Невисоку самооцінку матеріальних умов життя підтверджує і той факт, що з 1170 опитаних лише 4 респонденти (0,3%) віднесли себе до категорії дуже багатих. І знову у високо статусній групі опинився 1 різноробочий і не було жодного представника вищого керівництва. В той же час більше третини опитаних (34,2%) ідентифікують себе з бідними. На тлі загального занепаду не зовсім коректним буде висновок, що 41,3% респондентів, які віднесли себе до “небагатих”, та 20,7% опитаних, які самовизначилися як “середні”, є представниками ілюзорного “прото середнього” чи “середнього” класу, пошуками якого в Україні так занепокоєні зараз соціологи.
Рівень життя середнього класу в загальноприйнятому розумінні передбачає не лише певний рівень заробітної плати, що дозволяє повноцінно харчуватися, але й, наприклад, подорожувати, відпочивати за кордоном та взагалі задовольняти всю сукупність духовних потреб, крім цього - робити заощадження, а також мати престижну освіту та роботу. Та чи можна це сказати про п’яту частину кваліфікованих робітників, різноробочих та службовців без вищої освіти, які віднесли себе до “середніх”, в умовах згортання виробництва, тривалої структурної кризи та невиплати заробітної плати, незначної за своїм розміром? Скоріше за все, респонденти, які не відносять себе до бідних, хотіли показати, що вони ще знаходять сили для опору злидням, ще не повністю позбавлені засобів до існування і матеріальні умови життя їхніх родин є “середніми” в тому значенні, що не відрізняються від в цілому невисокого добробуту їхнього соціального оточення.
Дані дослідження виявили також незадовільний характер динаміки добробуту опитаних та зростання ступеню відчуття негативних змін з пониженням професійного статусу працівника. Респондентів, які відзначали погіршення матеріального становища власних родин (48,6%), було в 2 рази більше, ніж тих, хто вказував на поліпшення матеріальних умов життя (23,8%) за попередні опитуванню рік чи два. При цьому значне поліпшення добробуту за цей період відзначали 5,2% всіх опитаних, а значне погіршення – 22,3%. В підгрупі робітників відносна чисельність респондентів, які вказували на зниження матеріального рівня життя, була найвищою (52%) по всьому масиву і коливалася від 50,2% серед кваліфікованих робітників до 64,8% серед різноробочих.
Керівники середньої ланки становлять єдину підгрупу, в котрій частка респондентів, які оцінили нещодавні зрушення у власному добробуті як позитивні (34,8%), дещо перевищувала частку тих, хто оцінює останні як негативні (31,5%).
Найважливішими причинами масової бідності в Україні респонденти вважали саме ті, які обумовлюють кризу в економіці і, так чи інакше, знаходяться в площині зовнішньої політики, що відбиває зростаючу взаємозалежність сучасного світу (табл. 2). Після руйнування господарських зв’язків внаслідок розпаду СРСР, Україна втратила значну частину свого промислового потенціалу, що, на думку респондентів, й стало основною (60%) причиною масового зубожіння в Україні. Корумпованість всіх гілок влади (58,7%) і, як результат, міжнародні скандали навколо відмивання “брудних” грошей не сприяють формуванню іміджу України як гідного економічного партнера і закріплюють її другорядну роль у світовому розподілі праці як сировинного додатку, що, в свою чергу, третина респондентів (36,3%) вважають також чинником розповсюдження бідності в Україні.
В різних підгрупах розподіл респондентів за значущістю причин масової
бідності мав певні коливання. Чітко простежується тенденція зростання
значущості впливу на масове збіднення населення чинників, які за
результатами опитування в цілому посіли друге та третє місця, з погіршенням
самооцінки власного добробуту. Так, тих, хто вважає, що корупція сприяє
масовому зубожінню, було 42,1% в підгрупі “середніх” та 69,2% в підгрупі
“бідних”. Співвідношення тих, хто вважає поступове перетворення України на
колонію передумовою зниження рівня життя її населення, в цих підгрупах
становило відповідно 26,9% та 42,25%.
Також слід відзначити, що значущість всіх трьох основних – за результатами опитування в цілому – причин масової бідності в Україні підвищується зі зростанням віку респондентів. І навпаки, зі зниженням віку та покращенням самооцінки добробуту респонденти відносно частіше вбачають причини бідності в тимчасових економічних труднощах, хоча останні в жодній підгрупі не стали домінуючим чинником погіршення добробуту.
Зростання соціально-економічної нерівності в українському суспільстві
знайшло відображення в тому, що більше третини (35%) респондентів
відзначили антисоціальний характер реформ як причини масової бідності.
Значущість антинародної спрямованості сучасних економічних перетворень
зростала з погіршенням умов життя респондентів – серед тих, хто відзначав
достатність коштів для існування, на зростаюче розшарування як передумову
поширення бідності, вказували 24,7%, а в підгрупі тих, хто потрапив до
злиднів, – 55,7% респондентів.
Скорочення соціальних виплат, самоусунення держави від питань регулювання соціальної сфери та орієнтація економічного розвитку на пануючі в світі неоліберальні принципи призведуть, ймовірно, до того, що значне розшарування населення не тільки закріпиться, але й набуватиме незворотного характеру.
Загальновідомо, що стан здоров’я людини визначає її майбутнє. Якщо вдатися до аналогії, які перспективи та можливості має країна, в якій більшість населення, і в тому числі творці її багатства, ледве животіють в образливих для людини злиднях? Економічне благополуччя та моральне здоров’я країни починаються з добробуту кожного її громадянина і вимірюються не максимальною позначкою багатства окремих її представників, а рівнем життя та соціальними шансами її найменш забезпечених верств.
Тому шанс на вихід з тривалої соціально-економічної кризи, в якій
опинилася Україна, залежить від того, чи набуде боротьба з бідністю статусу
основного пріоритету майбутнього суспільного реформування. Сподіватися на
те, що це зможе чи захоче зробити сучасний пануючий антинародний режим в
Україні, не доводиться. Особливо в умовах відсутності тиску на нього з боку
мільйонів знедолених громадян. Але й останній фактор спроможний тільки дещо
покращити їх становище, а не розв’язати проблему бідності, тому що
ліквідувати її в межах капіталізму ще не вдалося жодній капіталістичній
країні навіть з числа тих, які належать до “клубу багатих” на чолі з США.
3. Дослідження вчених проблеми бідності.
“Сьогодні для усіх, окрім самих недалекоглядних і догматично налаштованих ідеологів вільного ринку, очевидно, що колишні комуністичні держави не досягнуть успіху там, де потерпіли поразку всі інші країни, – у справі будівництва неоліберальної утопії. Воістину найбільш витончена і жорстока іронія історії полягає у тім, що криза легітимності інститутів західного ринку, якої немарксистські теоретики подібні до Хабермаса дарма чекали протягом десятиліть економічного процвітання і холодної війни, очевидно, настає тепер, у новому історичному контексті, вже під час відсутності ворожого сусідства Рад”, – відзначає один з видатних політичних теоретиків сучасності, британський науковець Дж. Грей.
Останній не є ні марксистом, ні комуністом, але як чесна людина, він
привертає увагу наукової спільноти до безперечних і очевидних фактів
сучасності. На його думку, перетворення посткомуністичних країн в
дослідницький полігон для запровадження збанкрутілих ліберальних ідеологій
неприпустиме саме тому, що ціна політичних помилок для населення на
постсоціалістичному просторі є незрівнянно вищою, ніж у будь-якій західній
державі. Переконувати мільйони громадян України, які опинилася на
“економічному дні” суспільства внаслідок здійснення цього антинародного
експерименту, у тому, що це була не політична помилка, а свідомий вибір
українських можновладців та олігархів, навряд чи має рацію.
Дослідження Елли Лібанової о бідності в Україні:
„Бідність породжує сором.
Той, хто соромиться, втрачає мужність.
Боягуз страждає від принижень.
Принижених всі зневажають.
Зневажений впадає у відчай.
Зневірений втрачає розум.
Божевільний гине.
Так, бідність — джерело всіх бід.”
Давньоіндійська мудрість
Українське суспільство хворе. Хвороба називається бідністю, хоча в офіційному переліку захворювань (тобто в чинному законодавстві) така навіть не згадується. Немає, відповідно, й офіційних критеріїв бідності; офіційна статистика не дає інформації про масштаби, глибину та гостроту проблеми; соціальну допомогу надають, виходячи з офіційних середніх доходів на душу населення, про ступінь відповідності яких реальному рівню добробуту відомо навіть школяреві. То, можливо, й не існує в нашій країні бідності, як не було сексу в СРСР?
Звісно ж, є. Хоча б тому, що немає жодної країни — навіть найбагатшої та найсправедливішої, — де б частина людей вимушено не жила значно гірше, ніж більшість населення. Бідність визначається як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств суспільства належать ті, хто не з власної волі позбавлений необхідного: нормального житла, їжі, одягу, здоров’я, можливості здобувати освіту. Крім того, бідність — це ще й страх перед майбутнім, обумовлений непевністю людини у своїх можливостях уберегти себе та близьких від нестатків.
1. Проблеми бідності в Україні.
2.1. Оцінка бідності в Україні.
Проте поряд із такими загальними ознаками українська бідність має цілу
низку специфічних особливостей:
1) низький рівень життя населення в цілому;
2) психологічне неприйняття економічної нерівності;
3) украй висока питома вага людей, котрі вважають себе бідними;
4) поширеність бідності серед працюючого населення.
Низький рівень життя. Сьогодні населення України в цілому бідне. Це
засвідчують найрізноманітніші показники: низька якість раціону харчування,
постійний відтік громадян за межі країни, низька народжуваність, висока
захворюваність і смертність, незадоволеність широких верств суспільства
загальноекономічною ситуацією та своїм матеріальним становищем. Незважаючи
на те, що частка витрат на харчування в бюджеті середньої української
родини виросла за 1991—2000 роки з 33 до 64%, якість харчування помітно
погіршилася: енергетична цінність денного раціону знизилася з 3597 до 2505
ккал, вміст білків — зі 105 до 73 г, жирів — зі 124 до 71 г, кальцію — з
1362 до 848 г (табл. 1 на стор.10). Але, можливо, це закономірність,
характерна для нового ставлення до режиму харчування в багатих країнах?
