Врешті-решт слід відмітити, що закріплення справедливості в якості кримінально-правовому принципу поряд з іншими буде сприяти подальшому вдосконаленню кримінального законодавства і підвищенню ефективності його дії.
РОЗДІЛ 4. ПРИНЦИП РІВНОСТІ ГРОМАДЯН ПЕРЕД ЗАКОНОМ
4.1. Місце конституційного принципу рівності громадян перед законом у системі кримінально-правових принципів
Правове закріплення рівності громадян у всіх сферах суспільного життя має важливе значення і утворює фундамент правового статусу громадян у правовій державі.
На загальноправововому рівні цей статус закріплений у ст. 24 конституції України: “громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.” У сфері кримінального права даний принцип можна сформувати наступним чином: особи, що скоїли злочин, рівні перед законом і підлягають відповідальності незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та іншими ознаками.
Деякі автори наголошують на тому, що даний принцип властивий кримінально-процесуальному законодавстві і тому, не може розглядатися як основний кримінально-правовий принцип. Такий є не зовсім вірним, оскільки принцип рівності громадян перед законом у кримінальному процесі полягає, перш за все, у рівності прав громадян – учасників процесу, які володіють ними для відстоювання перед судом своїх тверджень і вимог. Кримінально- правовий принцип рівності фіксує увагу на рівному обов’язку всіх громадян понести відповідальність за порушення кримінально-правової заборони. Тому на підставі цього твердження можна з впевненістю говорити про важливе значення принципу рівності громадян перед законом у кримінальному праві.
У літературі можна зустріти твердження про те, що рівність громадян
перед законом у кримінальному праві є одним з проявів його
справедливості[26]. Таке трактування принципу рівності у зв’язку з
принципом справедливості у кримінальному праві видається помилковою.
Розмежування цих двох принципів можна провести на основі розподілу рівності
на формальну (юридичну) і фактичну (соціальну). Кримінально-правовий
принцип рівності закріплює саме юридичну рівність громадян, тобто їх
рівноправність. Зміст цього юридичного аспекту у даному випадку полягає у
тому, щоб забезпечити рівний для всіх громадян обов’язок понести
відповідальність за скоєний злочин, вид і розмір якої визначається
кримінальним законом. “кримінально-правовий принцип рівності відображає ту
характерну рису права, яка відрізняє його як “рівну міру”, “єдиний
масштаб”[27].
Що стосується фактичної рівності, то її досягнення в сфері
кримінального права сприяють інші принципи, в числі яких і згаданий принцип
справедливості, застосування якого при виборі заходів кримінально-правового
впливу дозволяє врахувати індивідуальні особливості конкретного випадку і
особи, яка скоїла конкретний злочин, і обрати таких захід впливу, який по
своєму ступеню суворості буде у найбільш повній мірі відповідати ступеню
винності особи перед державою. У зв’язку з вищеназваними аргументами Келіна
С.І. та Кудрявцев В.К. зробили висновок про те, що в широкому розумінні
рівність громадян у сфері кримінального права забезпечується практичним
здійсненням в законодавчій і правозастосовчій діяльності двох кримінально-
правових принципів-принципу рівності громадян перед законом і принципу
справедливості відповідальності[28].
В національному кримінальному праві рівність громадян перед законом
забезпечується перш за все визнанням наявності в діянні особи складу
злочину, передбаченого законом, єдиною підставою притягнення її до
кримінальної відповідальності. Сукупність ознак, які точно визначені в
законі і характеризують діяння як злочин, є тим зрозумілим і очевидним
“єдиним масштабом”, який забезпечує реалізацію рівного для всіх обов’язку
понести відповідальність за скоєний злочин.
Визнання складу злочину юридичною гарантією принципу рівності громадян перед кримінальним законом породжує ряд вимог, яким повинні відповідати як законодавча, так і правозастовча діяльність. Закон, що описує ознаки злочину повинен: по-перше, давати такі ознаки достатньо повно, по-друге, опис має бути максимально зрозумілим, по-третє, при описуванні ознак злочину вказувати тільки об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину і торкатися обставин, що визначають індивідуальні характеристики осіб, що скоїли таке діяння. Такі вимоги важливі для відмежування злочинної поведінки від незлочинної – аморальної чи такої, що тягне за собою іншу, менш сувору юридичну відповідальність.
Щодо останньої зазначеної вимоги в теорії кримінального права вже
тривалий час ведуться дискусії. Так, Ткаченко В.І. присвятив цій проблемі
статтю “Равенство уголовной ответственности”, де цілком слушно вказує на
те, що “рівність громадян передбачає в числі іншого і рівність меж
відповідальності за юридично тотожні дії незалежно від властивостей
особистості винного”[29]. Разом з тим аналіз ряду статей Особливої частини
КК України дає підстави говорити, що дане питання у національному
кримінальному праві далеко небездоганно.
Так, в 17 статтях КК України в якості кваліфікуючої ознаки складу
злочину названо скоєння злочину особливо небезпечним рецидивістом. При
цьому доволі цікаво виглядає прирівняння згвалтування, вчиненого особливого
небезпечним рецидивістом і зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі
наслідки. Або, наприклад, застосування однакової кримінально-правової
санкції щодо особливо небезпечних рецидивістів, що скоїли розкрадання
державного або колективного майна і щодо осіб, які скоїли аналогічні діяння
у великих розмірах (ст.ст. 81-83). При цьому, зокрема, порівняно ч. 1 ст.
117 КК України ч. 4 цієї ж статті передбачає посилення санкції по мінімуму
у 2,7 разів, по максимуму – 1,9 раз, для особливо небезпечних рецидивістів
у ст. 81 збільшується у 5 разів..
Тоді стає незрозумілим така різниця покарань (від 1,9 до 5 разів) для однієї категорії осіб.
Ці дані свідчать про те, що законодавець встановлює за ряд злочинів підвищену відповідальність для особливо небезпечних рецидивістів у порівнянні з іншими особами, тобто передбачає різні відповідальності за аналогічні дії в залежності від того, хто скоїв злочин.
Поняття злочину, дане ст. 7 КК України, включає 4 ознаки:
. суспільну небезпечність,
. протиправність,
. вину та
. караність[30].
Особистість винного у скоєнні злочину в його поняття не включена. В ст. 3 КК України, яка присвячена підставам кримінальної відповідальності, також нічого не сказано про особистість винного і її вплив на відповідальність.
Вище сказане дає підстави погодитися з Ткаченко Д.І. про те, що
“оскільки злочин – це суспільно небезпечне діяння, передбачене законом,
величина його суспільної небезпеки залежить від ряду об’єктивних обставин,
але не від особистості суб’єкту злочину. Властивості особистості останнього
не підвищують і не понижують її.”[31]
Попередня судимість, а тим більше визнання особи особливо небезпечним
рецидивістом, безперечно, свідчить про наявність у суб’єкту стійких
антисуспільних установок, які не були усунуті під час відбуття покарання.
Скоєння ним нового злочину є доказом його підвищеної небезпеки для
суспільства. Однак, це не змінює суспільної небезпеки самого злочину,
оскільки розмір шкоди, завданої злочином, залишається незмінною (шкода для
потерпілого від крадіжки залишається не змінного від того, хто вчинив цей
злочин: особливо небезпечний рецидивіст чи ні).
Наявність таких кваліфікованих складів свідчить про те, що законодавець у ряді випадків установлює різні межі кримінальної відповідальності за юридично однакові злочини в залежності від такої особливості винного як наявність судимостей. Це порушує принцип рівності і суперечить ст. 24 Конституції України.
В якості ознаки складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 168 КК України, закріплено отримання хабара посадовою особою, що займає відповідальне положення. Тут також властивість, що відноситься до особистості винного, безпідставно введена в число ознак складу даного злочину, оскільки шкода державному чи громадському апарату при отриманні хабара далеко не завжди залежить від того, хто є суб’єктом злочину та обсягу його владних повноважень. Маємо, по суті, встановлення різної відповідальності в залежності від такої характеристики як займана посада. Тому можна піддати сумніву твердження Келіної С.Г. та Кудрявцева В.Н. про те, що підвищена відповідальність посадової особи зумовлена розширеним колом її прав і відповідно обов’язків[32].
В ряді статей КК України в якості кваліфікуючої ознаки складу злочину визначено вчинення злочину повторно. При цьому злочин вважається вчиненим повторно у всіх випадках, якщо особа раніше скоїла тотожний (суміжний) злочин незалежно від того, була вона раніше засуджена за це[33]. Однак визнання повторності і у випадках попереднього засудження і при відсутності останнього є помилкою, оскільки поєднана з повторністю злочину як ознаки, що відноситься до особистості винної особи, а повторність, не поєднана з засудженням – до об’єкту злочину. Тому як результат належності названих ознак до різних елементів складу злочину її позначення одним терміном неможливе.
Повторне скоєння однорідних злочинів, будучи кваліфікуючою ознакою складу злочину, тягне збільшення покарання у порівнянні з основним складом: по мінімуму від 2,5 до 5 разів, по максимуму – 2,5-4 рази.
Повторність скоєння злочину не поєднана із засудженням у всіх випадках
збільшує ступінь його суспільної небезпеки: кожне діяння завдає шкоду
благу, що охороняється кримінальним законом, а оскільки за жодне з них
винний не був засуджений, то шкода приймає сукупний характер. Його розмір
збільшується в залежності від кількості злочинів. Це наглядно
підтверджується на прикладі розкрадання майна. Сказане приводить до
висновку про те, що підвищення відповідальності за скоєння повторно
юридично тотожних злочинів об’єктивно обґрунтоване. Однак в КК України
покарання за повторні злочини підвищується свавільно, оскільки не можна
знайти пояснення факту, що при повторенні одного злочину покарання
збільшується по мінімуму у 2,5 рази, а при повторенні іншого – наприклад, у
4 рази. Такий стан є несправедливим і є проявом нерівності в кримінальній
відповідальності.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
