Дестабілізуючи її, інфляція автоматично знижує ефективність економічних регуляторів, іноді навіть робить недоцільним саме їх застосування, підштовхує державу до використання інших, адміністративних способів впливу.
Іншими словами, інфляція знецінює не тільки гроші, а й всю систему регулювання ринкового господарства, призводить до зниження мотивації підприємницької діяльності.
4. Основні шляхи подолання інфляції
Світова практика знає цілий арсенал боротьби з інфляцією. Справа полягає лише в тому, щоб уміло його використати. Цей арсенал з певною умовністю можна поділити на дві частини. Відома антиінфляційна стратегія, що об'єднує цілі і методи тривалого характеру. Існує антиінфляційна тактика, від якої можна чекати результатів у межах порівняно невеликого відрізку часу.
1. Гасіння інфляційних очікувань
Одним із найважливіших завдань антиінфляційної стратегії є гасіння інфляційних очікувань, насамперед адаптивних цінових. Для подолання психології суб'єктів економічної системи, позбавлення їх страху перед знеціненням заощаджень, відвернення нагнітання поточного попиту, який зумовлений безперервним подорожчанням товарів і послуг, необхідно зупинити інфляцію. Однак проблему очікувань бажано розв'язувати якнайшвидше – ще до того, як інфляція поставлена під контроль. Світовий досвід говорить про можливість це зробити. Він показує, що інфляційні очікування якнайшвидше долалися там, де виконувалися принаймні дві умови.
Перша із них – всебічне зміцнення механізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне, що супроводжується збільшенням кількості і підвищенням якості товарів, зниження цін або хоча б уповільнення їхнього зростання. Лише за такої умови ймовірна зміна споживчої психології, подолання в ній інфляційних мотивів. Доки споживач не переконається в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, він зберігає пагубну для економіки схильність до інфляційного збільшення поточного попиту.
Другою умовою є існування уряду, який непохитно дотримується курсу на
поступове викорінення некеруючої інфляції і користується довір'ям більшості
населення. Заслужити це довір'я, щоправда, можна лише тоді, коли уряд
ставить перед собою цілком визначені, практично здійснимі і такі, що можна
легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це
населення і неухильно домагається розв'язання цих завдань. Маються на
увазі, наприклад, регулярні повідомлення про той рівень інфляції, який уряд
збирається утримувати, і необхідний для цього темп зростання грошової маси.
Якщо уряд добросовісно виконує свої обіцянки, то і виробники, і споживачі
поступово переконуються в тому, що керівництво країни не тільки з усією
рішучістю стало на шлях боротьби з інфляцією, але й здатне контролювати
становище, добиватися реалізації оголошених цілей. Чим глибше це
усвідомлюється, тим більше довіряють урядові, тим охочіше рішення про ціни,
пропозицію, попит, заощадження тощо пристосовуються до заздалегідь
установленого ліміту на приріст грошової маси.
Отже даний ліміт стає реальною силою, яка впливає на економічну поведінку, сприяє зниженню інфляційних очікувань. За цих умов учасники економічної системи починають працювати разом з урядом, допомагають йому подолати інфляцію. Тому в інфляційній обстановці, тим більше в умовах гіперінфляції, країна не може собі дозволити мати уряд, до якого не має довір'я. І ступінь останнього визначається зовсім не розмірами протиінфляційних компенсацій. Довіряють не стільки “доброму”, скільки сильному уряду, який на ділі довів свою рішучість і здатність протидіяти інфляції.
2. Ефективна монетарна політика
Другим невід'ємним компонентом антиінфляційної стратегії є тривала грошова політика. Її відмінна особливість – введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси. Цей показник визначається довгостроковим темпом зростання реального виробництва і таким рівнем інфляції, який уряд вважає прийнятним і зобов'язується контролювати.
Для того щоб грошова політика була справді антиінфляційною, вказаного
ліміту треба дотримуватися протягом тривалого часу і, найважливіше,
незалежно від стану бюджету, інтенсивності інвестиційного процесу, рівня
безробіття тощо. Межу грошової експансії треба перетворити у стелю, що
обмежує будь-яку діяльність держави, пов'язану зі змінами грошової маси.
При цьому треба пам'ятати, що немає більш підступного шляху розладнання
економіки будь-якої країни, як запуск зайвих грошей у сферу обігу. Тільки
керуючись цими імперативами, держава має шанси не допустити або зупинити
інфляцію. Очевидно, що здійснення антиінфляційної грошової стратегії під
силу лише сучасній банківській системі, очолюваній незалежним від
виконавчої влади центральним банком.
Проведення центральними банками стабілізаційної й антиінфляційної політики передусім здійснюється за допомогою таких економічних важелів, як облікова ставка, норма обов'язкових резервів і операції на відкритому ринку. Перші два важелі (регулятори) запускають механізми непрямої дії, що з'єднують центральний банк з іншими ланками банківської системи. Підвищуючи облікову ставку і норми обов'язкових резервів, центральний банк задає цій системі неінфляційну лінію поведінки. Використовуючи третій регулятор, центральний банк уже безпосередньо впливає на стан грошового обігу. Саме він володіє найбільшою силою впливу на грошову масу.
Ринкове господарство влаштоване так, що йому не під силу здійснювати повний контроль за рахунок грошової маси.
Проте регулюючий потенціал центрального банку навіть за умови, що він діє ідеально, в принципі обмежений. Адже, як було показано вище, в обігу постійно перебувають гроші, не тільки випущені центральним банком, але й інші, випущені комерційними банками. Насамперед йдеться про банківські чеки. Отже, покладаючись тільки на правильну грошову політику, держава не зможе впоратися з інфляцією. Незалежний центральний банк, сучасна грошова стратегія, ефективна банківська система, безумовно, необхідні, але не достатні. Потрібні й інші, надійні заходи боротьби з інфляцією.
3. Скорочення бюджетного дефіциту
Важливим заходом антиінфляційної політики є скорочення бюджетного
дефіциту з перспективою його повної ліквідації до його здійснення можна йти
двома шляхами – через збільшення доходів і зменшення видатків держави.
Перевагу все-таки слід надати другому шляху. Річ у тім, що посилення
податкового пресу в кращому випадку може принести лише миттєвий
антидефіцитний результат. У тривалому плані така політика звичайно веде до
підриву стимулів до праці та інвестування, уповільнення економічного
розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до державного бюджету.
Сучасна податкова система еволюціонізує у протилежному напрямі – у бік
лібералізації, зниження ставок. Тобто правильна політика уряду, який хоче
покінчити з бюджетним дефіцитом, полягає не в тому, щоб якнайбільше в
економіки забрати, а в тому, щоб менше їй давати із державної скарбниці.
Важливо відзначити, що вдосконалення податкової системи можна з успіхом перетворити в елемент антиінфляційної стратегії. Як було показано вище, зниження ставок податку на прибуток дає додатковий імпульс інвестиційному процесу, а від нього у віддаленій перспективі слід чекати збільшення виробництва і зайнятості, отже, маси доходів, що підлягають оподаткуванню. У кінцевому підсумку ймовірні зростання державних доходів і скорочення дефіциту.
Щодо ставок прибуткових податків, то їх зниження приводить до збільшення особистих заощаджень, звичайно, у випадку, якщо вдасться переламати інфляційну психологію споживачів. Приріст заощаджень йде як на фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету. З точки зору приборкання інфляції такий варіант дещо кращий, ніж урядові позики у центральному банку або грошова емісія, але щоб він став реальністю, оподаткування доходів має будуватися за прогресивною шкалою. А зниження ставок охоплює здебільшого високі доходи: отже, саме власники таких доходів схильні перетворювати їх приріст у заощадження, бідні все потратять на потреби споживання.
Однак все це може бути ефективним у перспективі. Коли ж взяти
поточний момент, то антидефіцитні і антиінфляційні резерви оподаткування у
принципі обмежені, тобто вони швидких ефектів не дають. Тому основне
навантаження лягає все-таки на зменшення державних видатків. Однак варто
підкреслити, що скорочення бюджетних асигнувань, а водночас і дефіциту –
складний процес, який вимагає досить тривалого часу. Ніякі масштабні
одномоментні ампутації тих чи інших статей бюджету тут неприпустимі.
Потрібна антидефіцитна стратегія, втілена в перспективний план відновлення
рівноваги державного бюджету.
Розумна обережність не повинна заважати організації послідовного, безкомпромісного наступу на дефіцит. Проблема настільки гостра, що робить доречним застосування найжорсткіших заходів, характерних скоріше для директивної, ніж для ринкової економіки. Інколи навіть доцільно застосовувати автоматичне пропорційне скорочення всіх видів державних видатків на випадок, коли Міністерство фінансів подає парламенту такий проект бюджету, в якому величина дефіциту перевищує заздалегідь запланований показник.
Боротьба з дефіцитом дасть позитивний результат, коли вона ведеться в
межах єдиної антиінфляційної стратегії, підсилюється іншими її елементами.
До них належить державне стимулювання: науково-технологічного прогресу і
структурної перебудови виробництва; орієнтації інвестиційних потоків на
сектори, що забезпечують товарами споживчий ринок; демілітаризації і
конверсії військової економіки.
Держава, організуючи раціональну грошову політику і домагаючись скорочення бюджетного дефіциту, підходить до проблеми інфляції з боку попиту, намагається відрегулювати його так, щоб зняти інфляційну нерівновагу ринків. Коли ж держава допомагає структурним перетворенням і налагоджує конверсію військового виробництва, то відкривається другий шлях наступу на інфляцію – той, що проходить через товарну пропозицію.
Вводячи в дію регулюючі механізми (насамперед податкові й кредитні), держава допомагає розширити продаж наукоємних, технічно-досконалих товарів і послуг (побутової електроніки, засобів зв'язку, інформації тощо), сформувати нові динамічні ринки. Приріст пропозиції, компенсуючи надлишковий попит, впливає на зниження ціни, гальмує інфляцію.
4. Раціоналізація зовнішньоекономічної політики
