Організована група — це стійка група, що вчиняє низку підготовчих дій
(наприклад, розподіляються ролі, підшукуються знаряддя і засоби, вивчається місце вчинення злочину, розробляється план його вчинення тощо). Стійкість групи може виражатися і в систематичності її злочинної діяльності.
Організовану групу характеризують такі ознаки:
1) розроблений (хоча б у загальних рисах) і схвалений учасниками групи план злочинної діяльності або вчинення певного злочину:
2) розподіл ролей;
3) наявність організатора (керівника) групи;
4) прикриття своєї діяльності як своїми силами, так і з допомогою сторонніх осіб (в тому числі і підкупом хабарами посадових осіб);
5) вербування нових членів;
6) наявність загальних правил поведінки, ієрархія стосунків між учасниками групи;
7) наявність матеріальної бази — транспорту, приміщень, сховищ, коштів.
ІІІ. Злочинна організація (злочинне співтовариство) — особливо стійка,
згуртована група осіб, особливо небезпечна співучасть. Саме створення такої
організації визнається законом закінченим злочином. Чинне уголовне
законодавство передбачає такі форми організованої злочинності:
1) банда - ст. 69 КК;
2) злочинна група у виправно- трудових установах — ст 691;
3) група контрабандистів — ст.70 КК;
4) організована група — ч.3 ст. 862 КК;
Істотними ознаками злочинної групи є:
1) згуртованість співучасників — відданість кожного співучасника групі, готовність жертвувати всім для досягнення мети групи і т. ін.
2) стійкість групи — утворення групи для вчинення багатьох злочинів; намір надовго чинити злочини або вчинити один, що вимагає старанної та багатобічної підготовки.
Особливість уголовної відповідальності співучасників за організовану
злочинну діяльність полягає в тому, що створення такої групи (організації)
містить в діях співучасників закінчений злочин (ст. 69, 691 та ст. 1876
КК). Усі учасники злочинного угруповання через узгодженість дій щодо
досягнення певних цілей підлягають відповідальності незалежно від
конкретних дій, що кожен із них вчинив як виконавець злочину, вчиненого
відповідним угрупованням. Однак кожному учаснику злочинного угруповання
можуть бути інкриміновані лише ті дії, які він вчинив, і ті злочини, в яких
він брав участь[9]. Учасники злочинної організації несуть уголовну
відповідальність лише за ті злочини, в яких вони особисто брали участь. Ті
особи, які не брали безпосередньої участі в якомусь окремому злочині,
підлягають відповідальності лише за членство в цій групі (організації). Дії
учасників злочинної групи кваліфікуються без застосування ст.19 КК.
Таким чином форми співучасті можна зобразити такою схемою[10]:
Схема 1. Форми співучасті.
Через те, що запропонований поділ форм співучасті за об'єктивними і
суб'єктивними ознаками відбувається з різних підстав, то проста співучасть
(співвиконавство) може мати місце і без попереднього змовлення і за
попереднім змовленням, виразитися в формі організованої групи і навіть
злочинної організації. Те ж саме можна сказати і про співучасть з
розподілом ролей, тобто складну співучасть. Вона може бути і без
попереднього змовлення і за попереднім змовленням, виражатися в формі
організованої групи чи злочинної організації. Так, якщо кілька чоловік
накидаються на ймовірного злодія і чинять над ним самосуд — це проста
співучасть (співвиконавство) без попереднього змовлення (зговору). Але
можлива ситуація, коли злодій вчиняє крадіжку з сараю, і в цей час
проходить мимо перехожий, який бажає приєднатися до крадіжки, що
вчиняється. Злодій говорить йому: «Я сам впораюся, а ти постій на сторожі,
щоб ніхто не завадив, а викрадене поділимо.» Перехожий так і робить. Перед
нами складна співучасть (співучасть з розподілом ролей: один — виконавець,
другий — пособник), вчинена без попереднього змовлення. Те ж саме можна
сказати і щодо інших форм співучасті, що відображені на схемі.
3. Питання відповідальності за співучасть
3.1. Відмінність співучасті від причепності до злочину
Причетність до злочину – це дії, що пов'язані зі злочином, але які не
сприяли його вчиненню, не обумовили його підготовку і вчинення і не є
співучастю в ньому. Вони знаходяться зі злочином у певному зв'язку і тим
самим об'єктивно сприють вчиненню цього злочину чи перешкоджають його
виявленню або розкриттю. У Кримінальному кодексі України термін
"причетність" до злочину не вживається. Він використовується в науці
кримінального права.
Причетні до злочину дії:
1) знаходяться за межами складу злочину;
2) здійснюються уже після закінчення злочину;
3) не мають зі злочином причинного зв'язку.
Причетні до злочину дії мають причинний зв'язок з тими діями виконавця злочину (чи інших співучасників), які спрямовані на переховування злочину, злочинця, знарядь чи слідів злочину, або предметів, здобутих злочином.[11]
Чинним законодавством передбачені лише два види причетності, а теорія
і практика кримінального права виділяють ще один її вид. Таким чином, є
такі види причетності: заздалегідь не обіцяне переховування злочину (ст. 20
КК); неповідомлення (або незаявництво) про злочин (ст. 21 КК); попуск
злочину.
Переховування злочину — це активна діяльність особи по переховуванню
злочинця, засобів і знарядь вчинення злочину, його слідів або предметів,
здобутих злочинним шляхом. В деяких випадках і заздалегідь не обіцяне
переховування внаслідок його систематичності дає виконавцеві підставу
розраховувати на сприяння його діянню і переростає у співучасть.
Переховування здійснюється активними діями: наданням сховища; знищенням
слідів, знарядь, документів; продажем предметів, здобутих злочином, і
тільки з прямим умислом, бо з метою — переховати. Для наявності складу
цього злочину необхідно також встановити, що суб'єкт усвідомлював, який
конкретно злочин він приховує.
Неповідомлення (незаявництво) полягає в неповідомленні особою органам
влади про достовірно відомий злочин, що готується або вже вчинений.
Повідомлення органам влади чи державного керування або органам правоохорони
про підготовку чи вчинення небезпечного злочину є юридичний обов'язок
кожного громадянина. Його невиконання (бездіяльність) утворює склад
злочину. Уголовна відповідальність настає лише за недонесення про злочини,
що перелічені в ст.187 КК. Неповідомлення - діяльність пасивна (так звана
чиста бездіяльність). Недонесення скоюється тільки навмисно. Необережним
воно бути не може.
І переховування, і неповідомлення тягнуть кримінальну відповідальність лише у випадках, чітко зазначених в законі. Перелік таких злочинів у КК, переховування яких або неповідомлення про які карані, є вичерпним і встановлений в ст.ст 186, 187 КК.
І переховування, і неповідомлення можливі тільки щодо конкретного злочину, характер якого відомий переховувачу або незаявнику. Особа повинна вірогідно знати, що вчинений конкретний злочин і який саме.
Попуск (потурання) полягає в тому, що особа, яка була зобов'язана і могла перешкодити вчиненню злочину, такому злочину не перешкоджає і тому він вчиняється.
В Загальній частині КК не встановлено відповідальність за попуск.
Питання про відповідальність за попуск вирішується двояким чином:
1) якщо він був заздалегідь обіцяним, то стає пособництвом, бо такий попуск є не що інше, як усунення перешкод вчиненню злочину;
2) заздалегідь же не обіцяний попуск утворює собою у випадках, передбачених Особливою частиною КК, службовий злочин (зловживання службовим становищем – ст. 165 КК, недбалість – ст. 167КК).
Отже, із закону випливає, що наявність заздалегідь даної обіцянки або її відсутність дає можливість дати різну юридичну оцінку переховуванню і попуску. Що ж стосується неповідомлення про злочин, то незалежно від того, було чи не було воно заздалегідь обіцяним, воно не може утворювати собою співучасть у злочині і завжди розглядається лише як діяльність причетна.
Вирішення питання, чи є дії особи співучастю у злочині, чи причетністю до нього, дуже важливе. Співучасть може мати місце як на стадії попередньої злочинної діяльності, так і в процесі вчинення закінченого злочину виконавцем. Якщо ж злочин вже закінчено, будь-які наступні дії осіб — заздалегідь не обіцяні ними — співучастю у цьому злочині за кримінальним правом України визнаватись не можуть. Це положення закріплене, зокрема, в ст. 20, згідно з якою заздалегідь не обіцяне переховування злочинів не є співучастю, а належить до злочинів особливого роду. На підставі цього можна не тільки обмежити коло дій, які утворюють співучасть, але й визначити різницю між співучастю у злочині, з одного боку, і так званою причетністю до злочину у формі переховування, недонесення та потурання — з іншого[12].
3.2. Відповідальність за вчинення злочину у співучасті
Уголовна відповідальність співучасників має загальні підстави — наявність в діях кожного співучасника складу злочину (ч.1 ст.3 КК).
Склад злочину в діях кожного співучасника складається із ознак, що характеризують діяльність кожного співучасника, і ознак того складу злочину, учасником вчинення якого вони були. Дії співучасників кваліфікуються з застосуванням ст.19 КК. Наприклад, співучасть у вбивстві кваліфікується за ст.19 і ст. 94 КК.
Тобто відсутність деяких ознак складу злочину, що передбачає
відповідальність за вбивство (адже, наприклад, пособник потерпілого не
вбивав, безпосередньо не чинив дій, які призвели до настання смерті),
доповнюється ознаками статті, яка передбачає відповідальність за співучасть
у злочині (ст.19). Пленум Верховного суду України зокрема вказав, що якщо
особа при вчиненні одних злочинів була виконавцем, а при інших —
організатором, підмовником чи пособником, останні злочини повинні
отримувати окрему кваліфікацію з посиланням на відповідну частину ст.19 КК
України[13].
У складній співучасті відповідальність інших співучасників
(організаторів, підмовників і пособників залежить від відповідальності
виконавця злочину (так звана акцесорність відповідальності співучасників,
тобто залежність). Коли щодо виконавця певних дій відмовлено в притягненні
до уголовної відповідальності через відсутність складу злочину, то
співучасник цих дій також звільняється від уголовної відповідальності з
цієї ж підстави[14].
Деякі види спільної злочинної діяльності описані в Особливій частині
КК як окремі конкретні злочини (окремі різновиди таких злочинів), і це
означає, що при кваліфікації такої спільної злочинної діяльності положення
Загальної частини про співучасть, як правило, не застосовуються. Так, норми
закону про співучасть (ст. 19) не поширюються на осіб, що вчинили дії
організаційного, підмовницького чи пособницького характеру,
відповідальність за які передбачена, зокрема, статтями 69, 169, 1876, 208.
Норми про співучасть не застосовуються і в тих випадках, коли спільна
участь кількох осіб у вчиненні злочину, передбаченого Особливою частиною
Кодексу, надає такому злочину кваліфікованого виду. Наприклад, розкрадання
чужого майна, яке було вчинене за попереднім зговором групою осіб (ч. 2
статей 81—83, 86, 862, 140—144) визнається кваліфікованим видом
розкрадання. Ці та інші злочини (ч. 2 ст. 154, ч. 2 ст. 168, ч. 2 ст. 2172
тощо), якщо вони були вчинені за попереднім зговором групою осіб
(співвиконавство), кваліфікуються за відповідними статтями Особливої
частини без застосування ст. 19 КК.[15]
