. органічна взаємодія із зовнішнім економічним середовищем;
. реструктуризація соціальної політики.
Країни, що розвиваються
Велику частину країн сучасного світу, включаючи країни Азії (без Японії),
Африки і Латинської Америки складають країни, що розвиваються, багато хто з
який були колоніями і напівколоніями імперіалістичних держав і відстали у
своєму економічному розвитку. Домінантною основою економічної сфери цієї
величезної групи держав стала проблема розвитку, вибору шляху, якмй би
скоротив загрозливий розрив між ними та найбільш розвинутою частиною
світової економіки. Так, співвідношення між рівнями національного доходу
країн ОЕСР та країнами, що розвиваються, в середині 60-х років становило
15:1, а вже на початку 90-х років зросло до 22:1; між країнами ОЕСР та
найменш розвинутими державами цей показник становив 57:1.
Економіка країн, що розвиваються, носила відсталий, аграрно-сировинний характер. У міжнародному поділі праці вони відігравали роль «світового села». У багатьох із цих країн у виробництві й експорті переважала монокультура - вирощування на експорт однією-двох сільськогосподарських культур або добування того або іншого корисного копальневого. Вони, як правило, “успадковували” відсталу напівфеодальну соціально-економічну структуру. Після національного визволення ці країни вступили на шлях прискореного економічного розвитку. Зараз у країнах, що розвиваються, із тим або іншим ступенем інтенсивності йде формування національного капіталу, а в деяких із них він уже досяг досить високого рівня розвитку.
Починаючи з 60-х рр. країни, що звільнилися, домоглися більш високих темпів
економічного росту, ніж промислово розвинені країни, підвищилася їхня
частка у світовому ВВП. У результаті індустріалізації істотно зросла частка
промисловості в їх ВВП, хоча і зараз більша частина населення зайнята в
сільському господарстві і на сільське господарство припадає значна частина
ВНП (див. діаграму 3).
Діаграма 3
Галузевий склад ВВП країн, що розвиваються
Джерело: [3]
Правда, у ряді країн (Алжир, Бразилія, Індонезія, Шрі-Ланка, Колумбія й ін.) частка населення, зайнятого в сільському господарстві, істотно знизилася, а частка зайнятих у промисловості зросла і майже досягла або перевищує частку зайнятих у сільському господарстві.
Йде процес диверсифікації експорту країн, що розвиваються, у якому питома
вага продукції обробної промисловості зросла з 23% у 1970 р. до 67,8% у
1996 р., а питома вага продукції машинобудування - із 2,4% у 1970 р. до
30,5% у 1996 р. Водночас, починаючи з 70-х років, у країнах підсилилася
економічна диференціація.
Особливе положення у світі, що розвивається, по показниках ВНП на душу
населення зайняли нафтовидобувні країни - експортери нафти, насамперед
країни ОПЕК. У таких країнах як Кувейт, Катар, ОАЕ, Бахрейн, Саудівська
Аравія виробництво ВНП на душу населення наближається до виробництва у
високорозвинених країнах. Але в групу країн експортерів нафти входять
країна з різним вихідним рівнем розвитку, різними соціально-економічними і
політичними режимами. Різкий зріст цін на нафту в 70-х роках призвів до
значного збільшення зовнішніх прибутків цих країн. Якщо деякі країни
(Алжир, Лівія й ін.) використовують їх для розвитку національної економіки
і створення власної промисловості, то в багатьох державах Ближнього і
Середнього Сходу значна частина прибутків привласнена правлячою феодальною
або напівфеодальною верхівкою. Велика частина прибутків вивозиться за
кордон, переважно в економічно розвинені країни, тому країни - експортери
нафти відіграють важливу роль на міжнародному ринку позичкових капіталів.
Серед країн, що розвиваються, виділилася група країн, більш розвинутих в
економічному плані. Це, насамперед, ряд країн Латинської Америки -
Аргентина, Бразилія, Мексика, що наблизилися за багатьма показниках до
країн високого і середнього рівня економічного розвитку. У цих країнах зріс
обсяг промислового виробництва і його частки в національному доході.
Зміцнилися позиції нового шару - класу підприємців.
Зріс рівень економічного розвитку ряду країн і територій Південно-Східної
Азії. Разом із найбільше розвиненими країнами Латинської Америки їх
сьогодні іменують новими індустріальними країнами. До них відносяться
Сінгапур, Тайвань, Гонконг, що ввійшов до складу Китаю, і Південна Корея.
При участі іноземного капіталу, що займає тут важливі позиції, інтенсивно
розвивається обробна промисловість. В даний час за експортом продукції ці
країни займають ведучі позиції серед країн, що розвиваються.
Незважаючи на те, що поки капітал нових індустріальних країн (НІК) виступає, як правило, у якості молодшого партнера ТНК промислово розвинутих країн, у ряді випадків він уже стає їхнім серйозним конкурентом на світових ринках, у тому числі і на ринках розвинутих країн. За сучасним рівнем економічного і промислового розвитку найбільше розвинені з нових індустріальних країн - Республіка Корея, Аргентина, Мексика, Сінгапур - упритул наблизилися до промислово розвинутих країн і знаходяться на одному рівні з такими європейськими державами, як Іспанія, Португалія, Греція.
Економічних успіхів домоглися й інші країни Південно-Східної Азії -
Індонезія, Малайзія, Філіппін, Таїланд. Хоча більша частина населення цих
країн ще зайнята в сільському господарстві, тут збільшується обсяг
промислового виробництва й експорт промислової продукції, зміцнюються
позиції представників національного капіталу. Цю групу країн Південно-
Східної Азії разом із поруч країн Латинської Америки (Венесуела, Колумбія,
Перу, Уругвай, Чилі) часто називають країнами другого покоління нових
індустріальних країн.
З інших країн, що розвиваються, відносно більш високі показники ВНП на
душу населення мають країни, у яких добуваються корисні копалини (Ботсвана,
Габон, Намібія, Марокко та ін.), є плантаційне сільське господарство (Коста-
Ріка, Колумбія, Сальвадор і ін.) або розвинене туристичне господарство
(Багамські о-ви, Барбадос, Сейшельські о-ви, Фіджі і т.д.).
Істотних результатів в індустріалізації економіки домоглася Індія. За рядом
абсолютних показників виробництва промислової продукції Індія знаходиться в
числі ведучих країн світу. Однак велика частина населення країни зайнята в
малопродуктивному сільському господарстві. Будучи другою країною у світі по
чисельності населення (935 млн чол.), по виробництву ВНП на душу населення
Індія знаходиться серед найменш розвинутих країн.
Величезних успіхів в економічному розвитку домігся Китай. Сочетая принципи
централізованого керування економікою(державна власність на основні засоби
виробництва, планування й ін.) із розвитком ринкових відносин і переходом
до відкритої економіки, залученням у великих кількостях іноземного
капіталу, Китай домігся в останні роки щорічного приросту ВНП у 9-10 %.
Значно зріс китайський експорт, при цьому Китай має позитивне сальдо в
торгівлі навіть із США.
По абсолютному показнику ВНП, розрахованому за паритетом купівельної спроможності, у 1997 р. Китай приблизно в 3,4 рази обганяє Францію, у 2,8 рази - Індію, у 2,5 рази - Німеччину й у 1,5 разу - Японії, хоча в 1,5 разу поступається США. Фактично Китай по своєю економічній мощі після США став другою державою у світі. У найближчі десятиліття Китай буде претендувати на роль другої супердержави.
Поряд із країнами, де хоча й у суперечливих формах, але спостерігається
відомий економічний прогрес, досить велику групу складають найменш розвиті
країни (країни Тропічної Африки, острівні держави в Тихому океані, деякі
країни Азії, Карибського басейну)*. Ця група країн не має запаси корисних
копалин, у них немає не тільки обробної, але і видобувної промисловості.
Сільське господарство відстале і малопродуктивне. Зберігається сильна
нерівність у розподілі прибутків, бідність і нужда більшості населення.
Переважає натуральний тип господарства, хоча в більшості і цих країн йде
поступовий розвиток його ринкової організації.
У багатьох дискусіях про причини уповільненого економічного зростання
переважної більшості країн, що розвиваються, на одне з перших місць
висувається фактор ментальності, обрах економічного мислення, які в
широкому значенні охоплюють систему освіти й культури, соціальну сферу.
Інвестиції, менеджмент, демографічні процеси, заборгованість є матеріальною
складовою слаборозвинутості.політекономія економічного зростання країн, що
ровиваються, базується на таких основних принципах:
. тотальна трансформація економіки і всього суспільства;
. ринкова стратегія як основа економічних перетворень;
. експортно-орієнтована концепція національної економіки;
. імпорт капіталу і технології з індустріальних держав;
. поліпшення умов для їх міжнародної торгівлі, для доступу на світові фінансові ринки;
. регулювання демографічних процесів.
Варто підкреслити: вирішальна роль у створенні необхідної критичної маси певних соціально-економічних зрушень у світі, що розвивається, належить людському капіталу (homo clausus), його бажанню, вмінню і здатності здійснювати модернізацію економіки і суспільства.
Економічні відносини та закони їх розвитку
Соціально-економічна сутність системи сучасного світового господарства полягає в діалектичному взаємозв'язку національних господарств країн, що належать до трьох соціально-економічних підсистем, здійснюваному через міжнародні економічні відносини.
Система світових ринкових відносин функціонує і розвивається за загальними економічними законами*. Передусім — це закони вартості та попиту і пропозиції, дії яких властиві як загальні ознаки, так і специфічні для світового товарного виробництва особливості. Діалектична єдність цих ознак та особливостей визначає якісну своєрідність світових ринкових відносин, відрізняє їх від інших форм ринкових відносин.
Загальний взаємозв'язок виробників на засадах товарно-грошових відносин існує в будь-якій соціально-економічній підсистемі сучасного світового господарства. Водночас дія законів вартості та попиту і пропозиції зазнає модифікації на основі конкретних виробничих відносин, а також продуктивних сил, державного управління тощо в кожній підсистемі. Крім того, модифікацію цих законів зумовлює зміна змісту економічної системи.
Головним критерієм еквівалентності сьогодні стає обмін на основі інтернаціональних вартостей, які формуються як середньосвітові величини в результаті конкурентної боротьби між різними державами та іншими суб'єктами світових ринкових відносин. Кожний з них в обмін на уречевлену в своїх товарах світову інтернаціональну працю отримує однакову кількість такої самої праці в інших товарах, які купує на світовому ринку. Економія національної праці, яка реалізується у світовому товарообміні, досягається завдяки міжнародному поділу праці, що дає змогу виробити більшу кількість товарів та знизити національну вартість їх, витративши при цьому ту саму кількість національної праці.
Інтернаціональні витрати суспільне необхідної праці на виробництво товарів визначають величину інтернаціональної вартості. Національні витрати суспільне необхідної праці країн, що експортують на світовий ринок найбільшу кількість певної продукції, формують інтернаціональні витрати і, як наслідок, інтернаціональну вартість. Проте у формуванні останньої беруть участь не всі товари, які виробляються у різних країнах, а лише ті, які експортуються на світовий ринок. Звідси ступінь впливу національної вартості на інтернаціональну залежить від частки окремих країн у загальному обсязі продажу окремих товарів на світовому ринку.
Країни, які беруть участь у міжнародному поділі праці та обміні, знаходяться в неоднакових умовах. Це визначається не тільки рівнем розвитку, структурою економіки і ємністю внутрішнього ринку, а й відмінностями географічного положення, складом та розмірами природних ресурсів. На світовому ринку країни, витрати яких на виготовлення того чи іншого продукту вищі за середній інтернаціональний рівень, виявляються неконкурентоспроможними, ті
ж, у яких подібні витрати нижчі, мають більш високий доход від експорту своїх товарів.
Є багато специфічних факторів, які тією чи іншою мірою перешкоджають формуванню інтернаціональної вартості. Вплив цих факторів (зовнішньоторгові та валютні обмеження, коливання курсів валют, біржові "лихоманки") позначається на світових цінах. Проте короткочасні коливання цін не відображають довгострокових тенденцій, а власне в останніх і виявляється універсальна дія закону вартості як регулятора світових ринкових відносин.
Якісна еволюція, яку переживає сучасне світове господарство, полягає у подальшій трансформації світових продуктивних сил і виробничих відносин і зумовлює особливості дії інших, крім названих законів вартості та попиту і пропозиції економічних законів, — закону відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, закону зростання потреб, закону економії часу, закону зростання продуктивності праці тощо.
У своїй сукупності особливості дії економічних законів у світовому господарстві відображають удосконалені форми і культуру господарювання, які викристалізовуються в процесі суспільного добору, що відбувається одночасно з розвитком і поглибленням міжнародного поділу праці. Один процес дає суспільству можливість неухильно підвищувати ефективність праці, інший — більш раціонально організовувати суспільне виробництво і продуктивніше розпоряджатися його результатами. Доповнюючи та стимулюючи один одного, ці процеси зумовлюють розвиток світового господарства.
Висновки
Отже, сучасний світовий суспільний розвиток характеризується посиленням зв'язків і взаємозалежностей між країнами. Перспективи світової цивілізації зв'язані з еффективним функціонуванням світогосподарської системи. Жодна країна світу не може претендувати на повноцінний розвиток, не будучи включеною в орбіту світогосподарських зв'язків, не може ефективно розвиватися в умовах національної економічної відокремленості, національної автаркії. Рух товарів, послуг і грошових платежів виявляються сильнішим за будь-які штучні бар'єри.
Міжнародна економічна система об'єднує держави, що мають свою національну й економічну самостійність, різний рівень господарського, політичного і культурного розвитку. Основними елементами міжнародної економічної системи є країни з високим рівнем розвитку, країни з перехідною економікою і країни, що розвиваються.
До високорозвинених країн відносяться 23 країни: США, Канада, 15 країн ЄС і
3 західноєвропейські країни (Швейцарія, Норвегія, Ісландія), що входять в
ЕАСТ, Японія, Австралія і Нова Зеландія. У ряді видань ООН до промислово
розвинутих країн відносяться також Ізраїль і Південна Африка. Для них
характерен поступовий перехід до постринкової неоекономіки, центр ваго
зміщується ії сфери матеріального в сферу духовного виробництва.
До країн з перехідною економікою входять колишні соціалістичні країни - члени СЕВ і колишні республіки СРСР, включаючи Росію, що вступили на шлях ринкових перетворень.
Країни, що розвиваються, складають велику частку країн сучасного світу. Це країни Азії (без Японії), Африки і Латинської Америки. Багато хто з них були колоніями і напівколоніями імперіалістичних держав і відстали у своєму економічному розвитку.
Серед основних критеріїв, за якими розрізняють господарські системи, важливими є можливість використання передової техніки і технології, останніх досягнень НТП, рівень розвитку продуктивних сил, а також оволодіння принципами і правилами ринкового устрою економіки.
Література
1. Киреев А.П. Международная экономика. В 2-х ч. – Ч. I. Международная микроэкономика: движение товаров и факторов производства. – М.:Междунар.
Отношения, 1998.
2. Мировая экономика/Под ред. А.К.Корольчука, С.П.Гурко. –
Мн.:Экоперспектива, 2000.
3. Мировая экономика: Учеб. пособие/С.П.Гурко, Е.П.Целехович,
Г.А.Примаченок и др. – Мн.: ИП «Экоперспектива», 2000.
4. Мировая экономика. Эк-ка зарубежных стран: Учебник/ под ред. д-ра. экон. наук, проф. В.П.Колесова и д-ра. экон. наук, проф. М.Н.Осьмовой. – М.:
Флинта: Московский психолого-социальный институт, 2000.
5. Осови економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Г.Н.
Климко, В.П. Нестеренко, Л.О.Каніщенко та ін.; за ред. Г.Н. Климка, В.П.
Нестеренка. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Вища шк. – Знання, 1997.
6. Ростов Є.В. Економіка країн світу: Довідник. – К.: Картографія, 1998.
7. Світова економіка: Підручник/А.С.Філіпенко, О.І.Рогач, О.І.Шнирков та ін. – К.:Либідь, 2000.
8. Спиридонов И.А. Мировая экономика: Учеб. пособие. – М.: ИНФРА-М, 2001.
9. Экономики «разных скоростей». Капиталистические и развивающиеся страны/Под ред. А.А.Демина. – Л.:Изд-во. ЛГУ, 1990.
-----------------------
[1] В таблицю внесені найбільш репрезентативні по групам і регіонам країни
* За даними статистики Всесвітнього банку у 1995 році в світі нараховувалось 209 державно-територіальних утворень.
* На першому пленарному засіданні Академії соціальних наук, заснованої в
ватикані 1994 р., відзначалось, що “розвинуті країни, де мешкає 1/5
населення світу, споживають 70% світового виробництва енергії, 75% металів
і 85% деревини” (The Study of the Human Equality and Social Inequalities
from the Perspective of the varios social sciences. Vatican City, 1996. P.
166 – 167).
* Відповідно до класифікації ООН до найменш розвинутих країн відносяться:
Афганістан, Ангола, Бангладеш, Бенін, Бутан, Буркіна-Фасо, Бурунді,
Вануату, Гамбія, Гвінея, Гвінея-Бісау, Гаїті, Джібуті, Демократична
Республіка Конго (ДРК - колишній Заїр),
Замбія, Зах. Самоа, Ємен, Кірібаті, Коморські о-ви, Лаос, Лесото, Ліберія,
Мадагаскар, Малаві, Мальдіви, Малі, Мавританія, Мозамбік, Мьянма, Непал,
Нігер, Руанда, С’єрра-Леоне, Соломонові о-ви, Сомалі, Судан, Танзанія,
Того, Тавалу, Уганда, Центрально-Африканська Республіка, Чад, Екваторіальна
Гвінея, Эритрея, Ефіопія.
* Відома альтернативна позиція М. Вебера, який не визнавав правомірності застосування поняття закону до сфери історії та соціально-економічних відносин. Проте, якою б не була специфіка дії економічних законів, на відміну від законів природи, вони виражають сталі закономірності й тенденції розвитку економічних систем та їх суперечностей.
-----------------------
[pic]
[pic]
[pic]
