Сектор малого бізнесу формується в Україні з 1986-1988 р. після
прийняття постанови, а потім і закону про кооперативи. Тоді це була ще
квазіформа малої частки бізнесу, але вона поклала початок розвитку
недержавного малого і середнього підприємництва і до 1992 року
спостерігався бурхливий ріст малих підприємств, що різко сповільнився. у
1993 році
Втрата адміністративного керування, економічний хаос і законодавча плутанина привели до того, що законослухняні підприємці, що організують бізнес у виробничій сфері, виявилися в надзвичайно скрутному стані, несучи великі витрати, виплачуючи високі податки і піддаючи державному і недержавному рекету. Відсутність чіткого механізму реалізації державних заходів для підтримки малого бізнесу, труднощі в одержанні кредитів, виробничих приміщень і матеріальних ресурсів поставили малі підприємства в нерівне положення з великими. Це привело до скорочення їхнього росту і до орієнтації переважно на торгово-закупівельну і посередницьку діяльність.
Серед видів діяльності МП дотепер переважають роздрібна торговля (35
%), промисловість (15 %), будівництво (16 %). Тенденції в галузевому
розподілі малих підприємств і кооперативів такі, що скорочується частка
підприємств, що займаються виробництвом, а росте частка і , відповідно
значення для нашої економіки, підприємств, що займаються торгівлею,
посередницькими послугами, фінансових і страхових компаній, у тому числі
бірж і брокерів. Крім того, існує велика кількість підприємств,
зареєстрованих як виробничі чи багатоцільові (випуск товарів народного
споживання, надання різних послуг ), але проте займаючихся торгово-
посередницькою діяльністю як основною.
Досягнутий до 1997 р. рівень розвитку недержавного приватного
підприємництва можна оцінити як недостатній по наступним розуміннях: складає 10—15 %, тоді як у розвинутих від 50 до 80 %; — по обсягу
діяльності (виробництво товарів і послуг) малий бізнес України настільки
малий, що не може ні задовольнити суспільні потреби, ні відігравати роль
повноцінного ринкового фактора, тобто впливати на досягнення ринкового
балансу і скласти конкуренцію великим монопольним державним підприємствам
(по кількості МП, що приходяться на 10 тис. чол. населення, Україна в
кілька разів відстає від країн Балтії і Росії, у 10 від Румунії і Словенії,
у 50 разів— від Польщі, Угорщини, Чехії);
— частка працюючих у малому бізнесі України складає близько 8 % від
чисельності всіх працюючих, тоді як у країнах з ринкової экономикой-ні менш
50 %;
— внесок малого бізнесу України в створення ВНП складає 10—15 % у порівнянні з 60—80 % у розвитих країнах.
Що стосується внутрішнього механізму життєдіяльності, те малий бізнес не досяг порога «критичної маси», при якому починає діяти ефект саморегулювання і самовідтворення.
Розглянемо причини сформованої ситуації. У пресі, у колі фахівців, що вивчають малий бізнес, у середовищі підприємців фігурує перелік, у который входить біля двох десятків причин, що перешкоджають розвитку малого бізнесу в Україні. Серед них — недосконалі закони і часто змінюються правила; надмірні податки; вузькість джерел фінансування; нерівні можливості в конкуруванні з великим номенклатурним бізнесом; усеосяжна корупція і рекет; відсутність підтримки чи ж перешкоджання з боку держави (його органів); нерозвиненість інфраструктури (банки, зв'язок, інформація і т.п.); професійна непідготовленість самих підприємців і т.д. Із загальних проблем, з якими зіштовхуються бізнесмени всіх регіонів України в своїй повсякденній діяльності, виділимо наступні.
Труднощі з реєстрацією відкриття власної справи займають у списках проблем останнє місце. Це аж ніяк не означає, що проблеми немає чи що вона незначна. Звичайно, за 5 років масового розвитку малого бізнесу в Україні гострота її помітно зменшилася. Багато бажаючих почати бізнес уже мають необхідну інформацію про процедуру реєстрації, можуть одержати в органах реєстрації, у консультантів-індивідуалів чи в спеціалізованих фірмах зразки документів і необхідні поради. Проте, по витратах часу, коштів, нервових зусиль діюча в Україні процедура реєстрації підприємства усе ще залишається громіздкою і зайво ускладненою, особливо в порівнянні з тією, що діє в розвинутих країнах.
Опитування початківців і вже діючих підприємців показало, що 75 % їх не перше місце серед інших проблем ставлять дефіцит фінансів. Власних капіталів більшість не має, банківські кредити даються на 2—3 місяці і з високою процентною ставкою, а інших масово доступних джерел фінансової підтримки малого бізнесу в Україні немає. Приватні благодійні фонди відсутні, союзи й асоціації підприємців не мають у своєму розпорядженні засоби для кредитування малого бізнесу. Відомі лише чотири потенційно доступних джерела виділення фінансів: Український фонд підтримки підприємництва; Державний інноваційний фонд; засоби, які виділяються місцевими органами влади безробітним для організації свого бізнесу; засоби місцевих органів влади, що утворяться з відрахувань від вартості приватизованих об'єктів. Обидва центральні фонди дислокуються в Києві, але мають регіональні відділення в обласних містах (фонд підтримки в 9, а інноваційний у 19 областях). Перший фонд щорічно одержує з державного бюджету встановлену суму для кредитування дрібних приватних підприємців; засоби другого фонду утворяться з фіксованого відсотка відрахувань, вироблених усіма підприємствами від обсягу реалізації продукції (робіт, послуг). Ці фонди виділяють кредити підприємцям як для початку своєї справи, так і під поточне виробництво, на конкурсних принципах, шляхом оцінки їхніх бізнес-планів. Однак надходять засоби у фонди в недостатньому обсязі і нерегулярно. Інноваційний фонд надає кредитну підтримку тільки проектам, що реалізують нові технології, але його можливості також невеликі щодо потреб малих підприємств.
У 1993 р. почало діяти положення про виділення позичок безробітним для того, щоб вони могли почати свою справу, але, по-перше, виділювана сума недостатня для цього, а по-друге, одержати її дуже важко через складну процедуру оформлення.
Останнє з чотирьох названих джерел кредитування-засобу місцевої влади, утворене за рахунок відрахувань від вартості приватизованих об'єктів, — також практично не діє, оскільки не відпрацьований механізм виділення засобів підприємцям.
Що стосується одержання кредитів у комерційних банках, то в якості їхніх клієнтів можуть виступати лише торгові і посередницькі організації, але не виробничі, а тим більше не дрібні, тому що в них немає ні великого статутного капіталу, ні дорогих основних фондів і майна, ні значного особистого майна, що можуть служити заставою під кредити. В останні роки розширюють масштаби діяльності в Україні закордонні і міжнародні фінансові фонди і програми, але вони охоплюють локальні зони і тому не роблять істотного впливу на підтримку малих підприємств.
Далі в порядку убування труднощів назвемо проблеми доступу до приміщень і устаткування (55 % опитаних), дефіциту інформації (50 %) і недостатку кваліфікованого персоналу (46 %). Цей набір проблем типовий для всієї України.
Проблема приміщення для малого бізнесу знаходиться в одному ряді з
проблемою фінансування. Рівень їхньої складності варіюється в залежності
від ситуації на місцях. Так, ситуація в Києві відрізняється
парадоксальністю: з одного боку, тут вище, ніж в інших містах, рівень
пропозиції кредитів і приміщень, а з іншого боку - набагато вище і ціновий
фактор (розмір прямих і непрямих виплат). Перше зрозуміло саме собою
(фактор концентрації діяльності в столиці), а друге пояснюється тим, що
рівень цін на ринку кредитів і приміщень визначається попитом не всієї маси
потенційних клієнтів, а верхівки самих платоспроможних з них. У попиті на
приміщення ціна встановлюється в розрахунку на таких клієнтів, як
посольства, іноземні торговельні палати і представництва, спільні з
іноземними партнерами підприємства, магазини і філії транснаціональних
фірм, представництва закордонних і міжнародних фондів і програм, банки,
холдингові, інвестиційні, страхові компанії, рекламні і туристичні
агентства і т.п.
Діючі бізнесмени відзначають також проблеми з реалізацією продукції і з доступом до сировини і матеріалів. Останнє не має потребу в поясненні, оскільки в Україні ще не створений механізм вільної ринкової реалізації сировини і як і раніше здійснюється його розподіл між державними підприємствами, частка яких по галузях коливається від 60 до 90 %. Великі біржі з дрібним бізнесом не працюють, а дрібнооптова торгівля вирішує питання постачання підприємців через неформальні канали. Частково цим пояснюється такий феномен нинішньої України, як розрахунки між недержавними підприємствами переважно у виді готівки.
Проблема реалізації продукції має два аспекти — внутрішній і зовнішній. Реалізувати продукцію на внутрішньому ринку України важко не тому, що вона не потрібна: попит є, але в споживачів немає грошей для розрахунків. У багатоланковому ланцюжку підприємств, що поставляють один одному продукцію, ні в кого немає грошей для оплати. Ця ситуація триває вже не один рік і відома як «криза взаємних платежів».
Бізнесмени називають ще дві проблеми, що, на їхню думку, мають сугубо місцеве походження, але, як показали обстеження по областях, досить типові для України. Це відносини з податковою адміністрацією (63 % відповідей) і з банками (54 %). Мова йде про непорозуміння між клієнтами, з одного боку, і банками і податковою адміністрацією — з іншого. Бізнесмени відзначають некомпетентність службовців податкової адміністрації і банків, що породжує необґрунтовані претензії, а також неправильне розуміння працівниками того, який повинен бути характер взаємин із клієнтами, через що до клієнта відносяться як до дратівної перешкоди або ж з готовим упередженням як до суб'єкта із заздалегідь передбачуваною презумпцією винності.
Багато підприємців серед проблем, що утрудняють розвиток справи, виділяють недостатню власну підготовленість до бізнесу. Це і зрозуміло: адже сфера підготовки до підприємництва знаходиться в Україні в зародковому стані. Бізнесмени скаржаться на труднощі одержання інформації (довідок, консультацій), Відсутність літератури по бізнесу стосовно до наших реальних умов.
Немаловажним фактором розвитку малого бізнесу є участь державних
органів у створенні сприятливих умов для нього. У даному напрямку держава
зробила слідуючі кроки. Наприкінці 1991 р. був заснований Державний комітет
зі сприяння малим підприємствам і підприємництву (скасований у 1994 р.).
Тоді ж утворений Національний фонд підтримки підприємництва і розвитку
конкуренції. У 1993 р. засновується Державний інноваційний фонд і
приймається довгострокова програма державної підтримки підприємництва. Яка
ефективність мір для розвитку малого бізнесу? Нульова чи мізерно мала, —
так випливає з опитувань підприємців і оцінок експертів. У складі місцевих
органів влади (обласних, міських, районів міста) існують департаменти,
покликані здійснювати державну політику підтримки підприємництва, але через
нечисленність персоналу (1—-4 чіл.), відсутності устаткування і фінансових
засобів вони займаються тільки підготовкою довідок і допомагають починаючим
підприємцям у процедурі реєстрації. У цілому ж відношення місцевої влади до
приватного підприємництва усе ще залишається індиферентним, чи приховано
негативним. Реальна допомога малому бізнесу на місцях — явище настільки
рідке, що про початок позитивних змін у стереотипах поводження маси
чиновників говорити не приходиться. Спеціальних консультаційних пунктів, що
могли б внести вагомий вклад у справу підтримки підприємців, при місцевих
органах державної влади поки немає.
