Бідність працюючих. Можна зрозуміти й виправдати бідність людей, котрі мають погане здоров’я, низьку кваліфікацію чи професію, що не користується попитом на ринку праці. Такі люди вважаються соціально уразливими й підтримуються суспільством. В останні роки відповідно до концепції стійкого людського розвитку ця підтримка спрямовується на забезпечення їм можливості самим заробляти собі на життя.
В Україні ж бідність дуже часто стає супутником не просто досить освічених і кваліфікованих людей, а людей працюючих, причому в режимі повної зайнятості. Відповідно до результатів обстеження умов життя 9,2 тис. домогосподарств, проведених у 1999 році Держкомстатом, близько 78% бідних родин — ті, де хоча б один із членів сім’ї працює.
Така ситуація відбиває типовий для бідного суспільства процес знецінення робочої сили, що триває принаймні десять років: питома вага оплати праці у ВВП знизилася з 53% у 1990 до 45% у 2000 році, а в грошових доходах населення частка оплати праці зменшилася з 71 до 49%. У 1991—1999 роках реальна зарплата скорочувалася значно швидше, ніж ВВП та продуктивність праці, і навіть у 2000-му, коли за всіма ознаками в країні спостерігалося економічне зростання, вона знизилася. Майже чверть працюючих отримують зарплату нижчу від межі бідності, хоча вона і є розрахунковою, а не встановленою офіційно. Дуже значними залишаються борги з виплати заробітної плати: за станом на 10 січня ц.р., вони становили 4,9 млрд. грн., причому 40% цієї суми припадає на промисловість (тут працюють 26% усіх зайнятих в економіці) і 31% — на сільське господарство (16% усіх зайнятих).
При оцінці рівня бідності в макроекономічному зрізі простежується
тенденція стійкого і вельми істотного зниження реального середньорічного
доходу українців (рис.1). Як свідчать матеріали ПРООН (з посиланням на дані
Світового Банку), величина реального ВВП України на душу населення,
перерахована по паритету купівельної спроможності, впродовж 10 років
трансформації скоротилася майже удвічі (Україна. Національний звіт з
людського розвитку 2001. Сила суспільної взаємодії/ Програма розвитку ООН.
- Київ, 2002. - З. 99.).
На підставі цих даних можна стверджувати, що в 1990-1998 рр. Україна
рік від року ставала бідніше, і це пояснюється в першу чергу низькою
ефективністю трансформації економічної системи, недосконалістю діючої
моделі економічного розвитку і відсутністю необхідних соціальних реформ.
Деяке зростання середнє душового доходу спостерігається, тільки починаючи з
1999 р., коли українська економіка вступила у фазу відновлення. Проте в
даний час Україна продовжує залишатися однією з бідних країн з перехідною
економікою, за підсумками 2000 р. маючи в 1,5-2 рази менше середнє душового
доходу в порівнянні з ними
Регіональний зріз бідності в Україні, оціненій по показнику середнє
душового доходу (скоректована величина реального ВВП з розрахунку на душу
населення), показує, що до регіонів з високим рівнем добробуту відносяться
тільки промислово розвинені центри (Київ, а також Київська, Полтавська,
Дніпропетровська, Донецька і Запорізька області). У теж час такі
адміністративно-територіальні одиниці як р. Севастополь і більшість
західних областей (Волинська, Закарпатська, Тернопільська, Чернівецька)
відносяться до розряду бідних, що пояснюється незначною величиною їх
накопиченого економічного потенціалу і низьким рівнем зовнішньоекономічної
активності цих регіонів.
Окрім економічної оцінки бідності, що відображає виробництво і споживання валової продукції з розрахунку на душу населення, застосовуються її різні соціальні характеристики, що стосуються доходів, споживання, зайнятості населення. Найбільш показовими серед них є такі індикатори соціального розвитку як:
. відносний рівень сукупних витрат домогосподарств;
. рівень достатності живлення;
. ступінь відсутності можливості придбання домогосподарствами основних побутових товарів.
Згідно першому критерію, бідними вважаються сім'ї, чия величина
сукупних витрат менше трьох чвертей середньої величини витрат
домогосподарств. Відповідно, до категорій потенційне середньо доходних,
середньо доходних і заможних відносяться сім'ї з вищим рівнем витрат.
Диференціація соціальних страт в Україні в 2001 р. показує, що біля третини
населення знаходиться на межі бідності і приблизно половина сімей може бути
віднесена до групи середньо доходних.
За даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств, в 2001 році нижче за прожитковий мінімум (311,3 грн.) знаходилися середньо доходних грошові витрати 89% всіх українських сімей і більше 95% сімей, що проживають в сільській місцевості. Якщо ж враховувати не грошові, а сукупні витрати, то лише 62,1% сімей можуть вважатися бідними, оскільки рівень їх сукупних витрат з розрахунку на одну людину в місяць (222,4 грн.) був нижче середнього. І, безумовно, до числа безумовно бідних слід віднести шосту частину (15,4%) опитаних сімей, в яких середньо душові доходи не перевищували 111,2 грн. в місяць, тобто третини прожиткового мінімуму.
Апріорі бідними в Україні слід рахувати таку соціальну категорію
населення, як пенсіонери. Статистика свідчить, що рівень реальної
середньомісячної пенсії по віку складає біля третини аналогічного показника
1990 року. При цьому переважна більшість пенсіонерів (81% в 1998 р., 96% в
1999 р., 94% в 2000 р., 71% в 2001 р.) одержує пенсію, розмір якої
знаходиться нижче за межу малозабезпеченості, що дозволяє ідентифікувати
таке специфічне вітчизняне явище як "пенсіонерська бідність"(Соціальний
захист населення України у 2001 році/Державний комітет статистики України.
- ДО., 2002. - С.17. ).
Оцінюючи бідність населення по критерію достатності живлення, доцільно
привести певні дані, що стосуються доходів і витрат домогосподарств
України. Вони свідчать, що питома вага сімей, які споживають менше 2100
Ккал в добу з розрахунку на 1 людину (тобто що не мають достатнього рівня
живлення) в 2000 році склав 25,6 %. При цьому десята частина найбільш
потребуючих громадян споживала в середньому 1746 Ккал в добу, фактично
балансуючи на межі виживання.
Використовуючи такий критерій бідності, як ступінь відсутності можливості придбання домогосподарствами основних побутових товарів, потрібно відзначити, що в 2000 р. згідно опитам, 92,7% всіх українських сімей не мали нагоди придбати холодильник, 90,0% -- не могли дозволити собі купити пральну машину, а доходів 86,6% сімей не вистачало на покупку недорогого телевізора.
Згідно даним про самооцінку українських сімей, що стосується рівня їх матеріальної забезпеченості в 2001 р., чверті опитаних домогосподарств доходів вистачало тільки на споживання (на прийнятному рівні) і лише 1,9% з них мали достатній дохід і могли робити заощадження. Фактично це означає, що людьми, що мають нагоду зберігати частину доходу, тобто небідними, в нашій країні в минулому році була лише п'ятдесята (!) частина населення.
Ще характернішою ілюстрацією бідності в Україні є той факт, що в 2001
р. більше половини (56,2%) всіх сімей постійно відмовляли собі в
найнеобхіднішому, окрім живлення, а 17,3% не могли забезпечити собі навіть
достатнього живлення. Рівень достатності споживання, оцінений за допомогою
цих двох показників, свідчить про регіональну диференціацію бідності в
Україні в минулому році. Так, в списку бідних знаходяться Тернопільська і
Черкаська області, в яких відповідно 48,3% і 35,3% сімей не могли навіть
забезпечити собі достатній рівень живлення, тобто знаходилися в умовах
крайньої бідності. Бідність була поширеним явищем також в таких регіонах як
Миколаївська, Донецька і Чернівецька області, де відповідно 76%, 69,2% і
67,9% сімей постійно відмовляли собі у всьому необхідному, окрім живлення
(мал. 5).
Про Україну як країні тотальної бідності можна говорити, враховуючи,
що в минулому році унаслідок відсутності грошей приблизно три чверті сімей,
що проживають в Дніпропетровській, Кіровоградській, Луганській,
Тернопільській, Херсонській, Черкаській і Чернівецькій областях, не мали
нагоди купити одяг і взуття. А в Миколаївській, Сумській, Харківській
областях таких сімей налічувалося більше 80%
Приведені факти свідчать про стійке і масштабне розповсюдження бідності в Україні, вимагаю чому її розгляду як вагомої загрози людського розвитку і чинника, що ініціює постійну соціальну напругу в суспільстві.
2.2. Вплив бідності на процеси макроекономічного розвитку.
Скорочення обсягів виробництва й відповідне зниження попиту на робочу
силу обернулося зниженням зайнятості, насамперед у промисловості,
будівництві та сільському господарстві, які традиційно визначали структуру
ринку праці України, призвело до поширення вимушеної неповної зайнятості,
зростання рівня і тривалості безробіття. У промисловості, яка колись
визначала обличчя вітчизняної економіки, ці негативні процеси виявилися
настільки суттєвими, що чисельність працюючих тут нині поступається
чисельності само зайнятих (включаючи тих, хто працює в особистому
підсобному господарстві).
|[pic] | |
Крім того, саме в промисловості протягом останніх років спостерігається
найнижчий із усіх галузей економіки рівень використання фонду робочого часу
— 72% у 2000 році (у цілому по економіці — 78%), тобто насправді ситуація
ще гірша. Близько третини так званих зайнятих у промисловості перебувають в
адміністративних відпустках (у цілому по економіці — 16%) — ці люди
фактично не мають ані роботи, ані заробітків і змушені орієнтуватися на
незареєстрований сектор економіки.
Бідність сімей з дітьми. За такого рівня оплати праці навіть двоє
працюючих батьків не завжди можуть забезпечити гідний (за нашими низькими
національними стандартами) рівень життя своїм неповнолітнім дітям. Коли
працюють і батько, і мати й у родині немає непрацюючих дорослих, бідними є
26,1% сімей з дітьми, — не кажучи вже про багатодітних! Рівень бідності
серед родин з однією дитиною становить 29,5%, із двома — 35,9%, із трьома —
47,0%; серед родин із чотирма дітьми він зростає до 64,1%, а з п’ятьма й
більше — до 88,7%.
Кількість дітей до трьох років є особливо помітним фактором ризику (у середньому рівень бідності серед таких родин становить 44,1%).
Закономірно, що бідність дуже тісно пов’язана з безробіттям. Особливо небезпечне зростання так званого сімейного безробіття, характерного для малих і моно функціональних міст. Наявність у родині хоча б одного безробітного підвищує ризик бідності на 50%, двох — у 2,3 рази, а трьох і більше (на жаль, в Україні, особливо в так званих депресивних регіонах, є й такі сім’ї) — у 2,6 рази. Майже половина безробітних жінок має неповнолітніх дітей, а 6% — це багатодітні матері.
За ідеєю, матеріальними труднощами родин із дітьми за таких умов має
перейматися держава. Однак навіть просте порівняння різних видів допомоги
на дітей із середньою зарплатою показує, що цього не відбувається. Якщо
1994 року самотня мати отримувала на дитину 13,4% середньої по Україні
зарплати, а дружина солдата — 24,7%, то в 1999-му — відповідно лише 4 і
6,1% (табл. 3).
