Однак у випадку, який розглядаємо, у міру просування економічної системи із положення Е2, у положення Е3 рівень цін насправді лише дещо збільшується щодо відмітки 2,2. Як тільки господарські агенти усвідомлять, що вони переоцінили темпи зростання інфляції, крива сукупної пропозиції починає рухатися вниз. Припускаючи, що в цей період не відбувається ніяких змін у здійсненні грошово-кредитної політики, економічна система продовжує рух униз і вправо вздовж кривої сукупного попиту D1, доки рівень реального обсягу виробництва не повернеться до свого природного значення.
У моделі сукупного попиту і сукупної пропозиції обмежене зростання грошової маси в кінцевому підсумку відновлює стабільність цін. Однак ніхто не може гарантувати, що повернення до стабільних цін стане швидким і безболісним. Наприклад, інфляційна спіраль початку 90-х років в українській економіці супроводжувалася досить значним спадом виробництва. Так, якщо ціни тут з 1991 по 1993 р. зросли більше як у 5000 разів, то випуск промислової продукції скоротився майже на 40 %. З'ясовується, що припинення інфляційних процесів обходиться для економічної системи так дорого, що кращою економічною політикою у цьому випадку є та, яка не дає процесам розгорнутися в повну силу.
6. Спіраль “зарплата-ціни”
Інфляцію затрат з певною мірою наближення можна назвати спіраллю
“зарплата-ціни”. Коли, припустимо, в економіці відбувається загальне
підвищення цін, то стає неминучим падіння реальних доходів зайнятих. Для
того щоб принаймні зберегти незмінним їхній добробут, потрібно підвищити їм
грошові доходи, однак при цьому збільшити витрати виробництва, які чинять
зростаючий тиск на ціни. Подорожчання товарів і послуг зумовлює черговий
перегляд ставок заробітної плати і т.п. Розкручується інфляційна спіраль,
до того ж кожним новим витком її зупинити все важче.
Отже, з одного боку, населення зовсім не причетне до виникнення інфляції, має право розраховувати на максимальне відшкодування нанесених нею збитків; з іншого боку, повна компенсація, очевидно, призведе до того, що на повну потужність запрацює механізм інфляції витрат, а це викличе новий скачок цін і відповідно зниження добробуту. Іншими словами, якщо сьогодні підприємці і держава підвищать грошові доходи населенню, то завтра, ймовірно, воно відчує ще сильніший інфляційний удар.
Йдеться про одну із найскладніших проблем сучасної економіки, для розв'язання якої досі не знайдено найкращого рішення. Якщо в економіці розгортається відкритий інфляційний процес, то поява спіралі “зарплата- ціни” неминуча. Врятувати свої доходи від інфляції затрат вже не можна, так само як і знайти винного, точно встановити, хто саме (профспілки чи підприємці) розкрутили інфляційну спіраль. Проте інтенсивність інфляційного процесу, темпи зростання цін і доходів можуть бути різними. У цій ситуації головне – не допустити неконтрольованого, стрибкоподібного прискорення інфляції витрат, здатного зруйнувати економіку й одночасно звести до мінімуму неминучі втрати споживачів.
Одній лише державі таку проблему розв'язати важко. Потрібна суспільна злагода, розуміння того, що інфляція витрат завдає шкоди всім соціальним групам. Насамперед компенсація, що надається державою, має щонайменше стосуватися грошових витрат виробництва і розмірів бюджетних видатків. Так, одержувачами грошових виплат по лінії державного бюджету, розрахованих на основі індексації доходів, мають бути лише ті, хто працює в бюджетних установах, живе на державну пенсію тощо.
Зайняті у виробничому, особливо недержавному, секторі протиінфляційні надбавки до заробітної плати повинні отримувати на підприємствах. І тут своє вагоме слово покликані сказати профспілки. У період стрімкої інфляції має бути однаковою соціальна відповідальність і тих, хто підвищує ціни, і тих, хто домагається підвищення заробітної плати. Зокрема, профспілки, турбуючись про економіку загалом, можуть реально захистити інтереси трудівників. Адже висуваючи непомірно високі економічно безвідповідальні вимоги щодо номінальних доходів вони можуть лише тимчасово полегшити життя зайнятих. А коли врахувати перспективу, то може виявитися, що своїми діями вони тільки підштовхують розкручування маховика інфляційних затрат, провокують підвищення цін і в кінцевому підсумку погіршують становище людей, які довірили їм турботу про свій добробут.
З цього погляду становище в українській економіці не може не викликати занепокоєння. Коли в розвинутій ринковій економіці тиск могутньої профспілки зрівноважують не менш сильні корпорації, то в Україні така противага поки що відсутня. Більше того, далеко не всі дії профспілок можна визнати соціально виправданими. Бувають випадки, коли вони вимагають підвищення заробітної плати, що виходить за межі реальних можливостей економіки, зловживають закликами до страйку (вільні профспілки донецьких шахтарів, профспілки київських працівників тролейбусного парку та ін.). І ситуація зміниться не раніше, ніж виникнуть впливові спілки підприємців і почнуться пошуки розумних компромісів, які дали б змогу протидіяти інфляції витрат.
Назрілою проблемою є і демонополізація ринку праці. Монополія взагалі призводить до негативних наслідків в економіці, а за інфляційних обставин, коли гігантські загальнонаціональні профспілкові об'єднання починають виступати з позиції сили (тиснути, диктувати свою волю і бізнесу, і уряду), вона стає небезпечною подвійно. Вітчизняним профспілкам треба швидше зорієнтуватися, знайти своє місце в ринковій економіці.
2. Причини інфляції
Оскільки інфляція виникає на грошовому ринку, то її корені необхідно шукати саме в деформації грошового обігу. Вона, зокрема, з'являється тоді, коли центральний (Національний) банк, що представляє державу, проводить помилкову грошову політику, вводячи в обіг надлишкову, тобто незабезпечену товарами масу грошей.
1. Помилкова грошова політика
Однією з найважливіших стратегічних функцій центрального банку є
постачання народного господарства потрібною за даних умов кількістю грошей.
Однак ця функція не єдина. Час від часу перед центральним банком виникають
й інші поточні проблеми, які прямо не пов'язані з інфляцією. Їх розв'язання
також вимагає застосування дійових важелів.
Досвід країн з розвинутими ринковими господарствами показує, що без короткострокової грошової політики важко відвернути економічний спад або зупинити прогресуюче зниження курсу акцій на фондовій біржі. За таких ситуацій центральний банк, як правило, збільшує пропозицію грошей. При цьому знижується їхня “ціна” (ставка банківського процента) і дешевим стає кредит. Він стає більш доступним для підприємців, котрі, позичаючи гроші у банків або на фондовій біржі, можуть використовувати більше прибутку на фінансування інвестицій і наступне збільшення обсягів виробництва і продажу.
Центральний банк має нарощувати обсяг грошової маси і тоді, коли
надає позики уряду, який покриває таким чином дефіцит державного бюджету.
За такої ситуації кількість грошей, що перебуває в обігу зростає.
Припустимо, що швидкість, з якою розширюється грошова маса, не виходить за
межі довгострокового ліміту, що забезпечує неінфляційний розвиток народного
господарства. За даних умов інфляції немає, оскільки в народне господарство
вливається стільки грошей, скільки їх потрібно для обслуговування більшого
обсягу товарів. Держава, забезпечуючи це збільшення, побіжно розв'язує і
деякі інші свої проблеми, зокрема короткострокове регулювання,
обслуговування внутрішнього боргу тощо. Таку політику центрального банку,
незалежно від того, яким був безпосередній привід для включення грошових
регуляторів, можна вважати правильною і неінфляційною.
Однак частіше бувають випадки, коли держава, намагаючись прискорити розвиток виробництва, або, маючи якусь іншу мету, вдається до експансії, до економічно необгрунтованої грошової політики. У намаганні якнайшвидше розв'язати свої поточні проблеми не гребує засобами, до яких вдається, і підключає центральний банк до застосування будь-яких із них. Легковажне ставлення до довгострокових негативних наслідків інфляційних заходів призводить до того, що фактично втрачається уявлення про справжнє призначення грошової політики. Отже, замість того щоб оберігати господарство від інфляції, центральний банк, насичуючи економіку зайвими грошовими знаками, сприяє її прискоренню.
Перевищення державних видатків над її доходами є одним із
найвагоміших чинників інфляції. Якщо бюджет дефіцитний, то, як його не
фінансуй, інфляції не уникнути. Але швидкість її наростання значною мірою
залежить від того, як саме організоване покриття бюджетного дефіциту.
Проблема бюджетного дефіциту є нині однією із найбільш гострих і спірних.
Під час її обговорення часто посилаються на досвід різних країн, економіка
яких нормально функціонує за 5- і 10-відсотковому рівнях бюджетного
дефіциту відносно до ВВП. При цьому, однак, не беруть до уваги таку важливу
обставину, як джерела фінансування бюджетного дефіциту в цих країнах, хоча
саме вибір джерел фінансування бюджетного дефіциту, а не його розмір сам по
собі має принципове значення для функціонування національної економіки.
2.2 Інфляційні джерела фінансування дефіциту бюджету
Бюджетний дефіцит може фінансуватися за рахунок трьох основних джерел: внутрішніх і зовнішніх позик, грошової емісії. У випадку фінансування державних видатків за рахунок позики у приватному секторі кількість товарів та послуг у народному господарстві залишається незмінною і наслідки такої заборгованості залежать від економічної кон”юктури і стану ринку праці та капіталу. За наявності в країні вільних коштів і недостатності попиту на капітал з боку приватного сектора збільшення державних видатків, які фінансуються за рахунок внутрішніх позик, стає чинником, що сприяє економічному розвитку.
Якби український уряд мав змогу поширити серед населення і
підприємств державні облігації у розмірах, достатніх для покриття
бюджетного дефіциту, то це означало б, що збільшення державних видатків
відбувалося б за рахунок скорочення особистого споживання. Такий
перерозподіл напрямів використання ВВП не становив би небезпеки для
економічного становища України. Результати емпіричних досліджень показують
низьку еластичність заощаджень за процентними ставками, отже,
малоймовірність істотного збільшення добровільних заощаджень за бюджетного
дефіциту. Для зменшення таких заощаджень необхідно проводити інтенсивну і
тривалу роботу щодо завоювання у населення довіри до держави і
Національного банку.
