Криза III ст. відбилася не тільки на стані економічного і політичного життя
Імперії, але і на її ідеології. Старі ідеї і уявлення відійшли в минуле,
поступаючись місцем новим. Все це знаменувало собою глибокий занепад
культури. В області науки, літератури і мистецтва в III ст. не було
створено нічого скільки-небудь значного, і лише одна область культури була
виключення - право, яке інтенсивно розроблялося префектами преторія
(Папініаном, Ульпіаном та іншими відомими юристами). Саме в ці роки система
римського права була поставлена у відповідність до потреб світової держави.
Тепер римське право включало елементи правових норм, які діяли в
провінціях.
Боротьба між релігійними і філософськими течіями, яка велася в III ст.,
показала, що мислителі шукали причини погіршення становища населення,
безперервних воєн і загострення соціальних протиріч. Вони задумувалися над
тим, як вийти з цього важкого положення. Тільки релігія і філософія могли
дати відповіді на ці питання. Але як би то не було, про що б не думали
філософи, загальна ситуація в країні вплинула і на них: релігійно-
філософські течії набули песимістично-занепадницького характеру.
Пізнання матеріального світу відійшло в минуле: філософи тепер думали в
основному про світ потойбічний, про сили, які керують людством, про Бога,
демонів, про свободу і несвободу, про гріх і очищення. Пізнання світу
відійшло на другий план. Наука знаходилася у занепаді, її замінили
скептичні твердження про те, що світ людиною не може бути пізнаним, а Секст
Емпірик з іншими представниками школи філософів-скептиків навіть
стверджували, що світ не існує поза уявленням людини, що реальне життя - це
лише плід чуттєвого сприйняття. Все ще велику роль, як і в часи правління
Августа, продовжувала відігравати ідея “золотого віку”, який, ніби-то, має
прийти разом з появою “гарного імператора” на політичній арені. Саме для
зміцнення цієї ідеї, Септимій Север з розмахом відсвяткував “сторічні
ігри”, на зразок тих свят, які влаштовували Август і Клавдій. Як це не раз
повторювалося пізніше в житті інших народів, чим важче ставало життя і чим
короткочаснішим правління імператорів, тим настирливіше вимагали правителі
від своїх підданих визнання “золотим віком” час свого правління. На
медалях, які видавалися легіонерам, був напис: “Ми бачимо золотий вік”.
Згадка про “золотий вік” містилася і в промовах імператорів, і в промовах
риторів.
Але зрозуміло, що подібні запевнення не могли нікого обдурити, тому люди
все більше і більше шукали втіху в релігії. Це призвело до того, що єдиний
літературний жанр, який продовжував розвиватися в III ст. – роман - набув
релігійно-філософського забарвлення. Такі романи писав Апулей, Геліодор з
Емеси, в романі “Ефіопіка” якого банальний для античного роману сюжет -
пригоди двох закоханих, що знаходять одне одного після важких випробувань,
- поєднується з прославлянням протегуючого автором сонячного бога на ім'я
Аполлон, але під яким, мабуть, автор мав на увазі імператора - емесського
Елагабала.
Найбільш примітним в цьому відношенні є, мабуть, релігійно-філософський
роман відомого софіста Філострата, який розповідає про мудреця і чудотворця
I століття нашої ери Філострат зображує у романі новий ідеал. Головний
герой твору є довершеним зразком античної мудрості і доброчесності. Ці
якості він придбав за роки праведного життя, слідуючи заповітам Піфагора, і
в спілкуванні з філософами Ефіопії та Індії. Але герой не замикається в
собі, а ставить свою мудрість на службу суспільству: він вчить громадян,
реформує і відновлює релігійні обряди, зупиняє заколоти, викриває
хабарників, виганяє демонів, дає поради імператору. У своєму романові
Філострат вустами головного героя Аполлонія сформулював свою програму
монархії, яка засновувалася б на міській автономії, свободі думки і мирній
політиці. Все це виражається в активній боротьбі Аполлонія проти тирана
Доміциана.
Образ Аполлонія, а саме його беззавітне служіння суспільству, близький до
ідеалу мудреця у вченнях філософів-стоїків і кініків. Вони виступали за
загальну гармонійну єдність світу. Стоїки вважали розум вищим початком,
який диктує неминуче підкорення законам природи, виконання свого обов'язку.
Аполлоній же, виходячи з положень неопіфагорійців і платоніків, вчив, що
вищим за розум є деякий ідеальний початок – абсолют. Його не можна пізнати
розумом, до нього потрібно прагнути, оскільки тільки у з'єднанні з ним
з’являється вища мета у житті.
З кожним роком ідеологічна боротьба все гострішала. У середовищі
аристократії із західних провінцій процвітав культ Антонінів - ідеальних
правителів, які, ніби-то, з'являться і влаштують світ без солдатів, без
варварів, без тиранів і передадуть всю владу сенатові. Серед них з'явилися
пророки, які провіщали пришестя подібного сенатського “мессії”. Дуже часто
він уявлявся в образі Геракла - доброго царя, приборкувача черні. Такого
Геракла шанували правителі Галльської імперії - імператор Проб, який
встановлював дружні стосунки із західною знаттю, а також імператор
Максиміан, який придушив повстання багаудів.
Аристократія східних провінцій шанувала сонячні культи. У образі Сонця мали
на увазі єдиного верховного Бога, який був захисником імператора на землі і
на небі.
В армії і у військових колах шанували Юпітера - бога римської слави і
могутності. У середовищі плебса і солдат не могли прижити
ся складні релігійно-філософські культи, а тому серед них була поширена
примітивна магія і віра в демонів. Лише культ рятівника Мітри, що давав
відповідь на запитання, що таке зло і як його позбутися, а також
християнство набули тут значного поширення.
313 рік – початок нової епохи
У 313 році імператор Константин своїм едиктом офіційно заборонив
переслідування християн і визнав свободу віросповідання в Римській імперії.
Це фактично означало визнання панування християнської церкви в імперії. Сам
імператор став брати активну участь у церковних справах, а богословські
спори стали пов'язуватися з боротьбою за єпископські кафедри, що
перетворилися на державні посади.
Боротьба з єресями та язичництвом покликала до життя величезну християнську
літературу, яка заклала основи християнської теології. Творці християнської
теології здобули титул “батьків церкви”, а створені ними основи теології —
назву “патристики”.
Друга половина IV століття — час талановитих і освічених проповідників.
Натхненні проповіді Григорія Назіанського видають у ньому вихованця
риторичної школи в Афінах. Великими літературними здібностями та знанням
усієї античної культури вирізнялися й уродженці Каппадокії — Григорій
Нісський, автор численних проповідей, трактатів, діалогів, листів, і його
брат Василій, прозваний Великим, архієпископ Кесарійський у Каппадокії,
також відомий як чудовий оратор: його проповіді й листи оригінальні за
композицією та живою, яскравою мовою. Ще вище за каппадокійців стояв як
промовець Іоанн Златоуст, єпископ Константинопольський. Промови його,
написані чистим античним діалектом і старанно оздоблені, були вельми
популярні. Та особливо уславився він своєю мужністю, викривши в проповідях
розбещеність звичаїв, що панували в імператорському дворі в
Константинополі. За ці проповіді оратор поплатився вигнанням і помер на
засланні.
В ті ж роки, коли на сході імперії сяяла слава Іоанна Златоуста, на заході
зійшла зірка Аврелія Августина, єпископа з міста Гіппон у римській Африці.
Августин залишив величезну літературну спадщину, проповіді, трактати,
листи. Найзначніші з його творів — “Сповідь” та “Про град Божий” — не мали
собі рівних ні в латинському, ні в грецькому богослов'ї часів пізньої
імперії і вплинули на середньовічну теологію й релігійну філософію. Досить
сказати, що серед пізньоантичних християнських письменників у середні віки
не було нікого, кого б так охоче читали й вивчали, як Августина.
Висновок
Кожен період в історії світової культури по-своєму цінний. Але не випадково
особливу роль відводять античній культурі. І література, і мистецтво, і
драматургія, і філософія античного світу стали відправною точкою у розвитку
всієї подальшої культури. Мистецтво античного світу вперше по-справжньому
відкрило й оспівало людину, зробило її мірою всіх речей, пізнало її як
прекрасний і довершений феномен природи.
Античне мистецтво багато в чому залишилося неперевершеним і недосяжним
навіть сьогодні.
Література:
1. Бадак А.Н., Войнич И.Е., Волчек Н.М. и др. “История Древнего мира:
Древний Рим”, Минск, “Харвест”, 1998, 800 с.
2. Винничук Л. “Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима”, Москва,
“Высшая школа”, 1988, 496 с.
3. Ладинский Ант. “В дни Каракаллы”, Минск, “Беларусь”, 1987, 460 с.
4. Левчук Л.Т. та інші “Історія світової культури”, Київ, “Либідь”,1999,
368 с.
5. Момзен Т. “История Рима”, “СПБ”, 1993.
6. “Энциклопедия”, Академия педагогических наук СССР, том 12, Москва, 1968,
640 с.
7. “Большая Энциклопедия Кирилла и Мефодия 98”, электронная версия.
8. Microsoft Encarta 98 Encyclopedia.
9. Матеріали Internet.
-----------------------
[1] Латиницею назва цього міста - Alba Longa.
[2] Numitor.
[3] Rhea Silvia.
[4] Тобто прихильницею богині Вести.
[5] Латиницею - Roma.
[6] Т.Момзен «История Рима», СПБ, 1993, с.258.
[7] В деяких джерелах вказується назва Місна.
[8] На основі порівняння Менрви й Афіни можна прийти до висновку, що
Менрва, як і Афіна у греків, була покровителькою міст, ремесел, мистецтв і
мудрості.
[9] Мова йде про похід галлів на Рим у 390 – 387 р.р.
