У 1922-1928 р. наступила відносна валютна стабілізація. Але її неміцність полягала в такому:
- замість золотомонетного стандарту були введені урізані форми золотого монометаллизму в грошовій і валютній системах;
- процес стабілізації валют розтягся на ряд років, що створило умови для валютних війн;
- методи валютної стабілізації визначили її хиткість. У більшості країн
були проведені девальвації, причому в Німеччині, Австрії, Польщі, Угорщини
близькі до нуліфікації. Французький франк був девальвований у 1928 р. на
80%. Тільки у Великобританії в результаті ревальвації в 1925 р. було
відновлено довоєнне золоте утримання фунта стерлінгів;
- стабілізація валют була проведена за допомогою іноземних кредитів.
США, Великобританія, Франція використовували важке валютно-економічне
становище ряду країн для нав'язування їм обтяжних умов міжурядових позик.
Одним з умов позик, наданих Німеччині, Австрії, Польщі й іншим країнам,
було призначення іноземних експертів, що контролювали їхню валютну
політику.
Під впливом закону нерівномірності розвитку в результаті першої
світової війни валютно-фінансовий центр перемістився з Західної Європи в
США. Це було обумовлено рядом причин:
- значно виріс валютно-економічний потенціал США. Нью-Йорк перетворився у світовий фінансовий центр, збільшився експорт капіталу. США стали головним торговим партнером більшості країн:
- США перетворилися з боржника в кредитора. Заборгованість США в 1913 р. досягала 7 млрд. долл., а вимоги - 2 млрд. долл.; до 1926 р. зовнішній борг США зменшився більш ніж удвічі, а вимоги до інших країн зросли в 6 разів (до 12 млрд.);
- відбувся перерозподіл офіційних золотих резервів. У 1914-1921 р.
чиста притока золота в США в основному з Європи склала 2,3 млрд. долл.; у
1924 р. 46% золотих запасів капіталістичних країн виявилися зосередженими в
США (у 1914 р. - 23%);
- США були майже єдиною країною, що зберегла золотомонетний стандарт, і курс долара до західноєвропейських валют підвищився на 10-90%.
Сполучені Штати розгорнули боротьбу за гегемонію долара, проте домоглися статусу резервної валюти лише після другої світової війни. У міжвоєнний період долар і фунт стерлінгів, що знаходилися в стані активної валютної війни, не одержали загального визнання.
Валютна стабілізація була висаджена світовою кризою в 30-х роках.
Головні особливості світової валютної кризи 1929-1936 р. такі:
- циклічний характер: валютна криза переплелася зі світовою економічною і грошово-кредитною кризою;
- структурний характер: принципи світової валютної системи - золотодевизного стандарту - зазнали аварії;
- велика тривалість: із 1929 до осені 1936 р.;
- виняткова глибина і гострота: курс ряду валют знизився на 50-84%.
Погоня за золотом супроводжувалася збільшенням приватної тезаврації і
перерозподілом офіційних золотих резервів. Міжнародний кредит, особливо
довгостроковий, був паралізований у результаті масового банкрутства
іноземних боржників, включаючи 25 держав (Німеччина, Австрія, Туреччина й
ін.), що припинили зовнішні платежі. Утворилася маса “гарячих” грошей -
грошових капіталів, що стихійно переміщаються з одної країни в другу в
пошуках одержання спекулятивного надприбутку або надійного захистку.
Раптовість їхньої притоки і відтоку підсилила нестабільність платіжних
балансів, коливань валютних курсів і кризових потрясінь економіки. Валютні
протиріччя переросли у валютну війну, проведену за допомогою валютної
інтервенції, валютних стабілізаційних фондів, валютного демпінгу, валютних
обмежень і валютних блоків:
- крайня нерівномірність розвитку: криза уражала то одні, то інші країни, причому в різний час і з різноманітною силою.
У період із 1929 по 1930 р. збезцінились валюти аграрних і колоніальних країн, тому що різко скоротився попит на сировину на світовому ринку і ціни на нього понизились на 50-70%. тобто у більшому ступені, ніж на імпортовані цими країнами товари.
У середині 1931 р. слабкою ланкою у світовій валютній системі виявилися
Німеччина й Австрія в зв'язку з відливом іноземних капіталів, зменшенням
офіційного золотого запасу і банкрутством банків. Німеччина увела валютні
обмеження, припинила платежі по зовнішніх боргах і розмін марки на золото.
Фактично в країні був скасований золотий стандарт, а офіційний курс марки
був заморожений на рівні 1924 р.
Потім (восени 1931 р.) золотий стандарт був скасований у
Великобританії, коли світова економічна криза досягла апогею.
Безпосередньою причиною цього послужило погіршення стана платіжного балансу
і зменшення офіційних золотих резервів країни в зв'язку з різким
скороченням експорту товарів і прибутків від “невидимих” операцій. 21
вересня 1931 р. був припинений розмін фунта стерлінгів на золоті злитки, а
курс його знижений на 30,5%. Одночасно була проведена девальвація валют
країн Британської співдружності націй (крім Канади) і скандинавських країн,
що мали з Великобританією тісні торгові зв'язки. На відміну від Німеччини у
Великобританії з метою підтримки престижу фунта стерлінгів не були
впроваджені валютні обмеження. Великобританія виграла від девальвації: за
рахунок девальваційної премії англійські експортери широко практикували
валютний демпінг, що викликало валютну війну з Францією і США. У результаті
зменшилося пасивне сальдо платіжного балансу Великобританії.
У квітні 1933 р. золотомонетний стандарт був скасований і в США, коли економічна криза переростала в депресію особливого роду. Безпосередньою причиною скасування послужило значне і нерівномірне падіння цін. Це викликало масові банкрутства. Банкрутство 10 тис. банків (40% загальної кількості банків країни) підірвало грошово-кредитну систему США і привело до скасування розміну доларових банкнот на золоті монети. Для ведення валютної війни з метою підвищення конкурентноздатності національних корпорацій США проводили політику зниження курсу долара шляхом скупки золота. До січня 1934 р. долар знецінився стосовно золота на 40% (у порівнянні з 1929 р.) і був девальвован на 41%, а офіційна ціна золота була підвищена з 20.67 до 35 долл. за тройську унцію.
Восени 1936 р. в епіцентрі валютної кризи виявилася Франція, що довше
інших країн підтримувала золотий стандарт. Світова економічна криза охопила
Францію пізніше, і вона посилено обмінювала фунти стерлінгів і долари на
золото, незважаючи на невдоволення Великобританії і США. Спираючись на
зрослий золотий запас (83 млрд. франц. фр. у 1932 р. проти 29 млрд. у
червні 1929 р.). Франція очолила золотий блок із метою збереження золотого
стандарту. Схильність Франції до золота пояснюється історичними
особливостями її розвитку. Будучи міжнародним лихварем, французький
фінансовий капітал віддавав перевагу твердій золотій валюті. Особливо в
цьому були зацікавлені рантьє, число яких у країні було значним.
Економічна криза викликала пасивність платіжного балансу, збільшення дефіциту державного бюджету, відлив золота з країни. Фінансова олігархія свідомо вивозила капітали, щоб підірвати позиції французького франка і довіру до уряду Народного фронту. Штучне зберігання золотого стандарту знижувало конкурентноздатність французьких фірм. У 1929-1936 р. вартість експорту Франції скоротилася в 4 рази при зменшенні світового експорту в цілому на 36%. 1 жовтня 1936 р. у Франції був припинений розмін банкнот на золоті злитки, а франк був девальвований на 25%. Оскільки золотий зміст її валюти не був зафіксований, а до 1937 р., були лише встановлені межі коливань (0,038-0,044 р. чистого золота), з'явилося поняття “блукаючий франк”. Незважаючи на девальвацію, французький експорт скорочувався, тому що валютна і торгова війни обмежили можливості валютного демпінгу. Інфляція знижувала конкурентноздатність французьких фірм. Тому падіння курсу франка не було припинено на відміну від фунта стерлінгів і долара.
У результаті кризи Генуезька валютна система утратила відносну еластичність і стабільність.
3. БРЕТТОН-ВУДСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА.
Друга світова війна призвела до поглиблення кризи Генуезької валютної
системи. Розробка проекту нової світової валютної системи почалася ще в
роки війни (у квітні 1943 р.), тому що країни побоювалися потрясінь,
подібних валютній кризі після першої світової війни й у 30-х роках. Англо-
американські експерти, що працювали з 1941 р., із самого початку відкинули
ідею повернення до золотого стандарту. Вони прагнули розробити принципи
нової світової валютної системи, здатної забезпечити економічний ріст і
обмежити негативні соціально-економічні наслідки економічних криз.
Прагнення США закріпити пануюче положення долара у світовій валютній
системі знайшло відбиток у плані Г. Д. Уайта (начальника відділу валютних
досліджень міністерства фінансів США).
У результаті довгих дискусій по планах Г. Д. Уайта і Дж. М. Кейнса
(Великобританія) формально переміг американський проект, хоча кейнсианські
ідеї міждержавного валютного регулювання були також призначені в основу
Бреттон-вудськї системи.
На валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсе (США) у 1944 р. були встановлені правила організації світової торгівлі, валютних, кредитних і фінансових відношень і оформлена третя світова валютна система. Прийняті на конференції статті угоди (Устав МВФ) визначили такі принципи Бреттон- вудськї валютної системи.
1. Введено золото-девізний стандарт, заснований на золоті і двох резервних валютах - доларі США і фунті стерлінгів.
2. Бреттон-вудська угода передбачала чотири форми використання золота
як основи світової валютної системи: а) збережені золоті паритети валют і
впроваджена їхня фіксація в МВФ; б) золото продовжувало використовуватися
як міжнародний платіжний і резервний засіб; в) спираючись на свій зрослий
валютно-економічний потенціал і золотий запас, США дорівняли долар до
золота, щоб закріпити за ньому статус головної резервної валюти: г) із цією
метою казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним
центральним банкам і урядовим установам по офіційній ціні, встановленій в
1934 р., виходячи з золотого змісту своєї валюти (35 долл. за 1 тройську
унцію, рівну 31,1035 г).
Передбачалося введення взаємної оборотності валют. Валютні обмеження підлягали поступовому скасуванню, і для їхнього введення була потрібна згода МВФ.
3. Курсове співвідношення валют і їхня конвертованість стали
здійснюватися на основі фіксованих валютних паритетів, виражених у доларах.
Девальвація понад 10% припускалася лише з дозволу Фонду. Встановлено режим
фіксованих валютних курсів: ринковий курс валют міг відхилятися від
паритету у вузьких межах (( 1% за Статутом МВФ і ( 0,75% по Європейській
валютній угоді). Для дотримання меж коливань курсів валют центральні банки
були зобов'язані проводити валютну інтервенцію в доларах.
