчинення, а ступінь суспільної небезпеки завжди підвищується з підвищенням небезпеки злочину.
Основним розміром, що визначає суспільну небезпеку, є реальний збиток
(шкода), заподіяний злочином або наявність реальної небезпеки його
настання.
Характер суспільної небезпеки визначається суспільними відносинами, на які посягає злочинець, а ступінь небезпеки залежить від ряду чинників: ваги наслідків, форми вини, особливостей посягання і суб'єкта злочину.
Характерним є те, що суспільно небезпечне посягання повинно бути
об'єктивно суспільно небезпечним. По іншому необхідно розглядати випадки
заподіяння шкоди для захисту від суспільно небезпечного посягання тварині,
приналежній тій або іншій особі. При необхідній обороні джерелом посягання
є тільки злочинні дії суб’єкта злочину, тобто фізичної осудної особи, що
досягла віку кримінальної відповідальності, однієї або декількох, тому
захист від нападу тварин не можна вважати необхідною обороною. Дані дії
повинні розглядатися по правилам про крайню необхідність (ст. 39 КК
України). Однак у тих випадках, коли власник тварини використовує його як
знаряддя нападу, заподіяння шкоди тварині, що нападає, є заподіянням
майнової шкоди власнику тварини, тому скоєна при цих умовах дія є актом
необхідної оборони і цілком підпадає під правила, регулюючі правомірність
необхідної оборони.
