Криза Бреттон-вудської валютної системи породив достаток проектів
валютної реформи: від проектів створення колективної резервної одиниці,
випуску світової валюти, забезпеченої золотом і товарами, до повернення
золотого стандарту. Їхньою теоретичною основою служили неокейнсианські і
неокласичні концепції. На рубежі 60 - 70-х років проявилася криза
кейнсианьства, на якому було засновано валютне регулювання в рамках Бреттон-
вудської системи. У цьому зв'язку активізувалися неокласики. Вони
орієнтувалися на підвищення ролі золота в міжнародних валютних відношеннях
аж до відновлення золотого стандарту. Батьківщиною неометаллизма була
Франція в 60-х роках, а основоположником - Ж. Рюефф.
Прихильники монетаризма виступали за ринкове регулювання проти
державного втручання, воскрешали ідеї автоматичного саморегулювання
платіжного балансу, пропонували ввести режим плаваючих валютних курсів (М.
Фридман, Ф. Махлуп і ін.). Неокейнсианьці зробили поворот до запереченого
раніше ідеї Дж. М. Кейнса про створення інтернаціональної валюти (ідея якої
вперше була проголошена в плані валютної системи Кейнса) типу “банкор” (Р.
Триффин, У. Мартін і ін.). США взяли курс на остаточну демонетизацію золота
і створення міжнародного ліквідного засобу з метою підтримки позицій
долара. Західна Європа, особливо Франція, прагнула обмежити гегемонію
долара і розширити кредити МВФ.
Пошуки виходу з валютної кризи велися довго спочатку в академічних, а потім у правлячих колах і численних комітетах. “Комітет двадцятьох” МВФ підготував у 1972- -1974 рр. проект реформи світової валютної системи.
Угода (січень 1976 р.) країн-членів МВФ у Кингстоні (Ямайка) і
ратифіковане необхідною більшістю країн-членів у квітні 1978 р. друга зміна
Статуту МВФ оформили такі принципи четвертої світової валютної системи.
1. Введено стандарт СДР замість золото-девизного стандарту. Угода про
створення цієї нової міжнародної рахункової валютної одиниці (по проекту О.
Еммингера) було підписано країнами-членами МВФ у 1967 р. Перша зміна
Статуту МВФ, зв'язана з випуском СДР, ввійшла в силу 28 липня 1969 р.
2. Юридично завершена демонетизація золота: скасовані його офіційна ціна, золоті паритети. Припинено розмін доларів на золото. По Ямайській угоді золото не повинно служити мірою вартості і точкою відліку валютних курсів.
3. Країнам надане право вибору будь-якого режиму валютного курсу.
4. МВФ, що зберігся на уламках Бреттон-вудської системи, покликаний підсилити міждержавне валютне регулювання.
Як завжди зберігається спадкоємний зв'язок нової світової валютної
системи з попередньої. Ця закономірність виявляється при зіставленні
Ямайської і Бреттон-вудської валютних систем. За стандартом СДР ховається
доларовий стандарт. Хоча посилюється тенденція до валютного плюралізму,
поки відсутня альтернатива долару як головному міжнародному платіжному і
резервному засобу; золото юридично демонетизировано, але фактично зберігає
роль валютного товару в модифікованій формі; у спадщину від Бреттон-
вудської системи залишився МВФ, що здійснює міждержавне валютне
регулювання. За задумом Ямайська валютна система повинна бути більш
гнучкою, ніж Бреттон-вудська, і більш еластично пристосовуватися до
нестабільності платіжних балансів і валютних курсів. Проте деяк валютна
система періодично відчуває кризові потрясіння. Ведуться пошуки шляхів її
удосконалювання з метою рішення основних валютних проблем.
Результати функціонування СДР із 1970 р. свідчать про те, що вони далекі від світових грошей. Більш того, виникнув ряд проблем: 1) емісії і розподілу, 2) забезпечення, 3) методу визначення курсу, 4) сфери використання СДР. Характер емісії СДР не еластичний і не пов'язаний із реальними потребами міжнародних розрахунків. За рішенням країн-членів при наявності 85% голосів членів Виконавчої ради МВФ випускає заздалегідь установлені суми на визначений період. Перша емісія здійснена в 1970-1972 р. на суму 9,3 млрд. СДР, друга - у 1979- 1981 р. на 12,1 млрд. З загальної суми 21,4 млрд. СДР на рахунки країн-членів зараховано 20,6 млрд., на рахунок МВФ - 0,8 млрд. СДР використовуються у формі безготівкових перерахувань шляхом запису в бухгалтерських книгах по рахунках країн- учасників системи СДР, МВФ і деяких міжнародних організацій.
Оскільки обсяг емісії СДР незначний, щорічно розвинені країни, за підтримкою ряду промислово розвинених країн, особливо Франції, піднімають питання про їхній додатковий випуск, причому виникнули протиріччя і дискусії в зв'язку з принципом розподілу випущених СДР між країнами пропорційно їхньому внеску в капітал МВФ. У результаті нерівноправності на долю промислово розвинених країн припадає понад 2/3 випущеної СДР, у тому числі “великої сімки” - більш половини,
США одержали біля 23%, стільки, скільки країни, що розвиваються, що викликає невдоволення останніх. Країни, що розвиваються, і деякі розвинені країни пропонують увести принцип зв'язку розподілу СДР із наданням помочі, фінансуванням розвитку. З ініціативи Франції це питання був піднятий під час обговорення проблем врегулювання зовнішнього боргу країн, що розвиваються. Але інші країни не підтримали цю пропозицію. США і ФРН виступають проти додаткової емісії СДР, побоюючись збільшення міжнародної валютної ліквідності і посилення інфляції.
Важливою проблемою СДР є їхнє забезпечення, оскільки на відміну від
золота вони позбавлені власної вартості. Спочатку одиниця СДР дорівнювалася
до 0,888671 р золота, що відповідало золотому утриманню долара того
періоду. Звідси їхня початкова назва “паперове золото”. Тому умовна
вартість СДР залежала від зміни ціни золота. З 1 липня 1974 р. у зв'язку з
переходом до плаваючих курсів валют було скасовано золоте утримання СДР,
тому що прив'язка до золота утрудняла їхнє використання в розрахунках між
центральними банками, оскільки золото оцінювалося по нереальній заниженій
офіційній ціні. З 1 липня 1974 р. курс СДР визначався на основі валютного
кошика - средньозваженого курсу спочатку 16 валют країн, зовнішня торгівля
яких складала не менше 1% світової торгівлі. З 1 липня 1978 р. склад
валютного кошика був скоригований з урахуванням посилення валют
нафтовидобувних країн (ОПЕК). З січня 1981 р. валютний кошик скорочений до
5 валют, щоб спростити формулу розрахунку умовної вартості СДР. У їхньому
числі долар США, марка ФРН, японська єна, французький франк, фунт
стерлінгів. Мова йде про валюти країн, що мають найбільший обсяг експорту
товарів і послуг і частку в офіційних резервах країн-членів МВФ. Склад і
частка валют у кошику СДР змінюються кожні 5 років. МВФ щодня визначає
вартість СДР у доларах з урахуванням зміни його змінного курсу. Тим самим
посилився вплив ринкового регулювання курсу СДР на відміну від початкового
періоду, коли він фіксувався вольовим рішенням міждержавної організації
МВФ.
Валютний кошик додав певну стабільність СДР у порівнянні з
національними валютами. Але визначення їхнього курсу на базі валютного
кошика призвело до перетворення СДР у міжнародну рахункову валютну одиницю.
Не маючи власної вартості і реального забезпечення, СДР не можуть цілком
замінити золото і резервні валюти.
Всупереч задуму, СДР не стали еталоном вартості, головним міжнародним
резервним і платіжним засобом. Практика їх використання не відповідає
цілям, зареєстрованим у зміненому в 1978 р. Уставі МВФ. У липні 1993 р. до
СДР були прикріплені лише 4 валюти проти 15 у 1980 р. СДР в основному
застосовуються в операціях МВФ як коефіцієнт перерахунку національних
валют, масштаб валютних порівнянь, квоти, кредити, прибутки і витрати
виражені в цій рахунковій валютній одиниці.
Поза МВФ СДР використовуються в обмежених сферах: 1) наприклад, замість франка Пуанкаре і франка жерминаля в різних міжнародних конвенціях; 2) на світовому ринку позичкових капіталів деякі поточні рахунки, облігації, синдиковані кредити виражені в СДР; 3) більш 10 міжнародних організацій одержали право відкривати рахунки в СДР; у 80-х роках були зняті обмеження по ним на рахунках при операціях “своп”, термінових угодах, кредитах, гарантіях, наданні дарунків. Офіційно СДР можуть бути використані банками, підприємствами, приватними особами. Тому, хоча і без особливого успіху, на відміну від ЕКЮ розвиваються приватні СДР. Ринок приватних СДР оцінюється приблизно в десяток мільярдів в основному у формі банківських депозитів, почасти депозитних сертифікатів і міжнародних облігацій.
СДР як міжнародний засіб накопичення валютних резервів застосовуються незначно.
У якості міжнародного платіжного засобу СДР використовуються в
обмеженому колі міждержавних операцій. Не досягнута головна мета СДР: вони
направляються на придбання конвертованої валюти не стільки з метою покриття
дефіциту платіжного балансу, скільки для погашення заборгованості країн по
кредитах МВФ. Значні суми СДР повертаються у Фонд і інтенсивно
накопичуються на його рахунках, переважно на користь промислово розвинених
країн з активним платіжним балансом. Накопичення СДР формально вигідно,
тому що вони більш стабільні, ніж національні валюти, і мають міжнародні
гарантії. Крім того, МВФ виплачує процентні ставки за збереження
(використання) СДР понад розподілених країнам лімітів.
5. ЄВРОПЕЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА
Характерна риса сучасності - розвиток регіональної економічної і валютної інтеграції, насамперед у Західній Європі. Причинами розвитку інтеграційних процесів є: 1) інтернаціоналізація господарського життя, посилення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва, переплетення капіталів; 2) протиборство центрів суперництва на світових ринках і валютній нестабільності.
Процес зближення, взаємопереплетання національних економік, спрямованих
на утворення єдиного господарського комплексу в рамках угруповань, знайшов
вираження в ЄЕС. Європейське економічне співтовариство - найбільше
розвинене регіональне інтеграційне угруповання країн Західної Європи;
функціонує з 1 січня 1958 р. на основі Римського договору, підписаного в
березні 1957 р. шістьома країнами - ФРН, Францією, Італією, Бельгією,
Нідерландами, Люксембургом. З 1973 р. у ЄЕС увійшли Великобританія,
Ірландія, Данія, із 1981 р. - Греція; із 1986 р. - Португалія й Іспанія.
Третю і четверту Ломейську конвенцію (1984 і 1989 р.) про асоціацію з ЄЕС
країн, що розвиваються, підписали 66 держав Африки, Карибського і
Тихоокеанського басейнів (АКТ). Крім того, група середземноморських країн
(Туреччина, Алжир. Туніс, Марокко, Ліван, Єгипет, Йорданія, Сирія), а також
Кіпр і Мальта асоційовані з ЄЕС на основі двосторонніх угод. Створенню
“Загального ринку” передувало утворення країнами ЄЕС інтеграційного
угруповання Європейського об'єднання вугілля і стали (ЕОУС) у 1951 р.:
Європейське співтовариство по атомній енергії (Євратом) створено одночасно
з ЄЕС, Доцентрові тенденції призвели до створення в 1967 р. угруповання за
назвою Європейські співтовариства, що включає ЄЕС, ЕОУС, Євратом. Вони
мають основні спільні органи і проводять єдину політику.
