Теорія прибутку й процента не була достатньо обгрунтованою. Ні в
“Політичній економії”, ні в Оксфордських лекціях 1847—1852 роках Сеніор не
спиняється на поясненні принципів і шляхів формування прибутку та його
розмірів, ставки процента, джерел їхнього забезпечення, мотивів утримання.
Він обмежується визначенням похідної природи прибутку на капітал як плати за підприємництво та утримання від негайного споживання грошей.
Але в теорії Сеніора уже містяться положення, що в них висвітлюються взаємозв'язки прибутку, процента й заробітної плати. Він указує на те, що основою зростання виробництва є прибуток, який перетворюється на заощадження, а згодом — на витрати виробництва. Тому зростання прибутку й заробітної плати залежить від утримання капіталіста.
Заробітна плата. Стверджуючи, що ціна товару є сукупністю кількості
праці і утримання, необхідного для продовження виробництва, Сеніор робить
висновок, що зростання (спадання) ціни має супроводжуватись зростанням
(спаданням) заробітної плати. З часом ціни зафіксуються на рівні витрат
виробництва, отже заробітна плата відповідатиме витратам праці.
Він бачив різницю між реальною та номінальною заробітною платою, але ще
не спромігся співвіднести теорію заробітної плати (яку він зв'язував з
продуктивністю праці) та теорію продуктивності капіталу. Формування ставки
заробітної плати ставилося в повну залежність від утримання капіталіста
(розмірів прибутку), а не від утримання робітника.
Теорія розподілу Сеніора не раз зазнавала критики за її бездоказовість.
Однак терміном ”утримання” інші автори також користувалися досить
інтенсивно, особливо коли вони не могли пояснити природи доходів.
У теорії Сеніора значне місце відведено також і характеристиці інших аспектів доходів. Він доводить, що додатково залучена праця в сільському господарстві створює прибуток, який має тенденцію до зниження; що зростання населення обмежується дефіцитністю матеріальних багатств; що кожен індивід намагається отримати більше багатств за найменших витрат, але поєднання цих намагань урівнює засоби з витратами тощо.
Для ілюстрації своїх теорій Сеніор часто користується математичним апаратом.
Ортодоксальне розуміння трудової теорії вартості зумовило коло проблем, що були розглянуті Сеніором. Поза його увагою не залишились питання грошей та грошового обігу, а також міжнародної торгівлі.
Теорія грошей. Сеніор критично аналізує кількісну теорію грошей
Торренса, Рікардо і Джеймса Мілля. За вихідне він бере положення про те, що
гроші є товаром, який набрав особливої форми в процесі еволюції обміну.
Пройшовши шлях від бартеру, де гроші виступали в натуральному вигляді, до
сучасної універсальної форми, вони стали виконувати цілий ряд функцій. Але
основне їхнє призначення, на думку Сеніора, - обслуговувати кредит,
оскільки гроші є виразником вартості, універсальним засобом обміну,
універсальним вимірювачем вартості, що робить можливим майбутні платежі.
Ідеальні властивості товару, який претендує на роль грошей, - це спроможність задовольняти будь-які потреби, обмежена кількість, однорідність. Важливі й деякі фізичні якості: висока вартість у малій кількості, легка подільність, довговічність, сталість вартості. Тільки золото та срібло відповідають цим вимогам.
Цей підхід до характеристики грошей як особливого товару відповідає класичним позиціям. Але Сеніор вимагає відносного обмеження кількості цього товару в обігу, а отже, виходить з теорій пропозиції, сформульованої ще меркантилістами, не враховуючи існування об'єктивного попиту на гроші.
Практичні рекомендації Сеніора щодо державного регулювання пропозиції грошової маси не втратили значення і тепер. Він уважав, що лише держава має здійснювати емісію, що однією з умов контролю за незмінною вартістю паперових грошей є формування розумної податкової системи, підтримування постійного співвідношення з міжнародними обмінними курсами.
Основна помилка Джеймса Мілля полягала, на погляд Сеніора, у тім, що, розглядаючи проблему грошей, Мілль не включав монетарної теорії в економічний аналіз, не аналізував факторів, що впливають на величину вартості цього товару, а оскільки вартість грошей зумовлюється тими самими чинниками, що й вартість інших товарів, то з позицій кількісної теорії грошей неможливо пояснити засади формування рівня цін (особливо міжнародного). Сам Сеніор не досліджував проблеми порівняльних витрат, як це робили економісти починаючи від Сміта, і дещо перебільшував роль витрат у створенні вартості грошей.
Внесок Сеніора в економічну теорію різні автори оцінюють по-різному:
від повного замовчування до критики його теорій в цілому. Очевидним наміром
Сеніора був синтез теорій Рікардо, Мальтуса та Сея, і в цьому він домігся
значного успіху. Але багато його власних ідей мають самостійну цінність.
Сеніора можна вважати одним із засновників теорій відносної та граничної
корисності, попиту і пропозиції. Він правильно розумів економічну сутність
капіталу, процента, факторів виробництва, виробничих витрат. Хоча ці ідеї
були не досить обгрунтованими, але згодом знайшли визнання в економістів
неокласичного спрямування і були ними розвинуті далі.
Намагання Сеніора звільнити політекономію від будь-якого компромісу із соціальними системами та реформами, звести її до обмеженої кількості основних принципів, придатних для пояснення різноманітних економічних явищ, дає підстави вважати його засновником політекономії як прикладної науки.
Найбільш відомим послідовником класичної традиції був Джон Стюарт Мілль
(1806 — 1873). Книжка Мілля “Принципи політичної економії” (1848) протягом
другої половини XIX ст. була основним навчальним посібником для
економістів. Її успіх зумовлювався вдалим поєднанням класичного та інших
напрямків, стрункою й витонченою філософською картиною економічного устрою
суспільства, майстерним викладом основного змісту теорії Рікардо та не менш
майстерною спробою “примирити” Рікардо та його критиків. Лише після
опублікування відомого трактату Маршалла й розвитку граничного аналізу
праця Мілля втратила своє значення.
Походження та освіта Джона Стюарта Мілля, викладацька робота в багатьох
університетах визначили напрями його діяльності. Батько Джона Стюарта
Мілля, Джеймс Мілль, особисто займався вихованням свого сина. Уже в три
роки молодший Мілль вивчає грецьку мову, "у вісім — латинь, читає грецьких
класиків, книги з історії, літератури, вивчає математику, в одинадцять —
коригує гранки найвідомішої праці батька “Історія Британської Індії”, а в
тринадцять — нарівні з дорослими бере участь в обговоренні принципових
політекономічних проблем.
Засновником ліберальної економічної теорії в США вважають Генрі Чарльза
Кері (1793 - 1879), у працях якого капіталізм розглянуто як економічний
устрій, що керується об'єктивними економічними законами і не потребує
втручання держави.
Оптимізм Кері, як і оптимізм Бастіа, базувався на визнанні великих класичних доктрин, але опорою для впевненості Кері в прогресивності розвитку були особливості, притаманні його країні.
Основні праці Кері опубліковано протягом 1835—1859 рр., коли країна
перебувала у стадії бурхливого розвитку: населення зростало, але теорія
Мальтуса не підтверджувалась, оскільки земля була дешевою, плодючою і в
необмеженій кількості, заробітна плата досить високою, ціни низькими.
Здійснювалось будівництво доріг, каналів, залізниць. Імпорт капіталів та
найновіших технологій довершував картину. Контраст між молодою економікою
Америки і занепалою економікою старої Європи був разючим. У Кері були всі
підстави для оптимізму.
Генрі Чарльз Кері народився у Філадельфії в сім'ї ірландського політичного вигнанця, який не мав жодних симпатій до Британії. Батько був заможною людиною, що давало можливість його синові отримати добру освіту.
Однак Кері закінчив звичайну школу і у 24 роки став бізнесменом,
швидко забезпечив собі матеріально незалежне майбутнє і в 42 роки зайнявся
наукою. Він був добре обізнаний з історією, соціологією, психологією,
математикою, філософією, біологією, хімією та фізикою. Під час своїх
подорожей до Європи зустрічався з багатьма видатними людьми тієї доби, і
серед них із Міллем, який зацікавив його як видатний учений.
Перу Г. Ч. Кері належать 13 книжок і близько трьох тисяч памфлетних
матеріалів, а також безліч газетних статей. Найвідомішими його працями є
“Нариси про норму заробітної плати” (1835) у трьох томах, тритомник
“Принципи політичної економії” (1837—1840), “Минуле, сучасне, майбутнє”
(1843), “Гармонія інтересів” (1850), “Основи соціальної науки" (1858—1859),
“Принципи соціальної науки” (1865) та інші, що демонструють охоплення ним
усіх суспільних процесів.
Політична економія Кері була поєднанням обгрунтованої критики існуючих
економічних теорій із власними науковими поглядами. Він не сприймав
Мальтуса та Рікардо, системи яких вважав песимістичними і такими, що
розпалюють соціальну ворожнечу, і хоча високо цінував А. Сміта, але з
частиною його положень також не погоджувався, зокрема заперечував теорію
вільної тргівлі, запропонувавши натомість доктрину протекціонізму. Його
політична економія заслуговує на увагу завдяки оригінальності підходів до
трактування основних економічних категорій, запропонованих класичною
школою, а також оптимістичному баченню перспектив суспільства, заснованого
на принципах індивідуалізму та конкуренції.
Проблема вартості у працях Кері є однією з основних, він визнає роль вартості в процесі обміну та розподілу і вважає, що “причина існування в людському розумі ідеї вартості... це просто наша оцінка опору, який потрібно подолати перед тим, як ми оволодіємо бажаною річчю” . Вартість збільшується чи зменшується, коли збільшується чи зменшується опір. Оцінку розмірів цього опору Кері пропонує орієнтувати на витрати виробництва.
Він визнає ідею корисності, але трактує її тільки як корисну властивість: “Корисність речей є мірою людської влади над природою, і вона зростає з єднанням людей. Вартість речей, з іншого боку, є мірою влади природи над людиною, і вона зменшується зі збільшенням єдності людей. Отже, існують два протилежні напрямки, які завжди обернено пропорційні один одному” .
Кері використовує ідею протистояння для пояснення основ взає-мообміну.
На його думку, торгівля товарами — це обмін на підставі врахування витрат
виробництва: ніхто не запропонує за товар більше, ніж він вартий на даний
момент, а не в минулому, оскільки витрати виробництва зменшуються з часом,
бо природа все менше протистоїть спільноті людей. Два фактори визначають
вартість: природа та праця людини.
Однак визначення розмірів вартості Кері узалежнює від двох факторів не з погляду врахування витрат (оскільки це неможливо за такої постановки проблеми), а з позицій праці, що її було збережено завдяки перемозі людини над природою. Найбільш наочною щодо цього є його теорія земельної ренти.
