Теорії досягнення покаранням якоїсь однієї мети не могли задовільнити
практику. Тому у середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії
покарання. Загальним для них є поєднання ідей кількох абсолютних і
відносних теорій про мету покарання. Прихильники їх в різних варіантах
визнають метою покарання: залякування, відплату, відшкодування спричиненої
злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне запобігання.
Ці теорії різняться не тільки поєднанням мети, а й їх значущістю. В одних
превалює мета залякування, відплати, в других — мета запобігання або
виправлення.
В чинному законодавстві питання про мету покарання вирішено в ст. 22
КК, яка проголошує: «Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й
має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення
до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також
запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами».
Аналіз її тексту свідчить, що ідеї змішаних теорій знайшли своє законодавче
втілення в тому, що закон визнає за мету покарання:
1) покарання злочинця.
Кара — це є позбавлення засудженого прав та інтересів, головним з яких є воля (позбавлення майна теж є позбавлення волі).
2) виправлення засуджених;
3) запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим;
4) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб.
Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принижувати людську гідність (ч.2 ст.22 КК).
Разом з тим покарання повинно бути досить суворим, щоб воно могло досягти своєї мети, тобто покарати і виховати та запобігти новим злочинам.
Незважаючи на такі положення закону, проблема мети покарання ще й досі
викликає суперечки в літературі. Усі автори, які досліджували проблему,
визнають метою покарання загальне і спеціальне запобігання злочинам. Багато
авторів визнають метою покарання виправлення і перевиховання засудженого.
І, нарешті, найбільше суперечок існує щодо питання про визнання кари метою
покарання. Велика група вчених вважає, що, крім цього, покарання має на
меті кару (Б. С. Утевський, М.М. Ісаєв, М. О. Бєляєв, І. І. Карпець та
ін.)[3]. Вирішення цього питання, як уявляється, залежить від визначення
основного змісту поняття кари. Якщо розуміти кару як будь-яке позбавлення
чи обмеження прав і свобод злочинця, абстрагуючись від можливих
відмінностей за характером, змістом або обсягом такого позбавлення чи
обмеження, то очевидно, кара є властивістю будь-якого покарання. Із цієї
точки зору кара як така притаманна і штрафу, і виправним роботам, і
смертній карі, а відтак — окремою метою покарання вона бути не може.
Якщо ж розуміти кару як таке позбавлення чи обмеження прав і свобод злочинця, яке за своїм характером, змістом або обсягом має відповідати, перш за все, тяжкості вчиненого ним злочину, то тоді кара — це не властивість, а одна з цілей покарання.
Враховуючи основні принципи кримінального права, вихідні положення побудови кримінально-правових санкцій та загальні начала призначення покарання, більш прийнятною видається точка зору, що визнає кару як одну з цілей покарання.[4]
При вирішенні цього питання також необхідно виходити з того, що
функції покарання є багатогранними. Це передусім захист суспільства від
злочинних посягань, який неможливий без відплати за вчинений злочин;
обов'язковий виправний вплив на винного для переведення його в
законопослушного члена суспільства і запобігання вчиненню злочинів в
майбутньому — таке трактування питання про мету покарання відповідає не
тільки ст. 22 КК, а й самій природі цієї міри державного примушування.
Покарання завжди призначається як відповідна міра держави за вчинений
злочин, виконує виправну функцію і разом з тим запобігає вчиненню нових
злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Усі зазначені види мети
покарання органічно пов'язані між собою і обумовлюють одна одну.
Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для задоволення почуття обурення, справедливості як потерпілого, так і суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує його каральної якості, котра, як вже зазначалось, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, які перебувають у діалектичній єдності, однак для них є характерними й деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання виражається не тільки у застосуванні покарання, а й також у санкції статті, і у відповідній нормі Загальної частини КК, де передбачений конкретний вид покарання, описані його основні властивості. В цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й у багато в чому забезпечує досягнення мети покарання. Не є винятком і мета кари. Однак вона знаходить своє втілення тільки у призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут вже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних страждань, втрат та обмежень, котрі засуджений має перетерпіти як відплату за вчинений злочин.
Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не ураховує, що мета кари якраз і перетворює покарання в особливу (найбільш гостру) міру державного примушування. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети — обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні смертної кари, тривалих строків позбавлення волі. Але мета кари досягається не лише виконанням покарання. Забезпечення її починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Факт призначення покарання — це відчутне виявлення його карального впливу. У деяких випадках він впливає на засудженого більше, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, при відрахуванні із заробітку о разі призначення виправних робіт, стягнення штрафу тощо). Саме призначення покарання тягне для засудженого моральні страждання і втрати, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості, одночасно сприяючи тому, щоб засуджений усвідомив і спокутував свою вину перед суспільством. Так що каральний вплив покарання починається з його призначення, завдяки чому значною мірою досягається мета кари. Тому в одних випадках, наприклад, при призначенні винному громадської догани, для досягнення мети кари достатньо такого карального впливу, в інших — при призначенні позбавлення волі, виправних робіт тощо для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному тих чи інших страждань, втрат та обмежень його прав і інтересів. Не можна не ураховувати й того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти котрих вчинено злочин,
Мета виправлення засудженного передбачає досягнення певних змін у його особистості, усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, внаслідок якого засуджений під час і після його відбування не вчиняє нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість злочинця внести корективи в його соціально- психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити дотримуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, хай навіть під страхом покарання, законопослушність, повагу до закону. Тобто виправлення пов'язується з появою у засудженого таких рис, властивостей та установок, які б утримували його від вчинення нових, принаймні умисних, злочинів. Перевиховання передбачає глибинні зміни в особистості засудженого — вони зумовлюють, як це зазначено в ч. 1 ст. 22, чесне ставлення засудженого до праці, точне виконання ним законів, поважання правил співжиття. Досягнення таких наслідків називають юридичним виправленням. Це досить важливий підсумок застосування покарання.
Вказівка ст. 22 КК на те, що метою покарання є не тільки виправлення,
а ще й перевиховання засудженого піддається обгрунтованій критиці і
потребує уточнення. В літературі немає одностайності щодо оцінки змісту цих
понять. Одні автори не вбачають відмінностей між виправленням і
перевихованням, вважають їх синонімами, єдиним етапом впливу на
засудженого, а вказівку закону на перевиховання зроблено для того, щоб
підкреслити значущість цієї мети покарання. На думку других, перевиховання
— це більш значні зміни у свідомості і соціально-психологічних постановах
особи. Воно пов'язане з глибокими змінами в поглядах, звичках, інтересах
засудженого, внаслідок чого досягається його моральне виправлення. Треті
автори вважають, що вказівка закону на мету перевиховання є помилковою.
Розуміння на меті покарання перевиховання означає явне перебільшення в
чинному Кримінальному кодексі України виховних можливостей покарання як
соціального явища. Як з точки зору науки, так і з урахуванням нашої
практики виконання покарань досягнення цієї мети навряд чи можливе. Наукою
доведено, що людина виховується тільки в віці від 6 до 18 місяців. Пізніше
можливе лише перевиховування і лише при бажанні того, кого перевиховують,
бо давно доведено, що «Всьому можна навчитися, але нічому не можна
навчити». (Конфуцій).[5] На жаль, реалії наших пенітенціарних установ не
дають підстав для віднесення їх до осередку морального виховання. Тому з
точки зору практики реалізації покарання більш обгрунтовано ставити перед
ним лише мету юридичного виправлення засудженого. Досягнення цієї мети
забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування,
залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням,
роз'ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру та
іншою освітньою роботою з засудженим.
Мета спеціального (окремого) запобігання злочинам (приватна, спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, котрий виключає рецидив його злочинної поведінки. Відвернення вчинення нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш — виконанням покарання, коли особу поставлено в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчиняти нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють або значно обмежують його можливості вчинити нові злочини. Спеціальне запобігання злочинам досягається:
1) призначенням винному певного покарання, засудженням від імені держави та позбавленням істотних прав, благ;
2) розривом злочинних зв'язків між співучасниками або навіть причетними до злочину особами, а також, з тими, хто мав злочинний вплив на засудженого;
3) ізоляцією винного від суспільства, призначенням покарання у вигляді позбавлення волі.
Досягненню цієї мети також сприяють й положення закону, які посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує відповідальність, п.1 ст. 41 КК; можливість визнання такої особи особливо небезпечним рецидивістом — ст. 26 КК; більш суворі правила і межі призначення покарання — ст. 43 КК). У багатьох нормах Особливої частини КК рецидив злочину визначає кваліфікований склад і за нього передбачено більш суворе покарання. Усе це шляхом залякування стримує таку особу від вчинення нового злочину.
Мета загального запобігання (загальна, генеральна превенція) передбачає такий вплив покарання, який забезпечує запобігання вчиненню злочинів з боку інших нестійких осіб. Покарання звертає цю мету саме на осіб, схильних до вчинення злочинів. Переважна частина громадян не потребує такого впливу покарання. Вони не належать до категорії осіб, схильних до вчинення злочинів, і не вчиняють їх не під погрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадянських і релігійних настанов і переконань. Щодо таких громадян кримінальне покарання підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості. Загальна превенція покарання досягається:
1. Невідверненістю виконання покарання — «Ефективність покарання досягається його невідверненістю» (Ч. Беккарія).[6] «Ничто так не стимулирует преступление, как самая малая надежда избежать наказания» (П. Пестель).[7]
2. Наявністю в кримінальному законодавстві певних санкцій: погроза законом покарати всякого, хто порушить його заборони, а також самим опублікуванням таких законів.
3. Судовим розглядом справи про злочин, відкрито, з викриттям всіх обставин та негативною оцінкою вчиненого з проголошенням покарання.
4. Публічністю вироку — проголошення вироку від імені держави, в присутності значної кількості людей переважно знайомих засудженому і т. ін.
5. Правовою пропагандою.
Погроза неминучості покарання є засобом залякування антисуспільних елементів, схильних до вчинення злочинів. Найчастіше саме залякування, страх перед погрожуючим покаранням стримують таких осіб від вчинення злочину. Причому переважаючий вплив тут робить неминучість покарання, а не його суворість. І хоча соціальна ефективність покарання з точки зору загальної превенції невисока, воно залишається одним із реальних, хоча і не основних засобів боротьби зі злочинністю.
Деякі автори вважають, що одні види покарання розраховані на досягнення мети загального запобігання, а інші — на досягнення мети спеціального запобігання. З цим важко погодитись, тому що розглянуті цілі покарання значною мірою є взаємопов'язаними і взаємообумовленими. Тому в багатьох випадках застосування покарання більшість із його цілей може бути досягнута одночасно. Так, засудження особи, яка вчинила розбій, до позбавлення волі на тривалий строк в тій чи іншій мірі сприяє одночасному досягненню таких цілей, як кара, виправлення засудженого, спеціальна і загальна превенція.
Водночас, будучи різними за своїм соціальним змістом, деякі цілі при
застосуванні окремих видів покарань одночасно досягнуті бути не можуть.
Так, смертна кара повністю реалізує ціль кари та спеціальної превенції,
але, безумовно, виключає досягнення такої цілі, як виправлення засудженого.
Практично не реалізує цілі кари таке покарання, як громадська догана.
Отже, відзначаючи взаємообумовленість цілей покарання, треба бачити в окремих випадках суперечливість деяких із них і, очевидно, визначати в таких випадках їх "ієрархію".
Висновки
Значна роль покарання у боротьбі зі злочинністю не виправдовує
тенденції до його ужорсточення, яка спостерігалася багато років. На жаль,
ця тенденція не змінилася і зараз. Вона знаходить свій вираз і у
законодавстві, і у практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК
України з 512 санкцій 443 передбачають позбавлення волі, причому 124 — на
строк до 10—15 років. Позбавлення волі превалює і в судовій практиці.
Судами України за останні роки до позбавлення волі засуджувалося до 60%
підсудних. Причини цього полягають, очевидно, не тільки в зростанні
злочиності, а й в поширеності у громадській, в тому числі професійній,
правосвідомості хибної думки, що найкращий засіб боротьби зі злочинністю —
ужорсточення покарання. Таку позицію необхідно змінювати. Історія боротьби
зі злочинністю у багатьох країнах, незалежно від їх суспільного ладу,
свідчить, що ужорсточення покарання не дає бажаних наслідків. Навпаки,
жорстокість покарання переконує винного в його несправедливості, робить
засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи,
неповаги до суспільства, держави, її законів, тому значущість покарання у
боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю,
невідворотністю, своєчасністю та неминучістю застосування за кожний
вчинений злочин. Роль, значення і виконання мети покарання багато в чому
залежать від правильності його призначення і реалізації. Воно повинно бути
відповідним тяжкості вчиненого злочину. Тільки таке покарання винний та
інші особи сприймають як остаточний і дійсно заслужений наслідок злочинної
поведінки.
Застосування покарання завжди повинно здійснюватися з додержанням основних напрямків, притаманних кримінальній політиці: а) застосування суворих мір покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі злочини; б) застосування менш суворих мір покарання, передусім покарань, не пов'язаних з ізолюванням винного від суспільства, і навіть умовного засудження або відстрочення виконання покарання до осіб, які уперше вчинили менш тяжкі злочини або злочини, що не являють великої суспільної небезпеки.
Поєднання цих двох напрямків є обов'язковим у здійсненні каральної політики судових органів на сучасному етапі боротьби зі злочинністю.
Список використанної літератури
1. Конституція України. – К.: 1996.
2. Бажанов М. Г. Уголовное право Украины. Общая часть. – Днепропетровск:
Издательство «Пороги», 1992. – с. 130-136.
3. Коржанський М. Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій.
— К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996. — с. 283-285.
4. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак./За ред. професорів
М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — X.: Право,
1997. — с. 249-258.
5. Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С. Матишевського та ін. — К.: Юрінком Інтер,
1997. — с. 303-308.
6. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник за ред. В. І.
Шакуна. – К.: НАВСУ. – “Правові джерела”, 1998.
7. Уголовный кодекс Украины: Научно-практический комментарий. Под ред.
Яценко С. С., Шакун В. И. – К.: Правові джерела, 1998.
-----------------------
[1] Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів
і фак./За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — X.:
Право, 1997.
[2] Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів
юрид. вузів і фак. / За ред. П.С. Матишевського та ін. — К.: Юрінком Інтер,
1997.
[3] Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів
і фак. / За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. —
X.:Право, 1997.
[4] Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів
юрид. вузів і фак. / За ред. П.С. Матишевського та ін. — К.: Юрінком Інтер,
1997.
[5] Коржанський М. Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс
лекцій. — К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996.
[6] Чезаре Беккариа. О преступлении и наказаний. — М., 1939. — С.216.
[7] Пестель П. И. Русская правда. Наказ Временному Верховному Правлению. -
С.-П., 1906. - С.157.
-----------------------
Заходи кримінально-правового впливу
Не пов’язані з кримінальною відповідальністю особи
Такі, що здійснюються в межах кримінальної відповідальності особи
примусові заходи виховного характеру (ст. 11 КК)
примусові заходи медичного характеру (ст. 13 КК)
покарання (статті 24-25, 29, 31-34, 35, 37, 38 КК)
умовне застосування покарання (статті 45, 46, 461 КК)
звільнення від покарання (статті 462, 49, ч. 2 ст. 50, ст. 52, 53 КК)
додаткові заходи кримінольно-правового впливу (стаття 14 КК)
Страницы: 1, 2
