Виходячи із світової практики, можливо зазначити, що методи стимулювання експорту різноманітні. Основними методами стимулювання експорту є:
- надання експортерам податкоаих пільг;
- надання гарантій по експортним кредитам;
- використання двохсторонніх та багатосторонніх угод, а також міжнародних механізмів узгодження торгових інтересів між країнами.
Експорту товарів сприяє також експорт капіталів. Він може виступати в
формі цільового кредиту коли країна,яка отримала кредит бере на себе
зобов’язання витратити його для імпорту товарів із країни яка надала
позику. Держава або сама представляє такий кредит, або надає на таку або
декілька меншу суму гарантії приватним банкам. Саме таким чином
адміністрація Сполучених Штатів Америки стимулювала експорт своєї
сільськогосподарської продукції. Ще більший ефект дають прямі іноземні
інвестиції, особливо коли вони проходять по каналам транснаціональних
корпорацій. Маючи розгалужену мережу філіалів в різних країнах світу,
транснаціональні корпорації створюють тоаоропроводящі лінії, по яким
прямують експортні потоки. Таким чином переміщується 75 % експоту США і 80
% експорту Великобританії.
Експорт товарів по заниженим цінам, тобто демпінг ускладнює світову
торгівлю. Для боротьби з подібнимм явищем Генеральна угода по тарифам і
торгівлі визначила кодекс згідно якого при виявленні факту демпінга
імпортуюча країна може ввести антидемпінгове мито на товари, які ввозяться
на її територію. Розроблені засоби компенсації завданої шкоди фірмам
імпортуючої країни, які виробляють аналогічну продукцію. Доцільним є
питання: чи не трапитьсятак, що стимулюючи експорт держава буде сприяти
відправленню за кордон товарів, яких потребують громадяни власної країни?
Таке може трапитись в виключних випадках, коли не організоване ліцензування
експорту. Безумовно потрібно перешкоджувати вивезенню ресурсів, які є
національним надбанням. Вцілому прктика сучасного ринкового господарювання
показує, що заохочення до експорту не наносить шкоди внутрішньому
споживанню, оскільки аналогічної політики на розширення експорту
дотримується більшість країн учасниць світової торгівлі. В результаті
отримуємо ситуацію, коли внутрішні ринки країн експортерів становляться
пунктами, де знаходяться товарні потоки, які йдуть з багатьох країн світу.
По відношенню до імпорта застосовується такий метод регулювання, як митне оподаткування. Встановлюючи ставки податків на імпорт держава потрапляє в складне становище. З одного боку вона штучно підвищіє ціни закордонних товарів на внутрішньому ринку, відповідно підтримує своїх товаровиробників, полегшуючи їм конкуренцію з іноземними фірмами. Рівень податкових ставок повинен бути достатньо високим, щоб надійно захистити вітчизняну екноміку від масштабних падінь виробництва і зайнятості, які дуже ймовірні в випадку безперешкодного наступу іноземних конкурентів.
З іншого боку - високі протекціоністські митні тарифи створюють неприродне оточення на внутрішньому ринку, відокремлюючи його від світової торгівлі. Національне виробництво, яке працює в м’якому неконкурентному режимі починає відставати по рівню науково-технічних розробок, якості прдукції, структурі пропозицій товарів та послуг. Становляться ймовірними заходи у відповідь з боку урядів тих країн, чиї фірми потерпіли від протекціонізма. Можливий і інфляційний ефект падіння національної валюти в наслідок надмірного митного оподаткування. На початку 90-х років з цією неприємною комбінацією ознайомились українські споживачі, спостерігаючи за надмірним підвищенням цін на імпортні товари.
Прихильники великих податків на імпортні товари стверджують, що вони допомагають зберегти робочі місця і заробітну плату в країні. Насправді, якщо продуктивність праці знижується, то реальна заробітна плата буде падати. Хоча великі митні тарифи дають значні прибутки та надходження в держбюджет, але по суті вони виступають в якості регресивного податкуз продажу товарів та послуг.
Найбільш ефективним є гнучке регул.вання митних тарифів, тактика лавірування, яка дозволяє забезпечити задовільний захист внутрішнього ринку і одночасно уникнути важких наслідків пртекціонізму. Держави регулюють податки на імпорт самостійно, а також також на двобічній та багатобічній основі. З цією метою створюються міжнародні торгово-політичні механізми, наприклад Генеральна угода по тарифам і торгівлі, в рвмках якої держави прагнуть урегулювіти свої розбізності з приводу митного оподаткування і зробити світову торгівлю більш вільною.
Якщо в довготривалій перспективі розвинуті країни йдуть по шляху
активізації ринкової конкуренції, то в тому ж напрямку розвиваються
відносини між ними. В теперішній час в багатьох країнах відбувається
лібералізація митної тарифної політики, переведення її на принціпи вільної
тоггівлі. Безперечно, вище вказана тенденція не означає кінцевого
зруйнування митних бар’єрів, які особливо помітні всередині трикутника США
- Японія - Західна Європа. Так, керуючі органи Європейського союзу ведуть
лінію на всесвітню лібералізацію взаємної торгівлі європейських країн,
одночасно підводячи навколо союзу вражаючі митні бар’єри, які обмежують
пронмкнення в Європу дешевих товарів з США та Японії.
Відзначимо, що демонтаж митних бар’єрів взагалі не означає прихід ери вільної торгівлі. Чим важчий стає податковий захист вітчизняного бізнесу, тим з більшим задоволенням держава застосовує нетарифні методи, з якими не може впоратися ні ЄЄС, ні хто-небудь ще.
Припустмо, що треба знищити імпорт, а податки на нього підвищувати не можна. Тоді використовуються:
- кількісні обмеження на ввезення імпортних товарів та послуг;
- стимулювання національного виробнийтва замінників товарів, які імпортуються із-за кордону;
- спеціальні податкові пільги для корпорацій, які зтикаються на внутрішньому ринку з жорстокою іноземною конкуренцією;
- купівля державою частини продукції національних корпорацій для підтримки попиту і рівня цін.
Таким чином складається ситуація коли на національний ринок відкритий, а попасти на нього зарубіжним експортерам всерівно важко. Доступ на внітрішній ринок відкритий, оскільки митні тарифи знаходяться на низькому рівні. Щоб подолати тарифні бар’єри, експортерам потрібна підтримка своєї держави, наприклад в вигляді експортних кредитів чи податкових пільг.
Сучасна держава повинна регулювати ввіз і вивіз капіталів з країни.
Імпорт в країну іноземного капіталу і діяльність закордонних компаній як
правило жорстоко контролюється. Так, визничаються сигменти економіки, в які
забороняються вбо заохочуються іноземні інвестиції, оподаткування та інше.
Для забезпечення пезпеки закордонних інвестицій використовуються програми
допомоги закордонним державам, двобічні і багатобічні угоди, інструменти
зовнішньої політики. Діяльність вітчизняних інвесторів за кордоном
стимулюється і чисто економічними методами.
Прикладом такого стимулювання можуть бути кредити, спеціально
призначені для сплати податків там, де розташовані філіали інвесторів. Якщо
держава потребує великих фінансових надходжень із-за кордону, наприклад для
покращення дефіциту бюджету, то вона використовує два основних засобі.
Перший з них пов’язаний з обмежувальною грошоврю політикою. Зжимаючи обсяг
грошової маси, держава тим самим викликає підвищення процентних ставок.
Останні як магніт притягують капітали із-за кордону, осквльки їх власники
переводять гроші в валюту тих країн, де більш високі процентні ставки.
Держава бере позику у своїх національних банках і використовує отриманий
грошовий капітал для покрещення дефіциту бюджету.
Другий засіб діє прямо. Він полягає втому, що держава може безпосередньо звернутися до закордонних ринків капіталу, розмістивши там свої облігації. Чим вищий прцент по облігаціям інижче їхринкова ціна, тим вони більш привабливі для купівлі іноземними корпораціями і банками, які перетворюються на кредиторів чужої країни.
1.3. Протекціонізм та аргументи на його користь.
Не дивлячись на всю переконливість аргументів на користь вільної торгівлі, в дійсності на її шляху стоїть велика кількість перешкод.
1. Тарифні бар’єри.
До тарифних бар’єрів насамперед відносять митні тарифи. Митні тарифи
- це перелік митних ставок, якими обкладаються товари при їх ввезенні чи
вивезенні на митну територію будь якої держави. Мито представляє свого роду
податок, який сплачується при перетиеі товаром митного кордону тим, хто цей
товар ввозить або вивозить. Мито підвищує вартість товару, оскільки
експортер змушений компенсувати свої витрати по сплаті мита за рахунок
підвищення ціни товару. Великі митні тарифи роблять іноземні товари
неконкурентноспроможними на внутрішньому ринку і використовуються для
захисту національних товаровиробників.
Мито буває:
- адвалорне - яке стягується в % від вартості товару;
- специфічне - яке яке стягується у вигляді певної грошової суми з вагия. обсягу або кількості товару;
- змішане - яке передбачає одночасно застосування адвалорного і специфічного мита.
Нарахування мита на товари відбувається на основі їх митної вартості, яка представляє собою ціну товару, яка фактично сплачена або підлягає сплаті до моменту перетину кордонів країни.
Митні тарифи за розмірами ставок поділяються на три види:
- префекційні ставки, які включають звільнення від сплати мита. Такі ставки застосовуються до товарів, які прибувають із країн, які входять разом із Україною в митні союзи або які утворюють спеціальні митні зони, або яким наданий спеціальний режим у відповідності з міжнародними угодами;
- пільгові ставки - застосовуються до товарів, які надходять із країн, які користуються в Україні режимом найбільшого сприяння;
- повні ставки застосовуються до всіх інших товарів.
До не тарифних бар’єрів відносяться кількісні обмеження, які включають в себе квотування та ліцензування.
Квоти - це граничні обсяги певних товарів, які дозволено імпортувати
(експортувати) на територію країни на протязі певного тнрміну.Квоти бувають
індивідуальні, які обмежують ввезення ( вивезення ) товару в певну групу
країн, а також глобальними, коли імпорт або експорт обмежується без
вказання країни, на які це обмеження розповсюджується.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
