Оскільки в даному випадку принцип винятковості незастосовний, то не існує ніяких стимулів для індивідуального підприємства пропонувати кошти для будівництва маяка з метою його продажу. Враховуючи, що послуги маяка неможливо ні виразити в цінах, ні продати, зрозуміло, що приватним фірмам немає ніякої вигоди вкладати гроші у їхнє будівництво. Тут ідеться про послугу, що приносить суттєву вигоду, але на виробництво якої ринок не виділятиме ресурсів. Отже, щоб суспільство могло користуватися такими благами і послугами, забезпечити їх повинен державний сектор, а фінансувати їхнє виробництво необхідно за допомогою системи примусових податків.
Хоча непридатність принципу винятковості до вигод переливу досить різко відрізняє суспільні блага від товарів індивідуального користування, уряд забезпечує людей безліччю інших товарів і послуг, до яких принцип винятковості може бути застосований. Зокрема, такі блага і послуги, як вулиці і автомагістралі, поліційна і пожежна охорона, бібліотеки і музеї, профілактичне медичне обслуговування, цілком підпадають під дію принципу винятковості, тобто на них можна встановити ціни, і приватні виробники можуть ними забезпечувати споживачів за допомогою ринкової системи.
Всі ці послуги, які несуть у собі значні вигоди переливу, ринкова система не вироблятиме в достатній кількості. Тому держава бере на себе їхнє фінансування і виробництво, щоб не допустити можливого виникнення дефіцитного виділення ресурсів. Подібні товари і послуги іноді називають квазісуспільними (квазідержавними) благами. Щоправда, ні в економічній науці, ні в практичній діяльності урядів різних країн нема єдності щодо статусу державної системи охорони здоров'я і житлового будівництва. Що ж до благ цих сфер суспільної діяльності, то найдоцільніше поєднувати забезпечення ними населення через ринок і за допомогою держави.
Оскільки ринкова система цін не виділяє ресурсів на суспільні блага, а на квазісуспільні виділяє їх недостатньо, надзвичайно важливо виробити механізм, що забезпечував би їхнє виробництво. Досвід багатьох країн показує, що суспільні блага виготовляються і доводяться до споживачів за допомогою уряду на підставі групових, або колективних, рішень. Види і обсяги виробництва різних суспільних благ визначаються у цивілізованих країнах політичними методами, передусім шляхом голосування. Обсяги споживання суспільних благ — то питання державної політики. Ці групові рішення, які приймаються політиками, є доповненням до рішень підприємств і домогосподарств, що дають відповіді на три основні питання.
Після прийняття вказаних групових рішень слід з'ясувати, як саме перерозподілити ресурси із виробництва товарів індивідуального користування у виробництво суспільних благ. В умовах повної зайнятості перед державою стоїть завдання вивільнення ресурсів із сфери виробництва товарів індивідуального користування, для направлення їх у сферу виробництва суспільних благ.
Вивільнення ресурсів із індивідуального сектора здійснюється шляхом скорочення індивідуального попиту на них через обкладання підприємств і домогосподарств податками, які виключають частину їхнього доходу, тобто частину потенційної купівельної спроможності.
Отримуючи менші доходи, підприємства і домогосподарства змушені скорочувати свої інвестиційні і споживчі видатки. Отже, податки зменшують попит на товари і послуги індивідуального користування, а це, у свою чергу, викликає зниження індивідуального попиту на ресурси.
Передаючи купівельну спроможність приватних економічних агентів
урядові, податки вивільняють ресурси із індивідуальної сфери застосування.
Уряд, витрачаючи податкові надходження, може сам направляти ці ресурси для
виробництва суспільних благ і послуг. Так, податки на доходи підприємств і
на особисті доходи вивільняють ресурси із виробництва інвестиційних товарів
і товарів особистого споживання. Уряд використовує ці ресурси для
виробництва військових літаків, на будівництво нових шкіл і
автомагістралей. Уряд свідомо перерозподіляє ресурси з метою здійснення
певних змін у структурі національного продукту країни.
Особливе місце у діяльності держави посідає проблема стабілізації економіки, тобто допомоги ринковій економіці забезпечити повну зайнятість ресурсів, ефективне їхнє використання і стабільний рівень цін. Ключовий момент полягає в тому, що рівень виробництва безпосередньо залежить від загального, або сукупного, обсягу видатків.
Високий рівень загальних видатків означає, що для багатьох галузей вигідно нарощувати випуск продукції, а це, в свою чергу, зумовлює необхідність досягнення високого рівня використання матеріальних і людських ресурсів. Досвід показує, що сама по собі ринкова економіка далеко не завжди забезпечує повну зайнятість ресурсів.
Загальний рівень видатків у ринковій системі може бути надто низьким для реалізації повної зайнятості. Уряд зобов'язаний так доповнити приватні видатки, щоб їхній загальний рівень був достатнім для створення повної зайнятості. При цьому держава може використати урядові видатки і податки для перерозподілу ресурсів у виробництво суспільних благ.
Коли суспільство намагається витрачати більше, ніж дозволяють виробничі
потужності економіки, виникає інфляція. За повної зайнятості сукупні
видатки перевищують величину продукту, що зумовлює підвищення рівня цін.
Надмірний обсяг сукупних видатків носить інфляційний характер. В такому
разі урядові необхідно усунути надмірні видатки, чого можна досягти шляхом
скорочення власних видатків, а також підвищенням податків з метою
скорочення видатків приватного сектора.
Вплив державного сектора і економічної політики на потоки товарів і платежів у суспільстві можна також проілюструвати з допомогою схеми макроекономічного кругообороту. На мал. 2 показано, як виглядає кругооборот; якщо включити в нього видатки і доходи державного сектора.
Щоб спростити схему, тут не враховані потоки товарів і послуг, тобто в
неї включені лише потоки платежів. На схемі видно, що державний сектор
робить два види добавок до попиту, орієнтованого на товарні ринки. Частково
державний сектор сам виступає в ролі покупця товарів і послуг (від
локомотивів для державних залізниць і до офісних меблів для установ).
[pic]
Малюнок 2.
Державний сектор виплачує дотації (трансферти) домашнім господарствам
(допомога на дітей або пенсії), що підвищує їхню купівельну спроможність,
Як правило, обидва ці види добавок до попиту називають ін'єкціями
купівельної спроможності в економіку.
Державний сектор зобов'язаний також фінансувати вищезгадані видатки. Це здійснюється за допомогою податків, що сплачуються домашніми господарствами. Тим самим купівельна спроможність зменшується. Тому податки називають іще «відпливом» попиту.
Якщо у державному секторі виявляється надлишок, тобто якщо він вилучає
з допомогою податків більше, ніж віддає, то вилучення із макроекономічного
обороту перевищує "ін'єкції". Як наслідок, відбувається скорочення
національного продукту і, відповідно, національного доходу. Коли ж навпаки,
у державному секторі існує дефіцит, тобто його видатки перевищують доходи,
«ін'єкції» стають більшими, ніж вилучення. Це означає, що купівельна
спроможність зростає, національний продукт і національний доход
збільшуються.
Слід відзначити, що ці стандартні підходи, необхідні для функціонування ринкової системи, непридатні для тієї виняткової ситуації, що склалася на сьогоднішній день в економіці України. Тут зростання державних видатків веде не лише до посилення кризи фінансової та кредитно-грошової систем, а й спричиняє різке скорочення обсягів виробництва.
Частина 2
Роль податків і державних видатків в економічній політиці держави
Незважаючи на безліч економічних важелів, за допомогою яких держава втручається в економічне життя країни, найвідчутнішими серед них є оподаткування та урядові видатки. Саме податки — економічна основа для здійснення урядових закупівель товарів та послуг і державних трансфертних платежів.
За останні десятиріччя урядові видатки значно зросли і досягли 20%
валового національного продукту. Крім придбання товарів і послуг (закупівля
зброї, будівництво автомагістралей і поштових споруд, утримання суддів,
пожежних, вчителів тощо), держава здійснює виплати, які перерозподіляють
податкові доходи, отримані від усіх платників податків, певним верствам
населення в формі допомоги по безробіттю, виплат на соціальне страхування й
забезпечення, допомоги ветеранам війни і т. ін. Останнім часом вони також
зросли і в багатьох країнах перевищують 20% національного доходу. Як
наслідок, податкові надходження, необхідні для фінансування державних
закупівель і трансфертних платежів, складають близько 1/3 ВНП. Слід
відзначити, що в кінці 80-х років частка сукупних податкових надходжень у
ВНП колишнього СРСР була значно більшою, ніж у економічно розвинутих країн
Заходу. Так, якщо в США цей показник складав близько 30%, ФРН — 38%,
Норвегії — 45%, Туреччині — 24%, Швеції — 57%, то в колишньому СРСР —
70%,'.
Важливо уточнити різницю між державними закупівлями і трансфертними платежами. Урядові закупівлі часто-густо називають виснажливими, оскільки вони безпосередньо поглинають або використовують ресурси: отримана при цьому продукція є складовою частиною національного продукту. Трансфертні платежі навпаки не є виснажливими, бо вони не поглинають ресурсів і не пов'язані з виробництвом.
Через урядові затрати суспільство намагається перерозподілити ресурси від індивідуального до суспільного споживання товарів. Через трансферти уряд змінює структуру виробництва товарів приватного сектора.
Різниця між урядовими закупівлями і трансфертними платежами має безпосереднє відношення до вивчення проблеми зростання ролі держави в економіці. Є підстави вважати, що трансфертними платежами держава менше втручається в економіку країни, ніж у разі державних закупівель.
Вище було показано, що логічним обгрунтуванням існування державного сектора в економіці виступає намагання населення країни усунути або пом'якшити нестійкість, неефективність і нерівність, пов'язані з ринковою економікою. Тут слід вказати на ряд конкретних чинників, які пояснюють історичне зростання і сучасні масштаби державних видатків і податків. До цих чинників належать: війна і оборона, зростання народонаселення, урбанізація і попит на суспільні блага, стан навколишнього середовища, програма подолання бідності і скорочення нерівності доходів. Ця програма включає розвиток соціального страхування, допомогу безробітним, соціальне забезпечення, безплатну медичну допомогу, продовольчі купони, державне житлове будівництво.
