Докорінно змінилося у світовій економіці і місце Японії. У економічному відношенні, зокрема за виробництвом продукції на душу населення, Японія до війни істотно відставала від найбільше розвинутих країн. У перші післявоєнні роки це відставання ще більш зросло. Однак надалі, в умовах соціально-економічних перетворень, радикальної аграрної реформи, активній ролі держави, низьких військових витрат, при збереженні на визначений час низького життєвого рівня населення Японія мала найбільше високу норму нагромадження і домоглася найбільше високих серед розвинутих країн темпів росту. За порівняно короткий історичний термін Японія наблизилася до США і найбільш розвинутих країн Західної Європи по продуктивності праці і виробництву ВНП на душу населення, а по абсолютному обсягу виробництва ВНП вийшла на друге місце у світі після США. Хоча життєвий рівень і рівень заробітної плати в Японії істотно виріс, конкурентноздатність японських товарів зберігається на високому рівні. При досить ємному внутрішньому ринку перед країною як і раніше гостро стоїть проблема більш активної участі в широкому економічному просторі.
Високий рівень економічного розвитку Австралії і Нової Зеландії базувався
на інтенсивному сільськогосподарському виробництві, продукція якого (олія,
м'ясо, вовна і ін.) широко експортувалася. Незважаючи на те, що в цих
країнах йде створення сучасних галузей промисловості, по виробництву ВНП на
душу населення (у перші післявоєнні роки вони поступалися тільки США,
Канаді, Швеції і Швейцарії) їх обігнали багато європейських країн.
Американські компанії, відчувши, що країни Західної Європи і Японія
наздогоняють їх по продуктивності праці і конкурентноздатності у ряду
галузей, істотно збільшили капіталовкладення і підвищили витрати на НДОКР.
У такий спосіб США знову вийшли на самі передові позиції у світовій
економіці. За даними Міжнародного економічного форуму, що оцінює
економічний стан 46 держав світу, США признаються найбільше
конкурентноздатною країною світу протягом останнього десятиліття. Найбільше
близькими за рівнем конкурентноздатності до США є Сінгапур і малі
європейські країни. За період із 1992 по 1997 р. Японія в цьому рейтингу
відкотилася з другого на дев'яте місце, Німеччина - із п'ятого на
чотирнадцяте, Франція - із п'ятнадцятого на дев'ятнадцяте.
Отже, найбільш характерні штрихи до колективного портрета цієї групи країн можна обмежити такими:
. розвинуте ринкове господарство;
. найбільша вичерпаність джерел і факторів індустріального розвитку;
. домінуюче становище у світовій економіці, яка дає змогу інтенсивно залучати в господарський обіг і власні, і чужі ресурси*
. вибухоподібне зростання фінансового сектора економіки, яке формує віртуальну господарську сферу (bubble economies);
. зміщення центра ваги економічної діяльності у сферу послуг, функціонування переважно сервісної економіки;
. звуження ринкового поля економіки внаслідок зростання тенденції до неспроможності ринку (market failure), поступовий перехід до постринкової неоекономіки;
. різноманітний вибір в умовах обмеженості ресурсів, опора в економічній політиці на теорію поведінки фірми і споживача (біохевіоризм), теорію ігор.
Таким чином, трансформація центра світової економіки відбувається у напрямі поступового, але неухильного формування постматеріальних, постекономічних структур з яскраво вираженою тенденцією гуманітаризації економічних процесів, зі зміщенням центра ваги зі сфери матеріального у сферу духовного багатства.
Країни з перехідною економікою
Процес еволюції економічних і соціально-політичних відносин характеризується фазами іх відносної стабільності й розвитку та трансформаційними періодами (табл. 4)
Таблиця 4
Фази еволюції економічних і соціально-політичнх відносин
|Вид об’єкта |Фаза заміни |Фаза |
| |(років) |відносного |
| | |розвитку |
| | |(років) |
|Світова цивілізація |100 – 300 |400 – 1000 |
|Політична система суспільства |50 – 100 |200 – 300 |
|Економічна система |30 – 60 |100 – 150 |
|Епістемологічна і технологічна |10 – 30 |40 – 120 |
|система | | |
|Наукова і технологічна парадигма |5 – 10 |30 – 60 |
|(с-ма. зв’язків) | | |
Джерело: Kwasnicki W. Knowledge, Innovation and Economy. Wroclaw, 1994.
P.44.
Наведена схема важлива для класифікації процесів, які відбуваються у перехідних економіках, особливо в частині, що стосується фази заміни економічних і політичних систем, яка триває від 30 до 100 років. Очевидною є необхідність розробки для цієї фази відповідної теорії, визначення основних параметрів трансформації і, можливо, найголовніше – вироблення на такій основі адекватної економічної політики.
Наприкінці 80-х рр. у світі виникла нова група країн, що одержала назву
країни з перехідною економікою. У цю групу входять колишні соціалістичні
країни - члени СЕВ і колишні республіки СРСР, включаючи Росію, що вступили
на шлях ринкових перетворень. Незважаючи на істотні різниці у формах і
темпах перетворень, економіка цих країн має ряд спільних рис. Відмова від
планування і регулювання цін у характерних для цих країн умовах
несбалансованості та дефіциту державного бюджету привів до різкого вибуху
інфляції, темпи якої досягали декілька сотень відсотків у рік. Істотно
впали обсяги ВНП і промислового виробництва: у Росії й інших колишніх
республіках СРСР - більш ніж у 2 рази. Такому падінню виробництва сприяли
розпад СЕВу і СРСР, оскільки це привело до порушення традиційних
економічних зв'язків, як між країнами СЕВ, так і республіками СРСР.
Результатом падіння виробництва стало те, що країни з перехідною економікою
за рівнем свого економічного розвитку були відкинуті далеко назад, і по
показнику приросту і розміру ВНП на душу населення виявилися на середньому
рівні країн, що розвиваються.
Особливо сильно скоротилося виробництво у Вірменії, Азербайджані, Грузії,
Киргизії, Молдові, Таджикистані, Болгарії, Румунії, що позначилося на вкрай
низькому рівні ВНП на душу населення. У цих умовах для країн із перехідною
економікою першочерговим завданням стала її стабілізація. У ряді країн
вдалося вирішити проблему приборкання інфляції, зупинити падіння
виробництва, а в деяких навіть домогтися його деякого росту, хоча
стабілізація економіки не завжди буває стійка. Як показує досвід раніше
благополучної Чехії, можливі періоди погіршення економічного становища.
Що стосується вирішення стратегічної задачі - приватизації державної власності, то вона вирішується різними темпами, хоча в більшості країн на цьому шляху зроблені значні кроки.
Важливим елементом ринкових перетворень став перехід до відкритої
економіки, що припускає зниження митних тарифів й інших торгових бар'єрів,
а також введення оборотності валют. Характерною рисою для більшості країн є
переорієнтація їхніх зовнішньоекономічних зв'язків. Для держав Східної
Європи це виявляється у різкому збільшенні частки країн Західної Європи в
їхній зовнішній торгівлі й інших зовнішньоекономічних зв'язках і зниженні
частки колишніх республік СРСР, включаючи Росію.
Велика увага приділяється залученню до економіки західного капіталу. Деякі країни, особливо Угорщина, Чехія, Польща, уже зуміли залучити значні суми.
Колишні республіки СРСР, у тому числі Росія, у своїх зовнішньоекономічних
зв'язках також у більшому ступені повернулися убік країн Заходу («Далекого
Зарубіжжя»), поставляючи в ці країни сировину, паливо, напівфабрикати
(нафту, газ, вугілля, метали, хімікати та ін.). Однак в галузі залучення
західного капіталу колишні республіки СРСР домоглися менших успіхів, ніж
країни Східної Європи.
Щоб зберегти і розвивати економічні зв'язки, колишні республіки СРСР (крім країн Балтії) створили Співдружність Незалежних Держав (СНД). Хоча в силу об'єктивних і суб'єктивних причин співробітництво в цій організації має значні труднощі, проте в її рамках створюється зона вільної торгівлі, і взаємний імпорт країн СНД не оподатковується зборами. Для поглиблення інтеграції Росія, Білорусія, Казахстан, Киргизія і Таджикистан підписали угоди про формування Митного союзу. Безсумнівно, що розвиток співробітництва між колишніми республіками СРСР може сприяти їхньому економічному росту і підвищенню ефективності виробництва. Крім того, зміцнення економічного потенціалу країн із перехідною економікою є важливим чинником підвищення їхньої ролі у світовій економіці.
Особливим у різних соціально-економічних підсистемах світового господарства є різні рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними відносинами та відмінності у державному регулюванні господарського життя.
Всередині кожної з підсистем існують свої ступені відмінностей, оскільки
кожна з них не є однорідною (США і Іспанія, Аргентина і Малаві тощо).
Динамізм виробничих і суспільних процесів відбиває цю неоднорідність,
особливо щодо трансформації відносин власності й менеджменту. Подібні
перетворення мають передусім сприяти зміні структури виробництва і експорту
відповідно до критеріїв світового ринку.
У підсистемі країн перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки за відмінностями в державному регулюванні господарським життям вирізняються принаймні чотири групи країн:
1)країни, що активно наближаються до ринкової економіки (Угорщина, Чехія,
Польща, країни Балтії тощо); 2) країни, що наближаються до ринку,
використовуючи інститути командно-адміністративної системи (Китай,
В'єтнам); 3) країни, що виникли в результаті розпаду колишнього СРСР і ще
не зовсім визначилися в підходах до розвитку ринкових відносин, тому
перебувають у початковій стадії хаотичного руху до ринку; 4) країни, що
намагаються розвивати окремі елементи ринку під впливом об'єктивної
реальності (Куба, Північна Корея тощо). Між наведеними групами країн немає
чітких меж, окремі країни займають проміжну позицію. Наприклад, Монголія
займає місце між другою та третьою групами, однак ближче до другої.
Підсумовуючи деякі ознаки та характерні риси перехідних економік, слід виділити передусім такі:
. відносна тривалість тарнсформаційних процесів в економіці;
. здійснення глибоких інституціональних змін, пов’язаних із перетворенням власності, зі створенням сучасної ринкової та постринкової інфраструктури;
. ешелонована структурна перебудова економіки на сучасній техніко- технологічній і ресурсній базі;
