До того ж у 10 млн. чоловік (майже п’ятої частини населення!) енергетична цінність харчування — нижча від 2100 ккал. А це, за визначенням фахівців
Всесвітньої організації охорони здоров’я, є межею бідності.
Низька якість харчування в поєднанні з погіршенням медичного обслуговування, недоступністю для широких верств населення багатьох ліків, відмовою від занять спортом, хронічними психологічними й емоційними перевантаженнями, роботою в несприятливих умовах тощо — усе це позначається на стані здоров’я нації. Приміром, рівень поширення залізодефіцитної анемії серед жінок 15—54 років збільшився за 10 років майже втричі, а кількість хворих на туберкульоз — більш як у півтора рази; кількість ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, котрі перебувають на обліку, за п’ять років зросла більш як у 17 разів. На щастя, й адаптація населення до нових умов життя, і скорочення виробничого травматизму, і зусилля медиків щодо зниження смертності, передусім новонароджених і дітей раннього віку, зрештою, привели до деякого збільшення середньої тривалості життя в країні.
Безпосередньою реакцією громадян на низький рівень життя є міграційний
відтік. Щорічно протягом 1994—2000 років через міграцію загальна
чисельність населення України скорочувалася приблизно на 90 тисяч чоловік —
найбільш активних, ініціативних, освічених. І хоча за останні два роки
негативне сальдо міграції скоротилося більш як удвічі, офіційні дані
віддзеркалюють лише верхівку айсберга. Значна частина мігрантів (особливо
тих, хто від’їздить на заробітки) залишає територію країни нелегально.
Україна перетворилася на постачальника дешевої й досить кваліфікованої
робочої сили в багато країн близького й далекого зарубіжжя. За даними
Національного інституту українсько-російських відносин, лише в Росії
працюють понад 300 тисяч наших співвітчизників.
Одним з найнебезпечніших проявів є «відплив мізків». Після трирічного
зниження темпів еміграції висококваліфікованих фахівців спостерігається
новий сплеск. 2000 року до країн з більш привабливими для наукової праці
умовами виїхав 151 доктор і кандидат наук (на 11% більше, ніж 1999-го).
Загалом за 1995—2000 роки Україну залишили 270 докторів і 640 кандидатів
наук, чверть котрих — фахівці молодші 40 років, а третина — у віці 41—50
років.
Ще одна дуже важлива ознака зубожіння — вельми низька народжуваність.
Звісно, це спричинено не лише бідністю: жінки в дуже благополучних країнах
не погоджуються обмежувати свої інтереси внутріродинною сферою, та й в
Україні сумарний коефіцієнт народжуваності знизився до рівня, який не
забезпечує навіть простого відтворення поколінь, ще в 1960-х роках.
Унаслідок цього змінилася віково-статева структура населення. Зокрема,
низькою стала питома вага осіб активного репродуктивного віку (16—29
років), що безпосередньо позначається нині на кількості не лише народжених,
а й померлих.
Останніми роками процес зниження народжуваності стрімко прискорився. І це — вже результат випереджаючого падіння рівня життя родин з дітьми, розриву між реальними умовами життя та сформованими стандартами, непевності в майбутньому. Молоді сім’ї дедалі частіше відмовляються від народження не лише третьої чи другої, а й єдиної дитини. 2000 року народжуваність була вдвічі нижчою від необхідної для простого відтворення населення. Так, зниження народжуваності характерне для всіх без винятку країн Європи, однак саме в Україні населення пояснює своє небажання мати дітей (останнім часом це стосується навіть єдиної дитини) низьким життєвим рівнем.
Психологічне неприйняття економічної нерівності. Хай там які важливі середні показники, але повної картини вони не дають. За інших рівних умов бідність прямо пропорційна ступеню майнового розшарування громадян. Якщо значна частина ресурсів (грошових, земельних або якихось інших) концентрується в руках відносно нечисленної групи населення, то іншим залишається мало.
Взагалі, відсутність економічної нерівності так само небезпечна для
суспільства, як і її надмірність. Саме наявність заможних людей — за умови,
звісно, що широкі верстви населення вірять у «праведність» їхнього
добробуту — є важливим стимулом до активізації життєвої позиції, прагнення
максимально використовувати наявні шанси, є тим орієнтиром, до якого
прагне, приміром, пересічний американець, намагаючись одержати хорошу
освіту, хорошу роботу, відкладаючи частину своїх доходів і т.п. Якщо ж у
суспільстві переважає прагнення забезпечити повну рівність для всіх, тим
самим провокуються утриманські настрої, знижується мотивація інтенсивної
трудової діяльності й зайнятості взагалі. Усе це, зрештою, спричиняє значне
збільшення невиправданих витрат, додаткове навантаження на бюджет і т.п.
|[pic] | |
І в цьому контексті проблема майнового розшарування в Україні набуває
особливого звучання. Сам по собі рівень економічної нерівності в країні
(принаймні, за офіційними даними) не надто високий — він більш-менш
відповідає стандартам інших країн із перехідною економікою. Але при цьому,
згідно з результатами опитування 2009 респондентів віком 18 років і більше,
проведеного в грудні 2000 року в усіх регіонах країни Українським
інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», наші
співгромадяни переконані в кримінальному походженні значної частини
існуючих сьогодні капіталів. Цим зумовлене масове неприйняття у своєму
середовищі багатих людей, очікування серед загалу конфліктів між багатими й
бідними та прагнення покарати тих, хто зумів сколотити багатство. За таких
умов навіть не дуже значне розшарування спричиняє різко негативні наслідки.
Впадає в око й відсутність у країні «середнього класу», котрий є основним компонентом соціальної стабільності та прогресу. Представники цілого ряду фахових груп (лікарі, вчителі, вчені, інженери), які ще на початку перехідного періоду мали середні за національними стандартами доходи й відігравали стабілізуючу роль у суспільстві, нині здебільшого опинилися серед «нових бідних». А перехід значної частини високоосвічених людей з високими соціальними орієнтирами до групи, доходи котрої нижчі (чи трохи вищі) за межу бідності, може мати серйозні ускладнення. Маючи високий інтелектуальний рівень, такі люди істотно (хоча й не завжди очевидно) впливають на суспільну психологію, і їхня незадоволеність характером соціально-економічного розвитку, неминуча в умовах різкого падіння особистого рівня життя й соціального статусу, неодмінно позначається на соціальній ситуації.
Стосовно «нового середнього класу», появу якого пов’язували з реформуванням економіки, зокрема з приватизацією, то ця верства — за оцінками Інституту соціальних досліджень, близько 25% — ще зовсім невелика й не справляє належного впливу на розвиток суспільства.
Багатий і бідний вважають себе… бідними. Серед різноманітних форм бідності надзвичайно важлива так звана суб’єктивна бідність, визначена за само ідентифікацією. Важливість ця обумовлена її безпосереднім зв’язком із маргіналізацією суспільства, утриманськими настроями. Саме суб’єктивна бідність, формуючи неконструктивну, пасивну поведінку, сприяє зниженню економічної активності, ініціативи, прагненню до додаткових заробітків, до само зайнятості чи підприємництва. А це, в свою чергу, провокує готовність до сприйняття деструктивних ідей і протиправних дій. Адже, втрачаючи віру у власні сили, людина сподівається на чиюсь допомогу, чиїсь вказівки й урешті скоряється будь-якій політичній силі, яка належним чином натискає на больові точки.
Відповідно до даних 26 обстежень, проведених у 1994—2000 роках
Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний
моніторинг», 75% населення вважають, що вони живуть гірше, ніж пересічна
українська родина. А за даними загальнонаціонального соціологічного
моніторингу, протягом уже восьми років здійснюваного вченими Інституту
соціології НАН України, 2000 року 65% населення вважали себе бідними (1994
року таких було 47%). При цьому межу бідності в грошовому еквіваленті самі
опитані визначають навіть нижче від мінімальної пенсії чи мінімальної
зарплати й межі, розрахованої, виходячи з результатів наукових досліджень.
|[pic] | |
Критерії та межа бідності. Хай там який загальний рівень життя населення
країни, завжди є частина людей, котрій живеться значно гірше. Таких людей
вважають бідними за національними стандартами. І ясна річ, що бідні,
приміром, у Швейцарії чи США, можуть бути цілком забезпеченими за
стандартами України, а наші бідняки живуть зовсім непогано порівняно з
більшістю населення Ефіопії.
Взагалі, визначення межі бідності — питання не стільки економічне, скільки політичне. Звісно, не можна ігнорувати можливості бюджету надавати матеріальну підтримку незаможним членам суспільства. Але головну, визначальну роль відіграють діючі в суспільстві установки. Приміром, ліберальна модель передбачає максимальну орієнтацію населення на власні сили й дуже обмежену допомогу працездатним людям. А соціально орієнтована модель, навпаки, поширює опіку на значно ширші верстви. У цьому контексті встановлення офіційної межі бідності в Україні набуває особливої ваги.
То скільки ж насправді бідних в Україні і хто вони? Відповідно до
прийнятих у світі критеріїв, майже 28% українського населення слід
кваліфікувати як бідних — ці люди страждають від недостатнього споживання
продуктів харчування, вони не можуть придбати необхідний одяг і взуття,
обмежуються найдешевшими й не завжди ефективними ліками. Глибина бідності
становить 21,5%, тобто в середньому витрати бідняків на 21,5% нижчі від
вирахуваної, виходячи з обраного критерію, межі бідності — 75% середніх
сукупних витрат у розрахунку на одного члена родини (табл. 2). Причому
використані критерії спираються лише на поточне споживання й не враховують
можливості заміни меблів, побутової техніки, ремонту житла тощо.
|[pic] | |
Проте річ не тільки в тому, скільки людей бідує, хоч і це, звісно, дуже важливо. Річ ще й у тім, наскільки ці люди бідні. Що можуть вони купити на свої доходи? Як захищені їхні діти? Чи можуть вони здобути належну освіту й вирватися з лабет злиднів чи приречені бідувати все своє життя?
Дуже негативним симптомом варто визнати формування в Україні так званої спадкової бідності. Діти з бідних родин не отримують необхідної фахової підготовки і згодом не можуть одержати хорошу високооплачувану роботу. Як показують дослідження, існує чітко виражена пряма залежність між рівнем освіти й матеріальним становищем.
Наявність у сім’ї бодай однієї людини з вищою освітою вдвічі знижує
ризик бідності. Про збільшення можливостей завдяки освіті знайти роботу й
заробити, свідчить і співвідношення в бюджеті родини грошових і натуральних
доходів. Якщо в домогосподарствах, де ніхто з дорослих не має навіть
середньої освіти, грошові доходи приблизно дорівнюють натуральним, то в
сім’ях, де всі дорослі мають вищу освіту, грошові доходи вчетверо
перевищують натуральні.
|[pic] | |
