МВФ і МБРР. МВФ надає кредити в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжних балансів із метою підтримки нестабільних валют, здійснює контроль за дотриманням країнами-членами принципів світової валютної системи, забезпечує валютне співробітництво країн.
Під тиском США в рамках Бреттон-вудської системи затвердився доларовий стандарт - світова валютна система, заснована на пануванні долара. Долар - єдина валюта, конвертована в золото, став базою валютних паритетів, переважаючим засобом міжнародних розрахунків, валютою інтервенції і резервних активів. Тим самим США встановили монопольну валютну гегемонію, відтиснувши свого давнього конкурента - Великобританію. Фунт стерлінгів, хоча за ним у силу історичної традиції також була закріплена роль резервної валюти, став украй нестабільним. США використовували статус долара як резервної валюти для покриття національною валютою дефіциту свого платіжного балансу. Специфіка доларового стандарту в рамках Бреттон-вудськї системи полягала в зберіганні зв'язку долара з золотом. США з двох шляхів стабілізації валютного курсу -- вузькі межі його коливань або конверсія долара в золото - віддали перевагу другому. Тим самим вони поклали на своїх партнерів турботу про підтримку фіксованих курсів їхніх валют до долара шляхом валютною інтервенції. У результаті посилився тиск США на валютні ринки.
Засилля США в Бреттон-вудській системі було обумовлено новим
розміщенням сил у світовому господарстві. США зосередили в 1949 р. 54,6%
капіталістичного промислового виробництва, 33% експорту, майже 75% золотих
резервів. Частка країн Західної Європи в промисловому виробництві впала з
38,3% у 1937 р. до 31% у 1948 р., в експорті товарів - із 34,5 до 28 %.
Золоті запаси цих країн знизилися з 9 млрд. до 4 млрд. долл., що було в 6
разів менше, ніж у США (24,6 млрд. долл.), і їхні розміри різко коливалися
по країнах. Великобританія, обслуговуя своєю валютою 40% міжнародної
торгівлі, володіла лише 4% офіційних золотих резервів капіталістичного
світу. Зовнішньоекономічна експансія монополій ФРН сполучилися з ростом
золотих-валютних резервів країни (із 28 млн. долл. у 1951 р. до 2,6 млрд. у
1958 р.).
Економічна перевага США і слабкість їхніх конкурентів обумовили пануюче положення долара, що користувався загальним попитом. Опорою доларової гегемонії служив також “доларовий голод” - гостра недостача доларів, що викликається дефіцитом платіжного балансу, особливо по розрахунках із США, і браком золотих-валютних резервів. Він відбивав у концентрованому виді важке валютно-экопомичне положення країн Західної Європи і Японії, їхню залежність від США, доларову гегемонію.
Дефіцит платіжних балансів, виснаження офіційних золотих-валютних
резервів, “доларовий голод” призвели до посилення валютних обмежень у
більшості країн, крім США, Канади, Швейцарії. Оборотність валют була
обмежена. Ввіз і вивіз валюти без дозволу органів валютного контролю були
заборонені. Офіційний валютний курс носив штучний характер. Багато країн
Латинської Америки і Західної Європи практикували множинність валютних
курсів - диференціацію курсових співвідношень валют по видах операцій,
товарним групам і регіонам.
У зв'язку з нестійкістю економіки, кризою платіжних балансів, посиленням інфляції курси західноєвропейських валют стосовно долара знизилися. Виникнули “курсові перекоси” - невідповідність ринкового й офіційного курсів, що явилося причиною численних девальвацій. Серед них особливе місце займає масова девальвація валют у 1949 р., що мала ряд особливостей.
1. Це зниження курсів було проявом локальної валютної кризи, що виникли під впливом світової економічної кризи, що у 1948-1949 р. уразив в основному США і Канаду і болісно відбився на постраждалої від війни економіці країн Західної Європи.
2. Девальвація 1949 р. була проведена у відомій мірі під тиском США, що
використовували підвищення курсу долара для заохочення експорту своїх
капіталів, скупки по дешевше товарів і підприємств у західноєвропейських
країнах і їхніх колоніях. З ревальвацією долара збільшилася доларова
заборгованість країн Західної Європи, що підсилило їхню залежність від США.
Підвищення курсу долара не відбилося на експорті США, що займали монопольне
положення на світових ринках у той період.
3. Курс національних валют був знижений безпосередньо стосовно долара, тому що відповідно до Бреттон-вудської угоди були установлені фіксовані валютні курси до американської валюти, а деякі валюти не мали золотих паритетів.
4. Девальвація була проведена в умовах валютних обмежень.
5. Девальвація носила масовий характер; вона охопила валюти 37 країн,
на частку яких доводилося 60-70% світової капіталістичної торгівлі. У
їхньому числі Великобританія, країни Британської співдружності, Франція,
Італія, Бельгія, Нідерланди, Швеція, Західна Німеччина, Японія. Тільки США
зберегли золотий зміст долара, встановлений при девальвації в 1934 р., хоча
його купівельна спроможність усередині країни знизилася вдвічі в порівнянні
з довоєнним періодом.
6. Зниження курсу валют коливалося від 12% - 30,5%.
Знецінення валют викликало подорожчання імпорту і додатковий ріст цін.
США використовували принципи Бреттон-вудської системи (статус долара як
резервної валюти, фіксовані паритети і курси валют, конверсія долара в
золото, занижена офіційна ціна золота) для посилення своїх позицій у світі.
Країни Західної Європи і Японії були зацікавлені в заниженому курсі своїх
валют із метою заохочення експорту і відновлення зруйнованої економіки. У
зв'язку з цим Бреттон-вудська система протягом чверті сторіччя сприяло
зросту світової торгівлі і виробництва. Проте повоєнна валютна система не
забезпечила рівні права всім її учасникам і дозволила США впливати на
валютну політику країн Західної Європи, Японії й інших членів МВФ.
Нерівноправний валютний механізм сприяв зміцненню позицій у США у світі на
шкоду іншим країнам і міжнародному співробітництву. Протиріччя Бреттон-
вудської системи поступово розхитували її.
Економічні, енергетичні, сировинний кризи дестабілізували Бреттон-
вудську систему в 60-х роках. Зміна співвідношення сил на світовій арені
підірвало її структурні принципи. З кінця 60-х років поступово ослабла
економічна, фінансово-валютна, технологічна перевага США над конкурентами.
Західна Європа і Японія, зміцнивши свої валютно-економічний потенціали,
стали тіснити американського партнера.
Долар поступово втрачає монопольне положення у валютних відношеннях.
Марка ФРН, швейцарський франк, інші західноєвропейські валюти і японська
єна суперничають із ним на валютних ринках, використовуються як міжнародний
платіжний і резервний засіб. Якщо частка долара в офіційних валютних
резервах поступово знижувалася (із 84,5 до 73,1% у 1973-1980 р.), то
відповідно підвищувалася частка марки ФРН (із 6,7 до 14%), японської єни
(із 0 до 3.7%), швейцарського франка (із 1,4 до 4,1%). Зникла економічна і
валютна залежність країн Західної Європи від США, характерна для перших
повоєнних років. З формуванням трьох центрів партнерства і суперництва
виникнув новий центр валютної сили у вигляді ЄЕС, що суперничає зі США і
Японією.
Оскільки США використовували долар для покриття дефіциту платіжного
балансу, це призвело до величезного збільшення їх короткострокової
зовнішньої заборгованості у вигляді доларових накопичень іноземних банків.
“Доларовий голод” замінився “доларовим пересиченням”. Надлишок доларів у
вигляді лавини “гарячих” грошей періодично обрушувався то на одну, то на
іншу країну, викликаючи валютні потрясіння і втечу від долара.
З кінця 60-х років наступив кризис Бреттон-вудськоъ валютної системи.
Її структурні принципи, встановлені в 1944 р., перестали відповідати умовам
виробництва, світової торгівлі і співвідношенню сил, що змінилася, у світі.
Сутність кризи Бреттон-вудськоъ системи полягає в протиріччі між
інтернаціональним характером МЕО і використанням для їхнього здійснення
національних валют, схильних знеціненню.
Причини кризи Бреттон-вудськоъ валютної системи можна уявити у вигляді ланцюжка взаємообумовлених факторів:
1. Нестійкість і протиріччя економіки. Початок валютної кризи в 1967 р. співпав з уповільненням економічного росту. Світова циклічна криза охопила економіку Заходу в 1969-1970, 1974-1975, 1979-1983 р.
2. Посилення інфляції негативно впливало на світові ціни і конкурентноздатність фірм заохочувало спекулятивні переміщення “гарячих” грошей. Різноманітні темпи інфляції в різних країнах впливали на динаміку курсу валют, а зниження купівельної спроможності грошей створювало умови для “курсових перекосів”.
3. Нестабільність платіжних балансів. Хронічний дефіцит балансів одних країн (особливо Великобританії, США) і активне сальдо інших (ФРН, Японії) посилювали різкі коливання курсів валют відповідно униз і нагору.
4. Невідповідність принципів Бреттон-вудської системи співвідношенню сил, що змінилося, на світовій арені. Валютна система, заснована на міжнародному використанні схильних знеціненню національних валют - долара і почасти фунта стерлінгів, зайшла в суперечність з інтернаціоналізацією світового господарства. Це протиріччя Бреттон-вудської системи посилювалося в міру ослаблення економічних позицій США і Великобританії, що погашали дефіцит своїх платіжних балансів національними валютами, зловживаючи їхнім статусом резервних валют. У результаті була підірвана стійкість резервних валют.
Право власників доларових авуарів обмінювати їх на золото зайшло в суперечність із можливістю США виконувати це зобов'язання. Їх зовнішня короткострокова заборгованість збільшилася в 8.5 разу за 1949-1971 р., а офіційні золоті резерви скоротилися в 2,4 разу. Слідством американської політики “дефіциту без сліз” явився підрив довіри до долара. Занижена в інтересах США офіційна ціна золота, що служила базою золотих і валютних паритетів, стала різко відхилятися від ринкової ціни. Міждержавне регулювання її виявилося неспроможним. У результаті штучні золоті паритети втратили сенс. Це протиріччя збільшувалося завзятою відмовою США до 1971 р. девальвувати свою валюту. Режим фіксованих паритетів і курсів валют збільшив “курсові перекоси”. Відповідно до Бреттон-вудської угоди центральні банки були вимушені здійснювати валютну інтервенцію з використанням долара навіть на шкоду національним інтересам. Тим самим США переклали на інші країни турботу про підтримку курсу долара, що загострювало міждержавні протиріччя.
Оскільки Стомившись МВФ припускав лише разові девальвації і ревальвації, то в чеканні їх посилювалися прямування “гарячих” грошей, спекулятивна гра на зниження курсу слабких валют і на підвищення курсу сильних валют. Міждержавне валютне регулювання через МВФ виявилося майже безрезультатним. Його кредити були недостатні для покриття навіть тимчасового дефіциту платіжних балансів і підтримки валют.
