Покарання за злочин

Курсова робота

по кримінальному праву

на тему: Покарання за злочин

Київ – 1999

Зміст

Зміст 2

Вступ 3

1. Поняття покарання 5

2. Мета покарання 10

Висновки 20

Список використанної літератури 22

Вступ

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного та культурно- виховного характеру. В системі цих заходів певне місце займає і покарання.
Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань.
Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка існує в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекаріа та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде вимушений карати за нього, знайшли свій розвиток і підтвердження в науці кримінального права та практиці боротьби зі злочинністю. В зазначеному аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, що їх скоїли, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить його каральній і попереджувальній суті як найгострішого, найсуворішого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція
України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава приділяє покаранню досить велике значення у виконанні свого обов'язку захищати суспільний лад, політичну та економічну системи, всі форми власності, права і свободи громадян, а так само правопорядок від злочинних посягань.

1. Поняття покарання

Покарання як один з центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших суспільних відносин. Воно є провідною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Чинне кримінальне законодавство не містить визначення поняття покарання. Однак аналіз окремих кримінально-правових норм і практики їх застосування дає можливість виділити найважливіші його ознаки і на їх підставі дати визначення такого поняття.[1]

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільне небезпечні діяння є злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили (ст. 1 КК). Отже, караність є складовою частиною кримінально-правових норм, без якої неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю караність є особливою мірою державного примушування, котра застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознака покарання
— це передусім особлива міра державного примушування (в поріннянні з дисциплінарними, адміністративними, цивільно-правовими засобами), яка є його складовою частиною, що визначає його соціальний зміст. Покарання заподіює великі втрати волі, майна, навіть життя (смертна кара).

Друга ознака покарання закріплена в ст. 3 КК, де чітко записано, що покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Отже, застосування покарання є кінцевим станом кримінальної відповідальності. Це логічний типовий наслідок злочину. Інші методи реагування держави на злочин, передбачені законом, такі як звільнення від покарання на підставі ст. 50
КК, звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адміністративного стягнення або громадського впливу (ст. 51 КК), звільнення із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. ст. 10, 11
КК), є винятком з правила. Вони можливі у випадках, передбачених законом, допустимі за наявності достатніх для цього підстав і за злочини, які не являють великої суспільної небезпеки. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є характерною його ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ст. 3 КК, де зазначено, що «Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до Закону» (ч. 2 ст. 3). Тобто, жоден інший державний орган не може призначити особі такий примусовий захід, як покарання. Як видно, положення закону про застосування покарання за вироком суду — обов'язкова вимога закону, характерна його особливість. Причому застосування покарання завжди відбувається від імені держави, що надає покаранню публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення за амністією або за актом помилування.

Четверта важлива ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ст. 22 КК, де говориться, що покарання не тільки є карою за вчинений злочин. Таким чином, в самому законі названо основну ознаку покарання, яка робить його найгострішою мірою державного примушування. Кара є складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та втрат, покладенням обов'язків зазнати ганьби і сорому перед суспільством і різного роду правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена більшою мірою, наприклад, позбавлення життя, позбавлення волі, матеріальні або майнові втрати, в других — переважають обмеження інших прав; займатися професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покаранні, безумовно, присутні і моральні страждання — ганьба, сором перед суспільством і своїми близькими. Усі ці якості і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований в кожному покаранні в залежності від характеру і тяжкості злочину. Каральний вплив покарання повинен відповідати тяжкості злочину.
Кара має обов'язковий характер для виконання всіма громадянами, посадовими особами і органами на всій території держави.

П'ята харатерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходить вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитет такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, який суд виносить від імені держави і де міститься конкретна міра покарання. Таким чином, призначене покарання є правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, що його вчинила, з точки зору кримінального закону і моралі.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить винному особисто, тощо.

Нарешті, сьома розпізнавальна ознака покарання полягає в тому, що будь- яке покарання тягне за собою судимість. Це знайшло своє законодавче закріплення в ст. 55 КК, за змістом якої призначення будь-якого покарання тягне для засудженого такий правовий наслідок, як судимість. Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування.
За своїм змістом судимість — це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду правообмеженнями та іншими негативними наслідками протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, яка обтяжує відповідальність в разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання (наприклад, тимчасове позбавлення права займати певні посади, займатись деякими видами діяльності тощо).

Усі викладені ознаки відрізняють покарання від інших мір примушування і дають змогу сформулювати загальне поняття покарання. Покарання — це встановлена законом особлива міра державного примушування, яка містить у собі кару, застосовується лише за вироком суду до особи, винної у вчиненні злочину, виражає від імені держави засудження злочину і особи, що його вчинила, та тягне за собою судимість.

Також необхідно визначити місце покарання в системі заходів кримінально-правового впливу (див. схему 1).[2] Чинне кримінальне законодавство України передбачає ряд заходів кримінально-правового впливу.
Вони можуть застосовуватись як до особи, яка вчинила злочин, так і до особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що не є злочином.

Серед цих заходів провідну роль відіграє покарання. Його місце в системі заходів кримінально-правового впливу зумовлене тим, що: а) покарання — це захід кримінально-правового впливу, що застосовується в межах кримінальної відповідальності особи; б) покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи; в) за своїм змістом покарання є (і має бути) найбільш суворою формою кримінальної відповідальності.

Схема 1

Місце покарання в системі заходів

кримінально-правового впливу

2. Мета покарання

Проблема мети покарання є цікавою для багатьох вчених і філософів, які працювали в галузі кримінального права протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного розуміння цієї складної проблеми. Однак з цих численних теорій можна виділити дві основні групи: а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати); б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).

Серед абсолютних теорій покарання виділяють теологічні теорії, теорії матеріальної та діалектичної відплати. Представники абсолютних теорій не вбачали у покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї — мети відплати за вчинений злочин. Тобто покарання призначається тому, що злочин вчинено, як у відплату за нього. Теологічні теорії (божої відплати), виходячи з того, що злочин є гріх, вважали за мету покарання очищення від цього гріха. Теорію матеріальної відплати розвивав Кант, діалектичної відплати – Гегель, ідеї яких мали суттєвий вплив на розвиток філософських та правових поглядів на протязі всього ХІХ століття, а в поєднанні з іншими трактовками – і у ХХ столітті. Так, наприклад, Кант розглядав покарання як матеріальну (реальну) відплату за вчинених злочин і тому відстоював необхідність закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за те зло, що спричинив винний. Наприклад, за вбивство
— смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторга на різні строки, за образу — застосування заходів, які ганьблять винного, тощо.

Страницы: 1, 2